Філософія Григорія Сковороди

     Світ видимий і  невидимий співіснують нерозривно, як яблуня і її тінь. Як тінь  не заважає існувати яблуні,  так і світ речей не заважає  існувати невидимому світові.  Видимий, матеріальний  світ -  це лише тінь невидимого світу, який, за Сковородою, і є реальним. Видимий світ називається тінню тому, що він мінливий як тінь, то виникає, то зникає; яблуня ж / невидимий світ/  стоїть незмінно, пише Сковорода в діалозі “ Раз глагол про стародавній світ”.

     Г.Сковорода був продовжувачем  пантеїстичної тенденції до зближення  і ототожнення Бога з природою. В його творах неодноразово  говориться, що блаженна натура  є ім’я  Бога. В них ми не  знаходимо традиційно християнського  розуміння його як особи. Якщо в ранніх творах Сковорода пише про Бога, який  “ створив тебе, який створив небо  і заснував Землю”, то пізніше  в його творах  говориться, що біблійний міф про творення Землі і неба з нічого протягом шести днів є найбільшою брехнею.

За Сковородою, Бог як невидима, духовна суть існуючого, що приховується матерією, плоттю, наче завісою, є всюди. Однак це не означає, що Сковорода розумів Бога у вигляді об’єктивно існуючої  природи, субстанції / як вважав Спіноза/. На відміну від Спінози, який зводив небесного Бога  до земної, тілесної природи, що є протяжністю  і мислить, Сковорода пішов іншим шляхом. Він  ототожнює Бога не зі  всією  природою, а лише з  введеним в неї духовним началом, тобто з “блаженною натурою” Тіло, плоть, матерія в жодному не можуть бути Богом.

     Бог постає  як нематеріальна основа всіх  речей, вічна і незмінна першопричина  всього  існуючого і самого  себе. Поняттям, протилежним  за  своїм змістом до поняття Бога, у творах  Сковороди виступає  видима натура, або твар -  цим  терміном позначається  світ речей, усе матеріальне.  Як рівнозначні  вживаються  поняття матерія,  стихія,  земля,  плоть, тінь тощо. Ані матерія не є Бог, ані Бог не є матерією,  однак Бог “в ній та поза нею і вище неї перебуває” , вони нерозривно, але й “незіллянно” сполучені.

    Кожна з  цих натур сама в собі антитетична.

    Матерія характеризується  виразами  і означеннями, що, подібно  до  платонічного вчення про  матерію, характеризують її майже  як “небуття”, “неіснуюче”,  “місце”, “пусту видимість”. Але  одночасно матерія неперехідна, вічна. Світ  одночасно  онтологічно вічний  і онтологічно  нетривкий, він гине і не гине, існує – і лише здається. Антитетична і друга, істинна  натура – Бог. З одного боку, Бог ніби тотожний з природою, до якої Сковорода його безмежно наближує. ”Чи не він є буття усьому? Він в дереві є правдивим деревом, у траві - травою, у музиці – музикою, будинку – будинком, в тілі нашім земнім новим є тілом і осередком, або головою його. Він усяким є в усьому” /50.т.1.165/. Але з другого боку  - світ  безмежно далекий від Бога, який є джерело, “світло”, “сонце” світу.

    На думку  Сковороди, з того, що в усьому  існує два єства – невидиме /Боже/  і видиме  /речовинне/, випливає  неможливість зникнення, загибелі  чого-небудь. Загинути нічого не  може, воно лише губить свою тінь. Філософ пояснює це аналогією: художник намалював оленя і павича. Потім він витер фарби. Малюнки зникли, але образи їх не можуть загинути. Сковорода застерігає від ототожнення  матеріальної фарби, якою намальований малюнок, з образами, які є нематеріальними, ідеальними.

    Про своє  тіло людина повинна міркувати  так само. Усе тілесне треба  вважати фарбою, а вічну міру  невидимої натури, що утримує  всю плоть, його  основою. Змішання  двох натур в одне ціле і   визнання  лише видимої натури Сковорода називає ідолопоклонством.

       Другим  основоположним принципом філософії  Сковороди  є ідея трьох  світів. Спираючись на античну  традицію, продовжену  в натур  - філософських  концепціях ХУІ  – ХУІІ ст. Н. Кузанським   і Д.Бруно. Г.Сковорода поділив світ на великий світ – макрокосм і малий світ  -  людину, яка зосереджує в собі, правда у менш досконалій формі , всі особливості  макрокосму. Відхиляючись від властивого середньовічній західноєвропейській філософії виділення окремого світу першообразів. Сковорода висуває ідею третього світу  як певної сукупності символів, призначених  винятково для пізнання невидимої натури, тобто Бога. Таким світом символів у системі Г.Сковороди є Біблія.

     Великим  світом Сковорода називав весь  світ речей , всесвіт, позначаючи  його термінами “старий світ”,  “ усезагальний світ”,

“світ-світів”, “все-на-все”, “ пампан”  /від грецького  – всесвіт/, universum.  Він розглядає  макрокосм як безконечний і безмежний , який складається і безконечної  кількості світів наче “вінок з віночків”. Ідучи  за античними філософами, Сковорода  виділяв у якості першооснови всіх  речей  чотири елементи – вогонь, повітря, воду і землю.

      Сутність  малого світу, людини, філософ  пояснює, входячи з концепції  двох натур: усі світи, в  тому числі і малий світ, складаються з видимої  і невидимої натур. Отже і в людині , як і в  усьому  існуючому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне. В людині істиною людиною є невидима натура, а тілесне є лише “тінню незбутньою” цієї  істинної людини.

    Творення  справжньої людини  відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями, а лише тоді, коли вона осягає невидимість. Осягнувши невидимість , людина наче народжується вдруге. Вона стає духовною людиною. Якщо тілесна людина  обмежена і дії її детермінуються простором і часом, то духовна людина вільна. Тілесна людина бачить і пізнає тільки народжене від плоті, не проникаючи глибше, а духовна людина за емпірично сприйманим  бачить своїм не тілесним, духовним оком щось більше і важливіше – невидимість. Невидима людина вічна, бо невидимість не виникає і не зникає.

    Окільки, за  Сковородою невидиме існує всюди  і в усьому, то людина, яка має  видиме і невидиме, тим самим  потенційно є всім, що знаходить  відродження в понятті мікрокосмосу. Мікрокосм повторює у собі всі особливості макрокосмосу. Виходячи з цього, Сковорода оголошує людину центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності і пізнання.

  Виходячи з єдності  макро та мікрокосмосу, Сковорода  розглядав  пізнання насамперед як самопізнання. Бо коли  невидимість вічна,  незмінна і однакова всюди, якщо вона є всім в усьому, то досить збагнути щось одне, як  тим самим  ми осягнемо сутність усього світу. Оскільки в  людині виявляються всі властивості макрокосму, то природньо, що процес пізнання людина повинна спрямувати насамперед  на себе.

    Тому принцип  “ пізнай себе” проходить  крізь усі філософські твори  Сковороди. У самопізнанні він  вбачав ключ до розкриття таємниць  буття світу і самої людини.

    Оскільки в  людині поєднується видима натура з невидимою, то людина через свою невидиму натуру  тотожна Богові: істинна людина і вічність, Бог та Христос – суть те саме. Тому самопізнання філософ  розглядав  як  Богопізнання. Скільки  б не пізнавали навколишній світ, писав він у праці “Алфавіт, або буквар світу”, його можна зрозуміти лише тоді, коли пізнаємо себе, а тим   самим і Бога. Він порівнює Бога в людині з компасом  на кораблі: не той знає корабель, хто переміряв каюти і кімнати,  а той, хто зрозумів принцип дії компасу і тим самим осягнув шлях корабля, тобто його сутність. Слід відзначити, що в питанні Богопізнання Сковорода відходить від поглядів  неоплатоніків,  для яких ідея єдиного, тобто Бога як початку усього сущого, не може бути  осягнута  розумом , раціонально непізнавана . За  неоплатоніками  , людина може збагнути абсолют, коли душа в стані  екстазу занурюється  у цей бездонний першопочаток, тобто шляхом ірраціональної інтуїції. На думку Сковороди, першопочаток світу досяжний для пізнання і осягається розумом.

Сковорода зображає шлях, яким, згідно з християнством, іде  кожна людина – через смерть до життя, через вмирання до воскресіння  – як життя рослини. Життя всесвіту – це процес, в якому єдність розпадається на розмаїтість і знов збирає себе у єдність в смерті, зосереджуючи всі свої сили в одному пункті, у зерні, з якого потім розвивається нове життя. Зерно, разом з тим, є етичний образ відновлення душевного життя людини з глибини її єства.

Етичне вчення Сковороди  становить серцевину його філософської системи. У центрі її – нормативна етика – питання про благо, добро і зло, умови досягнення щастя, сенс життя.

Етичний пафос Г.Сковороди  нагадує Сократа, подібно, як і його життєвий шлях. Однак етичні принципи, обґрунтовані і реалізовані Сковородою, дуже далекі від Сократівського морального раціоналізму. Моральна активність для нього ґрунтується на „очищенні”, звільненні свідомості від волі. Моральна активність, таким чином, веде до пасивності. Моральне удосконалення є разом з тим приниженням і применшенням. Етика Сковороди спрямована на інтенсифікацію внутрішнього шиття людини, котре протиставлене зовнішньому світові. Ідея „внутрішньої людини”, яка не має опори в навколишній дійсності, призводить до висновку про досягнення щастя шляхом «прального вдосконалення кожної людини. Виходячи з ідеї подвійної природи людини, як і всього сущого (він розрізняє ці дві істоти; ставлячи поряд їх імена з великої та малої літери: „Людина” та „людина”) Сковорода доводить, що єство внутрішньої людини – сам Бог. Тому пізнати Бога – значить пізнати себе самого, служити Богові – значить служити самому собі. Любов до Бога є одночасно любов до самого себе. Символом людини, що пізнала дійсну людину, є Наркіс. Наркіс любить себе самого – це значить, він любить Бога. Ця любов розкривається через образ джерела чистої безодні, серця, „Безодня” в людині є „серце”, тобто джерело думок і бажань людських. „Серце” не має тут емоційного відтінку. Воно означає позасвідоме, скоріше надсвідоме ніж підсвідоме. Продовжуючи Платонову і християнську традицію й наближаючись до ідей пізніших романтиків, Сковорода розуміє позасвідоме не як щось нижче порівняно з свідомим життям, а як вище і глибше, не як джерело порушень у нормальному ході психічних переливань, а як осередок усього доброго та світлого. Тому його вчення постає як філософія „серця”.

Разом з тим можливе  і паління людини, коли серцем оволодівають злі сили. Чисте серце скріпляється о .людині через боротьбу. Ця боротьба і є завданням етичного чину людини. Коли воля людини – її свавілля – знищена, єдиним керівником людини стає воля Божа. Але це не означає, що індивідуальність людини зникає. Основний етичний парадокс, на думку Сковороди, полягає в тому, що етичний ідеал може бути охарактеризований лише внутрішньо суперечливим способом: як „нерівна рівність”. Сенс її полягає в тому, що неї люди, як „тіні” справжньої Людини, рівні перед Богом, але разом з тим усі вони різні. Сковорода пояснює свою думку через обрав Фонтану, який заповнює, різний за об'ємом посуд, розставлений навколо нього. Об'єм води, яка заповню? великі і малі посудини, різний, однак усі вони рівні між собою б тому, що всі однаково попи і. Смисл цього образу стосовно людей полягає в тому ж, оскільки усі вони мають різні схильності, різні духовні і матеріальні потреби, то й істинна справедливість повинна вимірюватись не тим, що всім усього дістається порівну, а тім, що кожен має стільки, скільки йому потрібно за його природою. Г. Сковорода виходить із принципу природовідповідності. По-справжньому рівний поділ, зокрема поділ діяльності, на його думку, не в тому, щоб усі (навперемін, або в який-небудь інший спосіб) займалися однаковим видом праці, - як це уявляли, наприклад, утопісти-соціалісти. Таку рівність він навиває „рівною рівністю” і характеризує її так: „І що дурніше, ніж рівна рівність, яку дурні в світ ввести марно зазіхають?”.

Сковорода підводить  під принцип природовідповідності і розподіл матеріальний благ. Він  відзначає, що ми боїмося голоду, не пам'ятаючи, що значно більше людей  помирає від переїдання. Але якщо людині для щастя потрібно благ не більше, то водночас і не менше, ніж визначається її природою. Природовідповідність є основою щастя людини: чи не диво, що один в багатстві бідний, а інший в бідності щасливий, - зауважує філософ. Бути щасливим – значить дотримуватися відповідності „всєзагальній посаді”, тобто місії благодіянь та послуг.

Ідеал нерівної рівності – основа і внутрішній сенс етичного вчення Сковороди, Він зумовлює етичний  плюралізм філософа, який передбачає для кожної людини її власний життєвий шлях, у якому критерієм морального вибору є „зрідненість” людини тим або іншим типом поведінки. Таким чином, кожна людина є „міра речей” у сфері етики. Тому вона повинна пізнати себе – тобто свою божественну сутність, а, отже, і міру всіх речей. Пізнавши в собі Бога, вона стає „місцем Бога”. Сковорода повторює знову й знову; „пізнай себе”, „слухай себе”, „поглянь у себе самого”. Для нього, як і для платоників, внутрішнє пізнання і пам'ять є основою всякого пізнання як такого. Тому пам'ять є „чиста”, „правдива”, „свята”, впізнання постає як „жування”, „пережовування”, „жвачка”, і, нарешті, жуйні тварини є символом мудрості. Необхідно підкреслити, що ідея самопізнання у Сковороди – це, продовження потужної філософської традиції. Ще в Давній Греції у пронаосі Дельфійського храму був викарбуваний цей імператив: „Пізнай самого себе”. Сократ розгортає логіку процесу самопізнання: знання – доброчесність – найвище благо. Еразм Роттердамський стверджував: „Вершина мудрості – пізнання самого себе”. П'єр Абеляр назвав так один із своїх філософській трактатів - „Пізнай самого себе”. Цю традицію продовжували Джордано Бруно та Піко дедла Мірандола. У Сковороди самопізнання – це спосіб знайти споріднений людській натурі тип життя.

„Зрідненість” людини з  певним типом життя Сковорода розкриває через часто вживане ним уподібнення світу до театру, а людей до акторів. Вибір ролі, зауважує Сковорода, залежить не від ініціативи актора, а від того режисера, яким е невидима природа, Бог. Активність актора полягає в тому, щоб якнайкраще вивчити свою роль і зіграти її. Успіх залежить не від розміру чи характеру ролі, а від вправності актора в її виконанні. Отже, завдання полягає не в тому, щоб домагатися визначеної ролі, а в гідному виконані ролі, призначеної режисером, бо той режисер ніколи не помиляється.

З цих міркувань випливає, що щастя людини не залежить „ні  від високих наук, ні від почесних посад, ні від достатку”. Воно залежить від серця, а серце від Бога, тобто від невидимої натури. Так  Сковорода пише в діалозі „Алфавіт або буквар світу”, де вії викладав основні положення концепції зрідненої праці. У кожної людини, твердить він, своя пригода. Її не можна змінити. Можливо лише, пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, зріднені з цією невидимою природою. Коли ж людина поєднує своє уявлення про сенс буття в задоволення видимої „сліпої натури”, бо потрапляє в рабство до неї. Цей тягар cтaє тим більшим, чим більше перевищують необхідні потреби нагромаджені, людиною багатства і маєтності.