Соціальні утопії. Френсіс Бекон

Міністерство освіти і науки України

Донецький національний університет

 

 

 

 

 

Реферат

На тему: «Соціальні утопії. Френсіс Бекон»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 2 курсу

Українського відділення

Коломойченко Альона

 

Перевірив:

Попов Володимир Юрійович

 

 

 

 

 

 

 

План

1. Вступ.
2. Соціальні утопії. Т. Мор і Т. Кампанелла.
3. Соціальна утопія Ф. Бекона.
4. Біографія Ф. Бекона.
5. Його філософія.
6. Ідоли.
7. Висновки.
8. Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання. 
 
Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. 
 
Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості. 
 
Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків. 
 
До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. 

Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, аздругого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Казанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози. 

Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало ("світова душа" у Дж.Бруно, Ф.Патріці; "архей" — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі йТелезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший.Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення: визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є; визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які переробляють результати цієї дії; заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нема теріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини; визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання. 
Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження. 

Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео-центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обгрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден). 
 
В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч і неодноразово були використані для авантюристичних експериментів. 
Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму. 

У сфері естетики Відродження не залишило завершених теоретичних систем. Проте талановиті митці тієї епохи в трактатах, присвячених проблемам теорії мистецтва, часто виходили у сферу естетичної науки. Це стосується насамперед праць геніального митця і вченого Леонардо да Вінчі. 
 
Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших. 
І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Соціальні утопії Томаса Мора і Томмазо Кампанелли

З XV ст. в країнах Європи починається бурхливий розвиток капіталістичних відносин. У великих країнах: Італії, Англії, Франції, Німеччини та інших тоді робили висновок, що радикальна революція в суспільному пристрої, що має основою суспільну власність, соціальну справедливість і рівність всіх людей праці стала невідворотною необхідністю. Пошуки соціальних ідеалів і раціональних, ефективних форм державного устрою, здатних забезпечити загальні блага, здійснювалися по-різному. Одні бачили вирішення проблеми на основі індивідуалізму, свободи особистості і частої власності як головної ознаки індивідуальної свободи, інші - на колективістських засадах у суспільному житті, суспільної власності, заявляючи, що приватна власність - найбільше зло в житті суспільства, держави. Особливо сприяв суспільно - політичний клімат епохи Відродження втрати релігійним мракобіссям своїх позицій у суспільній свідомості під впливом об'єктивних законів природи і суспільства. З'являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких покладено комуністичні принципи організації та будови суспільства.

Звичайно ж, прогресивні мислителі, починаючи з XVI ст. бачили невдоволення ремісників, найманих робітників, хліборобів вадами, породженими капіталістичними відносинами і відбили невдоволення у соціальних відносинах. Але незрілим на ранніх стадіях капіталістичним і суспільним відносинам, незрілим становим відносинам відповідали і незрілі теорії, часто - утопічні. В епоху Відродження розробкою теорії суспільства зайнялися Томас Мор, Томмазо Кампанелла. Пізніше прагнуть здійснити розробку соціально-політичних вчень про суспільство справедливості Мелье, Мореллі, Маблі та ін Але найбільша заслуга Томаса Мора в тому, що він зумів на початку XVI ст. піднятися від комуністичного устрою суспільства і споживання комуністичної організації виробництва, поставив у центрі уваги питання про право власності на засоби виробництва. У цьому-то і проявляється історична специфіка соціальної думки, яка мала цілком певні коріння в соціальній структурі, в розвитку суспільних соціально-політичних відносин і відображала, хоча під годину ще в абстрактній формі, настрій пролетаріату. Перші комуністичні утопії - своєрідне відображення процесу становлення що йде на зміну феодальним відносинам капіталістичного суспільства, вираз настрою не взагалі експлуатованих, а саме пролетаріату. Соціалістичними ідеям властивий суспільний ідеал, що складається у засудженні приватної власності, звеличенні спільності майна і обов'язковості праці для всіх. Вперше всебічно продуману картину справедливого суспільства створює Томас Мор у книзі "Утопія".

Навчання соціалістів епохи Відродження виражали інтереси пригноблених мас, розглядали державу як природне суспільство людей, створене для захисту їх інтересів, життя і т.п. і виводили з його сутності природні закони розуму та досвіду, бачили політичний ідеал у суспільстві без приватної власності, що будується на основі демократизму, з найширшою участю людей праці в управлінні справами суспільства і держави. Звичайно ж, у поглядах Томаса Мора, Томмазо Кампанелли та інших багато ще наївного, утопічного. Вони змішували право з моральністю, проповідували грубу уравнительность, аскетизм і т.п. Але в їх працях відображені мрії народу про справедливе гуманному суспільстві.

 

Соціальна утопія Ф. Бекона.

У 1627 р. виходить «Нова Атлантида» - у цій роботі проявляється найважливіша риса його філософської позиції. "Нова Атлантида" є соціальною утопією, в якій Бекон висловлює свої уявлення про оптимальний устрій суспільства.  
За жанром книга нагадує «Утопію» Т. Мора. Але якщо Мор і Кампанелла приділяють увагу питанню, що буде, якщо не буде приватної власності, то Бекона це питання не цікавить зовсім.

 

Його ідеальне суспільство на легендарному острові Бенсалеме є, по суті, ідеалізація тодішнього англійського суспільства. У ньому існує поділ на багатих і бідних, значну роль в житті людей на острові грає християнська релігія. І хоча Бекон у своїй утопії засуджує певні негативні явища, типові для Англії того часу, він не зачіпає сутності суспільних відносин, а в більшості випадків засуджує порушення моральних норм, визнаних суспільством. Так, в Бенсалеме, наприклад, засуджується легковажна життя, суворо переслідуються злодійство і будь-які проступки, що призводять до порушення закону, не існує підкупу чиновників і т.д.  
 
Центральний момент книги - опис Будинку Соломона. Це своєрідний музей науки і техніки. Там остров'яни вивчають природу, щоб поставити її на службу людині. Технічна фантазія Бекона виявилася досить нетривіальною - штучний сніг, штучно викликаний дощ, блискавки. Там демонструється синтез живих істот, вирощування органів людини. Майбутній мікроскоп і інші технічні пристрої.  
Бекон мав достатньо політичного та юридичного досвіду, щоб прийти до переконання в необхідності згоди науки і влади. Тому в "Новій Атлантиді" "будинок Соломона" як осередок розвитку науки має таке виняткове становище. Поради і вказівки, які він видає, є для громадян цієї утопічної держави обов'язковими (з точки зору соціального примусу) і приймаються серйозно і з повагою.  
У зв'язку з високою оцінкою науки в утопічному Бенсалеме Бекон показує, наскільки наука, що розвивається "будинком Соломона", відрізняється (як за своїм змістом, так і щодо методів) від європейської науки його часу. Таким чином, у цій утопії затверджується погляд Бекона на науку як найважливішу форму людської діяльності. Критичність його соціальної утопії не звернена проти панівних суспільних відносин, але спрямована на їх "оздоровлення", очищення від негативних явищ, які супроводжували (закономірно і з необхідністю) розвиток капіталістичних виробничих відносин.  
Значення філософії Бекона не визначається його соціальними поглядами, які, незважаючи на відносну прогресивність, не переступають рамок епохи; воно полягає насамперед у критиці спекулятивного споглядального підходу до світу, характерного для пізньої середньовічної філософії. Цим Бекон істотно сприяв формуванню філософського мислення Нового часу.

 

 

Біографія Френсіса Бекона

Фре́нсіс Бе́кон (англ. Francis Bacon) (*22 січня 1561, Лондон — †9 квітня 1626) — англійський політик, філософ і есеїст. Один з творцівемпіризму — філософського напряму, який твердить, що головне — власний досвід.

Став лордом-канцлером у 1618 році і того ж року, будучи викритим у хабарництві, був оштрафований на 40000 фунтів (згодом сума була зменшена королем). Провів 4 дні в лондонській в'язниці.

Його роботи: «Есе» (1597), що характеризується особливою стислістю; «Успіх навчання» (1605), що розглядає науковий підхід в освіті; «Новий Органон» (1620), у якій він перевизначив завдання природничої науки, бачачи в ній засіб для експериментального відкриття і метод посилення влади людини над природою; «Нова Атлантида» (1626), що описує той утопічний стан, у якому звичайно відбувається пошук і використання наукової істини.

Бекон розробив новий, антисхоластичний метод наукового пізнання. Догматичній дедукції схоластів він протиставив індуктивний метод, що ґрунтується на раціональному аналізі дослідних даних. Матеріалізм Бекона — непослідовний. Визнаючи об'єктивність і пізнаванність матеріального світу, активність матерії і її рух, вірячи у силу розуму і науки, Бекон робив поступки теології і додержувався вчення про т. з. двоїсту істину. Найважливіші філософські твори Б.: «Новий Органон», «Про принципи і начала».

 

 

 

 

 

 

Філософія Ф. Бекона.

Філософія Френсіса Бекона (1561-1626) присвячена свідомій спробі формування науки та наукового пізнання. Трактат у вигляді проекту (який не був завершений повністю) "Великого відродження наук", доповнений 1620 p. трактатом "Новий Органон", є найпопулярнішим у філософії минулого та сьогодення.

Бекон послідовно піддає критиці філософію як форму споглядання і пропагує філософію як науку про реальний світ, яка базується на дослідному пізнанні. Такою позицією він, власне, висловлює нову фундаментальну ідею, що лягає у фундамент сучасного природознавства, об'єктивного пізнання дійсності. Його творчість у багатьох місцях пронизана компромісністю концепції "двоїстої істини", тобто істини "одкровення", істини про Бога (теологічної істини) та істини філософської, тобто істини, відкритої в науковому пізнанні.

Місце науки Бекон вбачав у вирішенні суспільних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. Визначаючи місце науки, Бекон визначає цілі наукового пізнання: "істинні цілі науки, щоб не займалися нею ні задля свого духу, ні задля вчених дискусій, ні задля приниження інших, ні задля користі та слави, ні задля влади, а задля того, щоб мати від неї користь та успіх самого життя суспільства". Цьому спрямуванню науки підкоряє Бекон і наукові методи, завдання яких він вбачає у пізнанні об'єктивного, реально існуючого світу. Незалежним від суб'єктивних спрямувань людини знаряддям такого пізнання він визнає експеримент та його наслідки. Ідеалом наукового знання визнається відсутність розбіжності між думками та речами. Саме для подолання такої розбіжності Бекон формулює принципи наукового методу в "Новому Органоні".