Організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства

Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств  треба провадити періодично у  процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності  праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного виробництва.

 

Рис. 2.1 Форми технічного розвитку підприємства

 

Найбільш важливі  і типові для підприємств показники  наведено (в табл.2.1)

 

Табл.2.1 Основні  показники технічного рівня підприємства

Ознаки групування показників	Показники
Ступінь технічної  оснащеності праці	Фондоозброєність  праці
	Енергоозброєність праці
Рівень прогресивності технології	Структура технологічних  процесів за трудомісткістю
	Частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції
	Середній вік  застосовуваних технологічних процесів
	Коефіцієнт  використання сировини і матеріалів
Технічний рівень устаткування	Продуктивність (потужність)
	Надійність, довговічність
	Питома металомісткість
	Середній строк  експлуатації
	Частка прогресивних видів обладнання в загальній  кількості
	Частка технічно та економічно застарілого обладнання в загальному парку
Рівень механізації  та автоматизації виробництва	Ступінь охоплення  робітників механізованою працею
	Частка обсягу продукції, що виробляється за допомогою  автоматизованих засобів праці

 

Об'єктивність такої оцінки можна забезпечити  лише за умови не тільки методично  правильного обчислення відповідних  показників, а й порівняння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах. Для поглибленої аналітичної оцінки рівня технічного розвитку підприємства, необхідність у проведенні котрої, як правило, виникає за розробки спеціальної перспективної програми, треба застосовувати також інші показники, включаючи ті з них, що характеризують галузеві особливості виробництва, а саме:

механоозброєність праці;

коефіцієнт  фізичного спрацювання устаткування;

коефіцієнт  технологічної оснащеності виробництва;

рівень утилізації відходів виробництва;

рівень забруднення  природного середовища;

частка екологічно чистої продукції.

Основні етапи  і планування технічного розвитку підприємства. У зв'язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку, а також у зв'язку з його багатоспрямованістю і великою складністю важливе практичне значення має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління технічним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:

установлення  цілей - визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;

підготовчий - аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

варіантний  вибір рішень - розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;

програмування робіт - узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

супроводження реалізації програми - контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати  згідно із загальною стратегією підприємства на тому чи тому етапі його функціонування. Конкретні стратегічні напрямки технічного розвитку підприємства можуть бути зв'язані з вирішенням проблем:

кардинального підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;

розробки й  широкого впровадження ресурсозберігаючих технологій;

скорочення  до максимально можливого рівня  затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;

здійснення  всебічної екологізації виробництва  згідно із сучасними вимогами до охорони навколишнього середовища тощо.

У процесі економічного управління технічним розвитком  підприємства стрижневими є завдання якісної розробки й коригування, забезпечення необхідними ресурсами, постійного відстежування здійснення програм.

Зміст програм  технічного розвитку підприємства визначається сукупністю конкретних заходів, що входять  до їхнього складу. Як правило, такі програми охоплюють кілька розділів, а кожен з останніх - певну групу  цілеспрямованих заходів (рис.2.2).

Головним недоліком чинного нині в Україні порядку розробки програми технічного розвитку підприємства є механічне "підсумовування" різних пропозицій, брак їхньої реальної інтеграції в єдиний цілеспрямований комплекс заходів. Подолати цей недолік дає змогу попереднє опрацювання програми технічного розвитку в так званому режимі групової роботи. Мета такої роботи полягає в ретельному перегляді та узгодженні пропозицій, що рекомендуються для включення до проекту програми. Саму роботу бажано проводити у вигляді проблемної наради, учасниками якої мають бути керівники підприємства і група експертів, включаючи незалежних. Це певною мірою забезпечує здійснення конкурсного відбору конкретних об'єктів і напрямків технічного розвитку підприємства.

 

Рис.2.2 Типовий зміст програми технічного розвитку підприємства

 

2.2 Матеріально-технічне забезпечення  виробництва

 

Машини, технологічні комплекси, агрегати й матеріально-технічні ресурси підприємство закуповує  на ринку, де продавцями й постачальниками  виступають підприємства-виробники чи посередники. Організація постачання за прямими зв'язками має переваги, що в такому процесі можуть бути ураховані, а в разі змін і оперативно здійснені, спеціальні вимоги покупця. За прямими зв'язками, перш за все, постачаються складне устаткування, вироби, що виготовляються за індивідуальним замовленням, ресурси, які потрібні у великій кількості.

Постачання  матеріально-технічних ресурсів та обладнання здійснює спеціалізований  відділ заводоуправління, якому часто  доводиться мати справу з різноманітною  номенклатурою. Крім закупівлі обладнання й ресурсів, які потрібні у великій кількості здійснюються за прямими зв'язками, цей відділ періодично чи регулярно отримує невеликі партії з оптових магазинів і фірм. Вигідними такі операції стають через те, що постачальники цього типу розташовані неподалік, і тому транспортні витрати зводяться до мінімуму, а також через комплектацію потрібного асортименту ресурсів. Періодична закупівля може здійснюватись через товарні біржі, на виставках тощо. Це значно зменшує витрати на ресурсне забезпечення. Коло постачальників підприємства здебільшого є стабільним, особливо при масовому і серійному виробництві. Зміни в ньому можливі при освоєнні нової продукції, заміні чи вдосконаленні технологічних комплексів, розширенні підприємства. При виборі нових постачальників ураховується: виробнича потужність підприємства-постачальника, якість, ціна ресурсів та обладнання, репутація постачальника, його територіальна віддаленість, оперативність поставок, можливість надання ним кредиту тощо.

Регулярне постачання здійснюється згідно з наявним двостороннім договором, що регламентує всі умови  надходження агрегатів і ресурсів на склади підприємства, форму розрахунків, відповідальність за порушення угоди. Завершальним етапом матеріально-технічного забезпечення є відвантаження машин, устаткування, пристроїв на монтажні майданчики, сировини для забезпечення цехів та робочих місць ресурсами, відповідно до затверджених лімітів витрат. Схема внутрішнього постачання при цьому може бути децентралізованою", коли цехи самостійно отримують матеріали на складі і централізованою, при якій склад доставляє матеріали в цехи за графіком або "точно за часом" при роботі "з коліс".

Завдання матеріально-технічного забезпечення підприємства полягає  є тому, щоб за допомогою ринків збуту й прямих постачальників забезпечити підприємство всім необхідним для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. При цьому обов'язковим є врахування економічності, надійності постачання, а також екологічності відходів. Тому завдання матеріально-технічного забезпечення належать до тих, які потребують оптимізації. Об'єктами постачання є сировина, допоміжні засоби, матеріали, комплектуючі, товари для торгівлі, а функціями - закупівля на внутрішніх і зовнішніх ринках, створення, й зберігання запасів, розподіл між споживачами та видалення відходів. При матеріально-технічному забезпеченні слід оптимізувати такі витрати: закупівельні ціни; складські, заводські та зовнішні перевезення, в т. ч. при видаленні відходів. Витрати на закупівлю можна зменшувати за рахунок зниження цін у постачальників, заміни постачальників або скорочення заморожених запасів.

Для визначення потреби в сировині й матеріалах застосовуються три методи: на основі виробничої програми; за фактичними витратами; за об'єктивною оцінкою. Сюди належить встановлення верхнього ліміту цін за результатами систематичної калькуляції закупівель, їх організація починається з вивчення кон'юнктури ринків сировини і матеріалів, налагодження відносин з постачальниками, вибору й оцінки їхніх пропозицій, підготовки й підписання контрактів: При цьому слід брати до уваги той факт, що зменшення запасів вивільняє капітал.

Матеріально-технічне забезпечення здійснюється з урахуванням  конфліктності його цілей в трикутнику: низькі закупівельні ціни - незначне заморожування капіталу в запасах або високий оборот капіталу - потрібна якість сировини і матеріалів, якісний сервіс поставок. Мінімізація витрат на, придбання обладнання, сировини, матеріалів є важелем, який сприяє підвищенню рентабельності й збільшенню прибутку підприємства. Можливості досягнення цього становища такі: по-перше, домогтися у постачальників знижки цін, по-друге, змінити продукцію таким чином, щоб матеріально-технічне забезпечення могли здійснювати постачальники, в яких ціни на матеріали й сировину нижчі і, по-третє, скоротити заморожений в запасах капітал, який в ринковій економіці завжди є дорогим. Слід зазначити, що з підвищенням конкуренції на ринках ресурсів матеріально-технічне забезпечення починає відігравати для виробництва стратегічну роль.

Стає необхідним застосування нових стратегій закупівлі, створення запасів, зберігання й  оптимального розподілу ресурсів. Найвідоміші  з них:

звуження спектра  виготовлення на власному підприємстві, а розширення придбання комплектуючих  і вузлів у кваліфікованих постачальників;

використання концепції "докаст ін тайм", в якій майже відсутні власні склади, а матеріали постачаються тільки тоді й туди, де вони потрібні у виробництві. Ці технології спрацьовують тільки за наявності розвинутої транспортної інфраструктури.

При визначенні потреб в сировині й матеріалах вихідними  позиціями є програма виробництва, обсяг робіт і послуг, які може, запропонувати і надати підприємство, тобто:

які ресурси  та якої якості потрібні;

яка кількість окремих ресурсів необхідна;

які максимальні  ціни за сировину й матеріали фірма  може заплатити, не втративши при  цьому конкурентоспроможності під  час продажу власної продукції.

Для визначення потреби в сировині й матеріалах слід оперувати не категоріями конкретних матеріалів чи деталей, а категоріями функцій, які мають бути виконані тим чи іншим продуктом при мінімальних витратах на його закупівлю. Для того, щоб визначити, яка кількість цих ресурсів необхідна, на практиці застосовуються два методи:

1. На основі  виробничої програми чи замовлень, які є в портфелі підприємства. Ця первинна потреба, яка стає основою розробки плану закупівлі й постачання, вирішується за допомогою специфікацій і стає потребою брутто.

2. Потреба визначається, виходячи з обсягів витрат  ресурсів у минулі періоди й прогнозів на майбутнє, враховує можливість прибуткової торгівлі ними.

Після цього  наступає черга планування закупівельних  операцій та організації самої закупівлі. Черговість дій при цьому має  бути такою: вивчення кон'юнктури ринків сировини й матеріалів; налагодження відносин з постачальниками; їх оцінка й вибір; підготовка і підписання контрактів; отримання замовлень. Далі наступає черга управління накопиченими матеріальними, запасами підприємства при їх зберіганні, підготовці до використання та розподілі.

Основні операції, які здійснюються при управлінні: визначення обсягів запасів, перевезень між складами, приймання, перевірка  й складування товарів, що надійшли, консервація запасів тощо. Протягом запланованого періоду продукція  від постачальників і зі складів транспортується до місць використання. Одночасно переробляються відходи, продаються надлишкові ресурси, здійснюється сервіс поставок.

Раніше вважали, що запаси сприяють організації безперервного  виробництва, постачанню матеріалів і  сировини, без затримок, розширенню вузьких місць, постійності завантаження технологічних ліній і комплексів, економії при виготовленні продукції. Але запаси дорогі, заморожують капітал; сприяють зростанню витрат на організацію складського господарства й управління ним. Мають місце також значні витрати ресурсів у випадку коригування собівартості застарілих запасів й природне вибування їх.

Тому в сучасних умовах підхід щодо запасів ресурсів на складах різко змінився і сьогодні знають, що надлишкові запаси призводять до неузгодженості потужностей складів і потреб цехів, збільшення браку продукції, недостатньої, гнучкості постачання тощо. Досвід показує, що великі запаси не гарантують високоякісного сервісу поставок. Надлишкові запаси є ознакою невирішених проблем щодо узгодження дій між відділами постачання, виробництва й збуту. Великі запаси сировини, матеріалів і напівфабрикатів до певної міри виконують функції зручних, але дуже дорогих буферів з такими недоліками, як низька дисципліна поставок, часті зупинки виробництва через потребу в ремонтах, невирішені проблеми якості. Такі перешкоди можна усунути після істотного скорочення запасів та підвищення організованості виробництва. Використання нової концепції сервісу поставок дозволить мінімізувати запаси в матеріально-технічній сфері, у виробництві та збуті.