Соціальна екологія

Зміст

Запровадження

1 Поняття соціальної екології

2Социально-екологическое взаємодія

3Социально-екологическое виховання

4 Екологічні аспекти в соціології Х'юза

Укладання

Список використаної літератури

 

Запровадження

Соціальна екологія - наука про гармонізації відносин між суспільством, і природою.

Соціальна екологія аналізує ставлення людини у властивому їй гуманістичному обрії з погляду його відповідності історичним потребам розвитку, стосовно культурної виправданості і, через теоретичнепостигание світу у його загальних визначеннях, які висловлюють міру історичного єднання людини і природи. Будь-який учений обмірковує головні поняття проблеми взаємодії суспільства і природи через призму своєї науки.Понятийно-категориальний апаратсоциоекологии формується, розвивається і вдосконалюється. Цей процес відбувається різноманітний і охоплює усі сторонисоциоекологии у об'єктивному, а й у суб'єктивному плані, своєрідно відбиваючи наукову творчість і впливаючи на еволюцію наукових інтересів та пошуків як розписування окремих учених, і цілих колективів.

Підхід суспільства та природі, який пропонує соціальна екологія, може бути більш інтелектуально вимогливим, але він уникає спрощеності дуалізму і незрілості редукціонізму. Соціальна екологія намагається показати те, як природа медленно, по фазам трансформувалася на суспільство, не ігноруючи різницю між ними одного боку, і рівень їх взаємопроникнення, з іншого.Каждодневная соціалізація молоді сім'єю над меншою мірою полягає в біології, ніж стала турбота медицини про старих - на усталених соціальних чинниках. Ми непрестанем бути ссавцями відносини із своїми первинними інстинктами, але тоді миинституциализировали їх і йшли нею з допомогою різноманітних громадських форм. Отже, соціальне і природне постійно проникають один одного, не втрачаючи своєї особливості у цьому взаємодії.

Метою контрольної роботи є підставою розгляд екологічного аспекти у соціальній роботі.

Досягнення поставленої цілі треба вирішити низку наступних завдань:

- дати визначення соціальної екології;

- вивчити соціально-екологічне взаємодія;

- позначити соціально-екологічне виховання;

- розглянути екологічні аспекти в соціології Х'юза.

1 Поняття соціальної екології

Однією з найважливіших проблем, завдань, які дослідниками на етапі становлення соціальної екології, є вироблення єдиного підходи до розуміння її предмета. Попри очевидний прогрес, досягнутий у справі вивчення різних аспектів взаємовідносин людини, суспільства і природи, і навіть на дуже багато публікацій з соціально-екологічної проблематики, що з'явилися останні двоєтроє десятиліть в нас у країни й там, в питанні про тому, що став саме вивчає ця галузь наукового знання як і існують різні думки. У шкільному довіднику «Екологія» О.П.Ошмарина і В.І.Ошмариной дано два варіанта визначення соціальної екології: у вузькому значенні під нею розуміють науку «про взаємодії людського суспільства із навколишньою природної середовищем», а широкому науку «про взаємодії окремої людини і людської суспільства із природною, соціальної і культурнимисредами». Очевидно, що у кожному з поданих випадків тлумачення про різних науках, претендують на право називатися «соціальної екологією». Так само показово порівняння між собою визначень соціальної екології та медичної екології людини. Згідно з тим ж джерелу остання окреслюється: «1) наука про взаємодії людського суспільства з дикою природою; 2) екологія людської особистості; 3) екологія людських популяцій, зокрема вчення про етносах». Добре помітна майже повна ідентичність визначення соціальної екології, витлумаченої «у вузькому значенні», і першого варіанта буде інтерпретації екологію людини. Прагнення фактичному ототожненню цих двох галузей наукового знання, справді, як і притаманно зарубіжної науки, але це частенько піддається аргументованою критиці вітчизняні вчені. З. М. Соломіна, зокрема, нагадуючи про доцільність розведення соціальної екології та медичної екології людини, обмежує предмет останньої розглядомсоциально-гигиенических і медико-генетичних аспектів взаємовідносин людини, суспільства і природи. З такою трактуванням предмета екологію людини солідарні В.А.Бухвалов, Л. В. Богданова та інших дослідники, але категорично незгодні Н.А. Агаджанян, В.П. Казначеєв іН.Ф.Реймерс, на думку яких, ця дисципліна охоплює значно ширший потреби взаємодіїантропосистеми (аналізованої всіх рівнях організації від індивіда до людства загалом) з біосферою, ні з внутрішньоїбиосоциальной організацією людського суспільства. Цілком ймовірно, що така інтерпретація предмета екологію людини фактично прирівнює її соціальної екології, витлумаченої у сенсі. Такий стан значною мірою пов'язана з тим, що на даний час намітилася стала тенденція зближення цих двох дисциплін, коли спостерігається взаємопроникнення предметів двох наук та його взаємозбагачення з допомогою спільного використання нагромадженого у кожної з них емпіричного матеріалу, і навіть методів і технологій соціально-екологічних іантропоекологическихисследований.

Сьогодні всі більше дослідників дійшли розширеному тлумаченню предмета соціальної екології. Так, на думкуД.Ж. Марковича, предметом вивчення сучасної соціальної екології, витлумаченої їм, як приватна соціологія, є специфічні зв'язок між людиною і середовищем її проживання. Основні завдання соціальної екології виходячи з того можуть визначити так: дослідження довкілля як сукупності природних і громадських організацій чинників на людини, і навіть впливу на довкілля, сприйняту як рамки людського життя.

Трохи інакшу, але з що суперечить попередньої, інтерпретацію предмета соціальної екології даютьТ.А. Акімова і В.В.Хаскин. З їхніми погляду, соціальна екологія як частину екологію людини є комплексом наукових галузей, які вивчають зв'язок громадських структур (починаючи з городу сім'ї та інших малих громадських груп), і навіть зв'язок людини із природною та соціальній середовищем їхнього життя. Такий їхній підхід представляється нам правильніше, оскільки він не обмежує предмет соціальної екології рамками соціології чи якої-небудь іншої окремої гуманітарної дисципліни, особливо підкреслює її міждисциплінарнийхарактер[3].

Деякі дослідники щодо предмета соціальної екології схильні особливо відзначати ту роль, яку з цією молодою наука покликана зіграти у гармонізації взаємовідносин людства з середовищем свого перебування. На думку Еге.В.Гирусова, соціальна екологія повинна вивчати передусім закони суспільства і природи, під яким він розуміє закони саморегуляції біосфери, реалізовані людиною у його життєдіяльності.

 

2Социально-екологическое взаємодія

 

Л. В. Максимова виділяє дві основні аспекти щодо відносин людини з довкіллям. По-перше, вивчається вся сукупність впливів, які надають на людини середовищем і різнимисредовими чинниками.

У середовищі сучасних антропоекології та соціальній екології чинники довкілля, до впливу які людина змушений пристосовуватися, прийнято позначати терміном адаптивні чинники. Ці чинники зазвичай поділяють втричі великі групи -біотичних, абіотичних і антропогенних чинників середовища.Биотические чинники -це прямі чи опосередковані впливу з боку інших організмів, які населяють середовище проживання людини (тварин, рослин, мікроорганізмів).Абиотические чинники - чинники неорганічної природи (світло, температура, вологість, тиск, фізичні поля - гравітаційне, електромагнітне, іонізуюча і яка проникає радіація тощо.). Особливу групу становлять антропогенні чинники, породжені діяльністю самої людини, людського співтовариства (забруднення атмосфери і гідросфери, оранка полів, вирубування лісів, заміна природних комплексів штучними спорудами ідр.)[4].

Другим аспектом дослідження взаємовідносин чоловіки й середовища вивчення проблеми адаптації людини до навколишньому середовищі її змін.

Поняття адаптація людини виступає однією з фундаментальних понять сучасної соціальної екології, відбиваючипрoцесс зв'язку людини з довкіллям і його змінами. Спочатку з'явившись у межах фізіології, термін «адаптація» скоро проникнув у інші області знання і набутий почали застосовувати для описи кола явищ і процесів у природних, технічних і гуманітарних науках, поклавши початок формуванню великої групи понять і термінів, що відбивають різні сторони та властивості процесів пристосування людини до місцевих умов оточуючої його середовища проживання і його результат.

Термін «адаптація людини» використовується як для позначення процесу пристосування, а також для осмислення властивості, купованого людиною після цього процесу, - пристосованості до місцевих умов існування. Л. В. Максимова вважає втім, у цьому разі доречно говорити про адаптованості.

Однак навіть за умови однозначного тлумачення поняття адаптації відчувається його недостатність для описиобозначаемого їм процесу. Це знаходить свій відбиток у появу таких що уточнюють понять, якдеадаптация іреадаптация, характеризуючих спрямованість процесу (>деадаптация - поступова втрата адаптивних властивостей як наслідок, зниження пристосованості;реадаптация - зворотний процес), і термінадизадаптация (розлад пристосування організму до постійно змінюваних умов існування), відбиває характер (якість) цього процесу.

Ведучи мову про різновидах адаптації, виділяють адаптацію генетичну,генотипическую,фенотипическую, кліматичну, соціальну та інших. Так, адаптаціягенотипическая - це генетично детермінований процес, що розвивається під час еволюційного розвитку, а адаптаціяфенотипическая - процес, що розвивається під час індивідуального життя, вирізняється за механізмами здійснення і тривалості існування. Кліматична адаптація - це процес пристосування людини до кліматичних умов середовища. Його синонімом виступає термінакклиматизация[5]

Способи адаптації людини (суспільства) до постійно змінюваних умов існування позначаються вантропоекологической і соціально-екологічної літературі як адаптивні стратегії. Різні представники рослинного й тваринного світу (зокрема і достойна людина) найчастіше використовують пасивну стратегію пристосування до змін умов. Йдеться реакцію впливу адаптивних чинників середовища, що полягає уморфофизиологических перетвореннях в організмі, вкладених у збереження сталості його внутрішнього середовища.

Однією з ключових відмінностей людини з інших представників тваринного світу і те, що вона значно частіше й успішніше застосовує різноманітні активні пристосувальні стратегії, такі, наприклад, як стратегії уникнення і провокування дії тих чи інших адаптивних чинників. Проте особливо розвиненою формою активної адаптивної стратегії є характерний людейхозяйственно-культурний тип пристосування до місцевих умов існування, основу якого здійснювана нимипредметно-преобразующая діяльність.

 

3Социально-екологическое виховання

 

Екологічний виховання - це цілеспрямоване впливом геть особистість всіх етапах її життя з допомогою розгорнутої системи засобів і методів, що є метою формування екологічного свідомості, екологічної культуру, екологічного поведінки, екологічноїответственности[6].

Необхідність виховання в членів товариства певних установок поведінки стосовно природі виникла людство поки що не найдавніших етапах його розвитку.

Одне з найважливіших завдань екологічного виховання є формування вприродоиспользователей, кожного громадянина й у суспільства взагалі стійких установок на раціональне природокористування, вміння бачити за рішенням окремих проблем, віддалені екологічні слідства втручання у природні процеси, почуття відповідальності перед буднями й майбутніх поколінь вплив власних дій на здатність природи бути середовищем існування.

Екологічний виховання - це безперервний процес навчання, виховання, самоосвіти, накопичення досвіду та розвитку особистості, направлений замінити формування ціннісними орієнтаціями, норм поведінки й спеціальних знань, щодо збереження навколишнього середовища проживання і природокористування, реалізованих у екологічно грамотної діяльності.

Дуже важливим розуміння специфіки екологічного виховання є теза у тому, що його на повинен виступати лише системою заборон тих й інші дії. Крім закликів, що природу слід любитимемо й берегтимемо, потребує грамотному і професійно комплексному природокористування.

За більш детальному розгляді у процесі екологічного виховання можна назвати три щодо самостійних, за методами і за цілями, складових: екологічне просвітницький, екологічна освіта та власне екологічне виховання. Вони є певні етапи у процесі безперервного екологічного виховання у широкому значенні.

Екологічний просвітницький - це ступінь в екологічному вихованні. Воно покликане сформувати перші, елементарні знання про особливості взаємовідносин суспільства і природи, про придатності довкілля для проживання людей, про який вплив людської виробничої діяльності на навколишніймир[7].

Екологічна освіта - це психолого-педагогічний процес впливу людини, метою якого є формування теоретичного рівня екологічного свідомості, що у систематизованому вигляді відображає різноманітні боку єдності світу, закономірності діалектичного єдності суспільства і природи, певних знань і практичних навичок раціонального природокористування.

Метою екологічного освіти є озброїти людини знаннями у галузі природничих, технічних і громадських організацій наук, про особливості взаємодії суспільства і природи, розвинути у ній здатність розуміти й оцінювати конкретні дії й ситуації на.

Вищої щаблем є екологічне виховання - психолого-педагогічний процес, метою якого є формування в індивіда як наукових знань, а й певних переконань, моральних принципів, які визначають його життєву позицію і поведінку у сфері охорони навколишнього середовища проживання і раціонального використання природних ресурсів, екологічної культуру окремих особистостей усього суспільства, загалом, У процесі екологічного виховання формується певна система екологічних цінностей, які визначатимуть ощадне ставлення людини до природи, будуть спонукати її вирішення проблеми глобальної кризи. Воно по-перше, передбачає як передачу знань, а й формування переконань, готовності особистості, до дій, по-друге, включає в собі знання й уміння здійснювати поруч із охороною природи ще й раціональне природокористування.

Специфіка екологічного виховання залежить від виробленні світоглядного ставлення до комплексної, цілісну систему ">общество-природа", ставлення особистості до котрої я вимагає дієвого, безпосереднього опосередкованої участі у її функціонування. Комплексний характер екологічного виховання випливає з специфіки об'єкта відображення екологічного свідомості лише на рівні як громадського, і особистісного, їїфункционирования[8].

Основним принципом екологічного виховання є принцип матеріального єдності світу, який органічно включає проблему соціально екологічного виховання до системи формування наукового світогляду. Серед інших можна також ознайомитися виділити принципи комплексності, безперервності, патріотизму, поєднання особистісних і спільних інтересів.

 

У системі екологічного виховання можна назвати такі основнінаправления:

 

1. Політичний. Його важливою методологічним принципом є положення відповідності які панують у суспільстві відносин для людей і панівного у ньому ставлення до природи, яка випливає з основного закону соціальної екології. Цей новий напрям сприяє формуванню екологічного свідомості людини та екологічної культуру і наукового підходу до оцінювання як конкретних екологічних негараздів у різних соціально-політичних системах, і характеру, самих цих систем.

2. Природно науковий. У його основі лежить наукове розуміння нерозривного єдності суспільства і природи. Суспільство нерозривно пов'язане з природою, як своїм походженням, і існуванням. У соціальному суспільство пов'язані з природою з допомогою виробництва, якого вона може існувати. Природа створює потенційні умови задоволення людиною своїх і духовних потреб. Реалізовуються ці потреби лише шляхом доцільною діяльності. У процесі виробництва людина створює власні потоки речовини і, які дезорганізував що у природі й відшліфовані мільярдами років цикли енергетичного та речовини обміну. Тим самим було відбувається порушення дії механізмів самовідтворення основних якісних параметрів біосфери, тих об'єктивних умов, що забезпечують існування людину, як біологічного істоти. Ці порушення народжуються обмеженістю наявних знання закономірності розвитку природи, невмінням враховувати всі можливі наслідки людської діяльності.