Моніторинг сучасного стану фінансового апарату України

– забезпечення стабільності грошової одиниці;

– проведення емісії національної валюти та організація його обігу;

– здійснення регулювання розвитком банківської системи;

– складання платіжного балансу країни;

– здійснення валютного регулювання;

– забезпечення накопичення і зберігання золотовалютних резервів;

– інші функції.

Грошово-кредитна політика центрального банку охоплює заходи, що здійснюються у сфері грошового обігу та кредитування. Метою такої політики є регулювання економічного зростання, стримування темпів інфляції, забезпечення стабільності грошової одиниці, повної зайнятості. У процесі проведення грошово-кредитної політики Центральним банком України використовуються такі засоби:

– регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

– проведення процентної політики;

– рефінансування комерційних банків;

– управління золотовалютними резервами;

– операції з цінними паперами на відкритому ринку;

– регулювання імпорту та експорту капіталу.

Прикладом можуть бути операції центрального банку з валютними цінностями. Вони проводяться з використанням інструментів девізної та дисконтної політики. Девізна валютна політика регулює валютний курс шляхом купівлі та продажу іноземної валюти. Дисконтна валютна політика – це регулювання процентних ставок за кредит з метою забезпечення відповідності попиту і пропозиції на позиковий капітал.

Проведення валютної девізної політики передбачає регулювання валютних курсів шляхом запровадження валютних інтервенцій та застосування валютних обмежень. Валютна інтервенція – це купівля або продаж центральним банком іноземної валюти з метою здійснення впливу на динаміку курсу національної валюти. Валютні обмеження передбачають вживання заходів, спрямованих на обмеження обігу іноземної валюти в країні. До них, зокрема, належать: заборона вільної купівлі-продажу валюти, прийняття нормативів з обов'язкового продажу валютних надходжень для суб'єктів господарської діяльності, ліцензування валютних операцій та ін.

Регулювання валютних курсів центральним банком шляхом проведення валютних інтервенцій здійснюється таким чином. З метою підвищення або утримання курсу власної грошової одиниці центральний банк продає іноземну валюту. Для забезпечення зниження вартості своєї валюти центральний банк скуповує іноземну валюту з оплатою її національною грошовою масою. Продаж валютних коштів здійснюється за рахунок валютних резервів центрального банку. Купівля іноземної валюти проводиться за рахунок коштів, що маються у розпорядженні центрального банку. При цьому куплена валюта як правило, використовується з метою поповнення валютних резервів.

Наприклад, розглянемо операції НБУ з проведення торгів доларами США на Українській міжбанківській валютній біржі (цифри умовні). З метою проведення інтервенцій з купівлі доларів США було витрачено 81,0 млн грн (для закупівлі 15 млн дол. США за середньозваженим курсом 5,4 грн за 1 дол. США). Таким чином попереджували виникнення можливості ревальвації гривні. При цьому збільшувалися страхові валютні резерви НБУ. Разом з тим, в певні дні переважали інтервенції на продаж доларів США (і відповідно купівлі гривні). Такі заходи проводилися з метою попередження девальвації вітчизняної грошової одиниці. На них було витрачено 2,4 млн дол. США (12,96 млн грн). Таким чином по американському долару за місяць утворилося сальдо інтервенцій у 12,6 млн дол. США на купівлю. Стосовно гривні таке сальдо становило 68,04 млн на продаж.

При проведенні дисконтної політики центральний банк шляхом підвищення облікової ставки має за мету зменшити попит комерційних банків на кредити, що надаються центральним банком. Результатом є зменшення суми кредитів (або здійснюється кредитна рестрикція). Такі операції, як правило, спричинюють скорочення грошової маси в обігу, збереження валютних резервів, підтримку курсу національної валюти і стимулювання залучення іноземних капіталів. І, навпаки, зниження облікової ставки центрального банку приводить до зростання обсягів кредитування економіки (кредитна експансія), що зумовлює збільшення грошової маси в обігу, підвищення ділової активності та зменшення надходження іноземного капіталу. Але в умовах, коли кредитна експансія виходить з-під контролю, такі процеси починають супроводжуватися стрімким зростанням інфляції.

Регулювання валютного курсу центральним банком важливе не тільки для розвитку ділової активності в країні, а й для проведення міжнародних економічних операцій. Так, коли здійснюється девальвація національної валюти, створюються більш сприятливі фінансові передумови для збільшення експортних операцій суб'єктами господарювання. Ревальвація вітчизняної валюти стимулює збільшення імпортних операцій. Варто звернути увагу на те, що ці процеси (ревальвації та девальвації валюти) не приводять до миттєвих змін в динаміці імпорту й експорту. За розрахунками експертів у результаті ревальвації внутрішня ціна на імпортні товари знижується повільніше, ніж зростають ціни на експортні товари. Тому протягом певного періоду такі зміни не погіршують торговий баланс країни.

Одним із інструментів регулювання грошово-кредитної системи НБУ є встановлення процентних ставок за своїми операціями. З метою впливу на основні макроекономічні показники розвитку країни НБУ використовує такі процентні ставки, як облікова, ставка рефінансування під час проведення тендеру, ломбардна ставка (ставка "овернайт") і ставки за розміщені депозитні сертифікати НБУ. Облікова ставка – це плата, яку встановлює центральний банк при наданні кредитів комерційним банкам та врахуванні цінних паперів до настання термінів їх оплати. За допомогою облікової ставки центральний банк визначає орієнтири для суб'єктів грошово-кредитного ринку щодо вартості залучених і розміщених грошових коштів. Ставка рефінансування відображає вартість кредитних ресурсів під час проведення тендерів з їх продажу. Ломбардна ставка використовується при наданні кредитів комерційним банкам для підтримки їх миттєвої ліквідності.

Величина облікової ставки має бути не менше, ніж на три процентних пункти вищою за рівень інфляції та залежить від потреби у грошових ресурсах, міграції капіталу, рівня інфляції, обсягу грошової маси в обігу, структури випущених платіжних засобів, процентних ставок за кредитами і депозитами комерційних банків та ін.

Характерним є те, що облікова ставка підвищується під час економічного зростання і залишається незмінною протягом періодів депресії та спаду.

Регулювання ринку цінних паперів в Україні покладено на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦП ФР). Виконують такі функції також інші державні органи, з метою координації діяльності яких створено Координаційну раду, яку очолює Голова ДКЦП ФР. Суб'єктами державного регулювання ринку фінансових послуг є Національний банк України, ДКЦП ФР і Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг. З метою координації їх діяльності передбачено проведення систематичних оперативних нарад (не рідше одного разу на квартал).

До основних форм державного регулювання ринку цінних паперів належать:

– регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників фондового ринку;

– видавання дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

– реєстрація випуску цінних паперів та інформації про їх емісію;

– створення системи захисту прав інвесторів та контролю за дотриманням цих прав емітентами та професійними учасниками фондового ринку;

– встановлення правил і стандартів проведення операцій на ринку цінних паперів;

– контроль за ціноутворенням на фондовому ринку;

– інші форми.

ДКЦП ФР є державною структурою, підпорядкованою Президенту України і підзвітною Верховній Раді. До її складу входять центральний апарат і територіальні органи. Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку складається з Голови комісії та шести її членів. Голова і члени комісії призначаються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. При Комісії створена Консультаційно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо проведення політики на ринку цінних паперів.

До складу управлінь Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку України входять:

– Управління фінансування та бухгалтерського обліку;

– Контрольно-правове управління;

– Управління ліцензування діяльності ринку цінних паперів;

– Управління пруденційного нагляду;

– Управління регулювання та розвитку ринку цінних паперів;

– Управління звітності учасників ринку цінних паперів;

– Управління розвитку законодавства та взаємодії з державними органами;

– Управління корпоративних фінансів;

– Юридичне управління.

Державну комісія з регулювання ринку фінансових послуг України (ДКРРФПУ) створено в 1992 р. Основними об'єктами її діяльності є:

– ринок страхових послуг;

– надання недержавних пенсійних послуг;

– операції небанківських кредитних установ (кредитні спілки, ломбарди та ін.);

– діяльність фінансових компаній (лізингових, факторингових, довірчих);

– інші об'єкти.

Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:

– проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;

– захист інтересів споживачів фінансових послуг;

– створення умов для розвитку ринків фінансових послуг;

– забезпечення однакових можливостей для доступу до ринків фінансових послуг;

– запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;

– контроль за прозорістю і відкритістю ринків фінансових послуг;

– сприяння інтеграції у європейський та світовий ринки фінансових послуг;

– інші цілі.

Для забезпечення державного регулювання ринку фінансових послуг використовують різні форми, наприклад:

– ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг;

– нормативно-правове регулювання діяльності фінансових установ;

– нагляд за діяльністю фінансових установ;

– застосування засобів впливу на діяльність суб'єктів ринку фінансових послуг.

Державне казначейство України (ДКУ) створено в середині 1990-х pp. До цього операції з касового виконання державного бюджету виконували комерційні банки. Такий порядок виявив багато недоліків в управлінні державними коштами. До них, зокрема, можна віднести неповне та несвоєчасне перерахування коштів до державного бюджету, наявність неналежного контролю щодо використання державних видатків, затримання з виплати соціальних платежів (заробітна плата, пенсії та ін.), накопичення на поточних рахунках бюджетних установ залишків коштів та ін. Облік державних коштів у значній кількості банків стримував одержання оперативної інформації з метою прогнозування та управління доходами державного бюджету та державних цільових фондів.

З метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету та підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних обсягів фінансових ресурсів Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. засновано Державне казначейство України. Створення системи ДКУ як інструменту виконання бюджету відбувалося поетапно. У зв'язку з цим поступово здійснювався перерозподіл функцій управління державними коштами між банківською системою та органами державного управління. Так, в 1998 р. на казначейську систему виконання державного бюджету було переведено майже всі міністерства і відомства. Передавання обслуговування позабюджетних коштів бюджетних установ та організацій до ДКУ було здійснено в 1999 р. У 2000 р. проведено консолідацію коштів державного бюджету на рахунках Казначейства у Національному банку України. Починаючи з 2002 p., запроваджується казначейське обслуговування місцевих бюджетів.

Основними функціями ДКУ є:

– проведення операцій з державними коштами (касове обслуговування коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів та державних цільових фондів);

– контроль за проведенням касових операцій з бюджетними коштами розпорядниками;

– організація обліку і надання звітності з руху державних коштів;

– управління залишками державних коштів на казначейських рахунках ДКУ;

– виконання інших функцій (розробка і затвердження нормативних актів з питань формування та використання державних коштів; відкриття рахунків для розпорядників державних коштів та ін.).

Функції ДКУ відображені на рисункі 1.1.2.

 

Рисунок 1.1.2- Функції Державного казначейства України

 

З метою оптимізації управління бюджетними коштами всі бюджетні рахунки консолідуються на Єдиному казначейському рахунку, відкритому в НБУ. Введено також кореспондентські рахунки, через які здійснюються усі платежі за державними коштами. Відкриття кореспондентського рахунку ДКУ в НБУ надало можливість Казначейству стати учасником системи електронних платежів НБУ. Для проведення операцій з відділеннями ДКУ створено Внутрішню платіжну систему Державного казначейства України. Запроваджено також План рахунків бухгалтерського обліку бюджетних установ [6; с.317-336].

 

1.2 Функції Міністерства  фінансів України

 

Міністерство фінансів – це один із провідних органів у системі державної виконавчої влади. Воно створене у більшості зарубіжних країн (ФРН, Канада, Японія, Швеція, Польща, Росія та ін.). У державах, таких як США, Велика Британія, ця структура має назву державного казначейства. В Україні перше фінансове відомство у складі виконавчої влади було створено у червні 1917 р. Центральною радою під назвою Генеральний секретаріат фінансів. В Українській Народній Республіці подібне відомство функціонувало під назвою Народне секретарство фінансів і було утворене 25 грудня 1917 р. та ліквідоване 1919 р. З 1919 по 1923 р. в Українській Радянській Соціалістичній Республіці не було власного фінансового відомства, а діяв уповноважений народного комісаріату РСФРР по Українській СРР. У 1923 р. було утворено Народний комісаріат фінансів УСРР. А в 1944 р. його було перейменовано на Міністерство фінансів Української РСР. Після проголошення незалежності України у складі уряду функціонує Міністерство фінансів України.