Філософія Стародавньої Індії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат

 

На  тему:« Філософія Стародавньої Індії»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент II курсу

                                                                                                 Групи ФН -

   Марченко Олексанр

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2013

План

 

Вступ

1.Ведична традиція - джерело  індійської філософії

2.Філософська система чарвака-локаята

3.Буддійська філософія

4.Філософія істинного пізнання

5.Ортодоксальна система філософії Індії

6.Філософія спасіння (йога Патанджалі)

7.Філософія осмислення

Висновки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Перші філософські школи  і течії виникли у найдавніших  регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку  виробничих сил переходу від  бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових  відносин;

3. виникнення держави; 

4. зростання опозиції  традиційній релігії, критика  нормативно-моральних; 

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Особливості

1. Формування на базі  міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення  до Вед. 

3. Споглядальний характер  і слабкий зв’язок з наукою.

4. Змалювання духу  як безликого, бездіяльного явища. 

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної  філософії на принципах етики  страждань і щастя.

Вся історія індійської філософії - це безперервний діалог з  традицією. У культурі сучасної Індії є риси будь-якого періоду історичного минулого. Зв'язок старого і нового, співіснування найдавніших релігій і науки - невід'ємна частина духовного життя Індії, її світогляду та її філософії. Аспект часу в історії філософської думки Індії завжди відігравав лише підпорядковану роль.

Тому немає історії  індійської філософії, а будь-яка історична періодизація розглядалася як умовність. Але філософія залишається невід'ємною частиною життя індійця - завжди сучасною і завжди життєвою. Усі давні школи філософії, як і раніше, мають послідовників, для яких традиція - не тільки частина культури мислення, а й способу життя. Міфи і перекази, прозріння пророків і натхненна поезія вед - усе це не розповіді минулого, а живий досвід, актуальний для кожного покоління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Ведична традиція - джерело індійської філософії

 

Традиційно в історії індійської філософії виділяють кілька періодів. Це Ведичний період (1500-600 роки до н. е.), що охоплює епоху розселення індоарійських племен і поширення їх культури. Сюди належить і виникнення Вед, Брахманів і Упанішад. Другий період - Епічний (600-200 роки до н. е.) - створення філософських систем, названих «даршан». Третій період - створення сутр, канонічних творів, що викладали суть того чи іншого філософського вчення (починається з осмислення текстів Упанішад). Лаконічність сутр породила велику коментуючу літературу бхаш'я,. що тлумачила ідеї основоположників філософських систем. Бхаш'ї - форма розвитку індійської філософії аж до XIX ст. Четвертий період - реформування класичної філософії Індії (XIX ст.). Сформульовані тоді ідеї створили теоретичні передумови сучасної індійської філософії.

Один з пам'ятників  теоретичної думки Індії - веди (веди буквально - знання) складені мудрецями  приблизно в середині І тисячоліття  до н. е. Чотири збірники вед (Самхіти) містять  гімни (мантри або сукти) і звертання  до богів, давні міфи і перекази, правила молитов і жертвопринесень. У ведах відображені і перші філософські елементи пізнання природи і місця людини в навколишньому світі і природі.

 Найдавніша з ведичної  літератури «Рігведа» - веда гімнів - має найбільший філософський інтерес. Збірники «Самаведа» (веда мелодій), «Яджурведа» (веда жертвопринесень) і «Атхорваведа» (веда заклинань) містять в основному гімни Рігведи, розташовані у той чи інший спосіб, зручний для їх виконання під час жертвопринесень. У Рігведі, наприклад, є більше тисячі гімнів. Самаведа має 1549 гімнів, 75 з яких нові, а інші зустрічаються у Рігведі. Більшість гімнів Яд-журведи і Атхарваведи також запозичені в Рігведі.

Пізніше Самхітів виникають  брахмани. Брахмани - це коментарі до вед, складені жерцями-брахманами. У кожної з вед свої брахмани, що містять керівництво та опис ведійських обрядів, жертвопринесень, перекази про богів, епічних героїв, царів та ін. Найвідоміші брахмани - Шатападха, Гопадха, Айтарея. Останнім літературним твором ведійського періоду є Упанішади - завершення вед (веданта).

Термін веданта пізніше  мав широкий зміст і означав  ідеї упанішад системи веданти. Упанішади, по суті, це відображення найвід-вертішої таємниці вед, свого роду філософія вед, «Старий заповіт» індійської теоретичної думки. Термін Упанішад означає «те, що наближає людину до учителя» (або до Бога). На відміну від звичайних молитов і гімнів, доктрини Упанішад відомі лише таємничістю, їх таємний зміст гуру розкривали відібраним учням. У деяких випадках Упанішади називалися також Аран'яками - лісовими трактатами. Це значення Упанішад зумовлене самою організацією релігійного життя, продиктованою брахманізмом.

Для вивільнення від  земних пристрастей і оволодіння істинним знанням людина мала пройти чотири сходинки життя: період релігійного учнівства (брахмачар'я), життя домогосподаря (гархаст'я), самітництво (ванпрастха) і аскетизм (санн'яспі). Хлопчик приходить у дім до учителя, де освоює першу сходинку релігійного життя і здобуває знання. У дитинстві вивчаються Самхіти. У юнацтві - одружується і стає сім'янином.

Щоб як слід виконувати ритуали, що необхідно робити господарю дому, сім'янин має вивчити брахмани. Виховавши  дітей, сім'янин, господар поступово  відходить від мирських справ  і, усамітнившись у лісах, веде життя одинака. У роздумах про зміст буття людина вивчає Упанішади і готується до стадії аскетизму. Аскетичне життя передбачає самообмеження тілесних і розумових можливостей. Аскет повинен жити милостиня-ми, голову має постійно голити, одяг дозволялося носити лише жовтий. Право на проходження усіх чотирьох стадій релігійного життя мали касти обраних - брахмани і кшатрії - двічі народжені.

Звичайно, кожному періоду  життя людини призначалася певна  священна книга, і кульмінаційним моментом на шляху досягнення духовної зрілості ставало вивчення Упанішад - ведопатшади, таємниці вед. В індійській релігійно-філософській традиції Самхіти, Брахмани та Упанішади розглядалися як тлумачення божественного одкровення і пізніше об'єднані спільною назвою веди. Веди, у широкому розумінні, є винятковим джерелом натхнення всього дальшого розвитку філософської думки Індії. Ідеями вед у тій чи іншій формі просякнуті всі без винятку системи індійської філософії.

Важлива роль вед виявлялася, насамперед, у самому принципі класифікації філософських систем. Ті системи думки, які визнавали авторитет вед, названі астиками (ортодоксальні, брахманічні), а ті, які їх відкидали, огонастикою (неортодоксальні). До ортодоксальних належать системи: міманса, веданта, санкх'я, н'яя і вайшешика. До неортодоксальних - переважно чарвака-локаяти, буддизм і джайнізм. Серед ортодоксальних шкіл безпосередньо продовжують традиції вед системи міманса і веданта, що ґрунтуються безпосередньо на текстах вед. Причому міманса розвиває ритуальний аспект вед, а веданта - спекулятивний.

Для систем санкх'я, йога, н'яя і вайшешика веди служать  лише передумовою обґрунтування  досвіду (досвіду свідомості) як власного ґрунту філософських систем. Незалежно  від того, прийнята чи відкинута  позиція вед тією чи іншою філософською системою, сама проблематика, що в них порушується, визначила загальні контури індійської філософії. Центром тяжіння виступають чотири головних питання, що є джерелом філософського натхнення вед: що таке круговорот буття (сансара)? Які причини сансари? Що розуміється під звільненням? Як досягти звільнення?

В Упанішадах питання  набули більш розгорнутого трактування: визначені основні поняття, що стали  надбанням індійської філософії. Формуються поняття Ішвара (Творець, Атман), Пуруша (Душа, особистість), Сат (Буття). Усі розглядаються як різні назви єдиної реальності, Бога, Абсолюту, тобто брахмана. У «Тайтар'я упанішади» говориться: «Особливо намагайся пізнати того, з кого народжуються живі істоти і до якого повертаються, в кого входять при загибелі, до - брахман». У «Пуруші-сукті», відомому гімні Рігвед, така всепроника-юча реальність світу називається Пурушею, а в «Айтарейя упанішади» - Атманом.

Брахман і все, що з  ним зв'язане, оголошується Упанішадами  незбагненним в рамках буденного  досвіду. Лише той, хто може зануритися у найглибші таємниці свого Я, здатний усвідомити свою тотожність з брахманом і таким шляхом осягнути його. Пізнання безкінечної суті у собі самому - головна умова припинення ланцюга перероджень - сансари, з якою людину зв'язує карма - закон її індивідуального буття. Це звільнення - мукті - не означає смерть або порожнечу, а лише злиття з брахманом і розчинення в ньому. Тотожність людини з брахманом називають Пурушею - Свободою, Блаженством, Безсмертям або Вищою реальністю.

Світогляд упанішад з їх атмосферою розумової витонченості тривалий період не поширювався серед мас, а визнавався для невеликої групи обраних, здатних зрозуміти ідеї. Відокремлення такого прошарку інтелектуалів у стародавньоіндійському суспільстві зв'язується в індійській філософії із самостійним розвитком філософської думки.

 

2.Філософська система чарвака-локаята

 

Особливе місце в  історії розвитку теоретичної думки  Індії займає матеріалістична філософія  чарвака-локаята. Все, що відоме про  філософію локаяти, взято з текстів  її теоретичних опонентів, які піддали критиці скептицизм давніх матеріалістів. Філософські погляди локаяти стали могутнім каталізатором розвитку для багатьох систем індійської філософії. Виникнення системи чарвака-локаята традиційно належить до середини І тисячоліття до н. е., хоча окремі згадки про матеріалізм уже є в текстах вед. На думку деяких дослідників, локаята заснована міфічним мудрецем Брахаспаті, який згадується в кількох ведійських гімнах, у «Махабхараті», а також у філософських сутрах. Автором ідеї локаяти також вважається Дхішану, про що свідчить текст «Падма-пурани».

Використання у ряді найдавніших текстів для позначення матеріалізму слова «чарвака» зв'язане  з атеїстичними і антиведичними  нападками, що приписувалися легендарному Чарваку. Термін локаята походить від санскритського лока - світ, що іде із світу. Етимологію терміну чарвака вбачають у гедоністичній позиції їж, пий, веселися - чарв означає їсти. За іншою версією, чарвака утворене від слів чару і вак, що означає красномовство, дохідливість. У сучасних умовах чарвака - синонім слова матеріаліст.

В основу вчення про буття  локаята лежить уявлення про те, що всі предмети Всесвіту складаються  з чотирьох елементів: землі, вогню, води і повітря (у деяких текстах  до них додається і п'ятий елемент - ефір). Кожному елементу відповідає особливий різновид атомів, що не змінюються, не знищуються і існують не одвічно. Усі властивості предметів залежать від поєднання конкретних атомів і від пропорцій, у яких з'єднуються атоми. Свідомість та органи відчуття також виникають поєднанням атомів: після смерті живої істоти таке поєднання розпадається на елементи, що приєднуються до атомів відповідного різновиду, які існують у неживій природі.

Найважливішою проблемою, що стосується філософії локаята - індійський матері алізм, - виступають джерела істинного пізнання. Єдиним і достовірним джерелом пізнання визнається безпосереднє сприйняття - прат'якша.

Гносеологія локаята  сенсуалістична: єдино достовірне джерело  пізнання - відчуття. Органи відчуття сприймають предмети, оскільки самі складаються з тих же елементів, що й предмети («подібне пізнається подібним»). Тільки сприйняттям, за локаятою, забезпечується здобуття знання, що не викликає сумніву. Усі інші способи пізнання - логічний висновок (умовивід), словесне свідчення (авторитет) - створюють лише видимість істини, а насправді виявляються сприятливим ґрунтом для забобонів і помилок.

Коли ж на підставі сприйняття якого-небудь факту шляхом умовиводу робиться висновок про  наявність іншого факту, то тим самим  відбувається стрибок у невідоме. Такий перехід від загального до особливого локаятики називали принесенням у жертву очевидного на догоду передбачуваному.

Загальний зв'язок - в'япті - за вченням локаяти, не може бути об'єктом  сприйняття, а, отже, не може бути достовірно встановлений. І навіть наявність у людей однакового (спільного) досвіду не виключає можливість помилок, адже не дано знати, чи підтвердиться досвід минулого у майбутньому. Все залежить від безкінечного різноманіття умов, в межах яких сприймається світ. Встановити достовірно всі наявні умови знову-таки неможливо. Надійним джерелом пізнання локаята не вважала і посилання на авторитет, навіть якщо мова йшла про таке авторитетне свідоцтво, як веди. Якщо ж сприйняття - єдине джерело істинного пізнання, то раціонально пізнається лише реальність об'єктів, що сприймаються - такий висновок роблять стародавні матеріалісти Індії.

Матеріальний світ, стверджує  давньоіндійське матеріалістичне  вчення, складається з чотирьох усвідомлених, сприйнятих елементів: землі (кшитї), води (ан), вогню (агні), повітря (ваю). З різного поєднання таких елементів і виникають усі живі і неживі тіла. Навіть свідомість, що сприймається, визнається лише властивістю тіла, має в основі всі ті ж чотири елементи. Явище, яке звичайно називається душею, не є повною самостійною, відмінною від тіла матеріальною суттю, це властивість самого тіла.