Прихід до влади Ліндона Бейнса Джонсона

З федеральних програм, що здійснювалися в рамках САР, важливе  місце належало програми дошкільної підготовки дітей бідняків під назвою «Head Start» («Операція початок»). Хоча в 1965 – 1968 рр. на неї було виділено 38 % всіх асигнувань по лінії САР, за розрахунками самого ОЕО, для забезпечення річної підготовки дітей бідняків знадобилося б приблизно 6,5 млрд. дол. щорічно, а це в 33 рази більше, ніж виділялося для цієї програми в 1966 р. Інша федеральна освітня програма в рамках САР – «Стрибок уперед» спрямовувалась на підготовку до коледжу дітей-школярів з бідних сімей. Проте через нестачу коштів вона поширювалася лише на 20 тис. школярів [6, 313]

У якості більш глобального  завдання Джонсон запланував поглиблення  прогресивної реформи через програми соціальної справедливості. Перш за все  слід було викорінити расову нерівність. Прийнятий у 1964 р. закон про громадянські права забороняв дискримінацію  за кольором шкіри при працевлаштуванні та в інших життєвих ситуаціях. Він  позбавляв федерального фінансування ті громадські організації, які відмовлялися підкорятися цьому закону, та уповноважував  міністерство юстиції розглядати справи про расову нерівність. В доповнення до закону була прийнята Двадцять четверта поправка до конституції, яка забороняла стягнення подушного виборчого  податку, який протягом багатьох років  використовувався «білими» членами  суспільства для того, щоб не допускати  на вибори малозабезпечених афроамериканців [1, 758].

Бідність на початку 60-х  років у США набула характеру  справді масового явища. 1964 р. Рада економічних експертів подала інформацію, що 9,3 млн. американських сімей (близько 20 % населення) живуть за «межею бідності» – 3 тис. доларів на рік на родину з чотирьох осіб. «На жаль, багато американців живуть на звалищі надій, – заявив Джонсон перед Конгресом у своїй першій промові про стан держави. – Деякі – через бідність, деякі – через колір шкіри, а переважно через одне і друге». До їх числа відносились «кольорові» американці, престарілі, молодь, яка не мала постійної роботи, низькокваліфіковані та сільськогосподарські робітники, багатодітні родини та сім’ї без батька. Основним своїм пріоритетом президент оголосив давно назрілі заходи для зниження податків й утвердження громадянських прав, а до цього «мусового» списку додав новітню ідею, цілком у його стилі: «Сьогодні – тут і зараз – Адміністрація оголошує безкомпромісну війну бідності в Америці». Конкретні дані про цю «війну» з’явилися пізніше, підготовані спеціальною групою людей, які почали працювати над ними ще до Джонсонового президенства [1, 755].

Проголошена «війна з бідністю»  втілилася в Законопроекті про  економічні можливості (Economic Opportynity Bill), який передбачав цілу низку програм: Корпус працевлаштування для молоді з середмість віком від 16 до 21 року; програма «Перший старт» для дошкільнят із малозабезпечених родин; робочі місця для студентів; гранти фермерам та сільськогосподарським підприємцям; державні позики для тих, хто був готовий взяти на роботу хронічно безробітних; програма «Волонтери на службі в Америки» (VISTA – «домашній Корпус миру»); та Програма діяльності громад, яка мала забезпечити «максимальну можливу участь» бідних у керівництві місцевими програмами, створеними для допомоги їм самим [1, 756].

У 1965 р. адміністрація Джонсона закидала Конгрес законопроектами «Великого суспільства», котрі, як він обіцяв, покладуть край бідності, повернуть життя напіврозваленим середмістям, дадуть кожному молодому американцеві шанс на вищу освіту, а старшим – на охорону здоров’я, надихнуть культурне життя, очистять повітря й воду, забезпечать безпеку автомагістралям [1, 757].

Пріоритет мали законопроекти  про федеральне медичне страхування  та про фінансування освіти, розгляд  яких відкладався ще від 1945 р., коли їх висунув президент Трумен. До законопроекту долучилася Американська медична асоціація (АМА), яка запропонувала, щоб половину страху вальної суми на оплату лікарських рахунків та медикаментів давала держава. Конгрес підтримав реалізацію програми медичного страхування для літніх громадян «Меdicare» та програми з медобслуговування для бідноти – «Меdicaid» [5, 307]. Ця програма передбачала федеральні гранти для штатів, що допомагатимуть в оплаті медичних рахунків незаможних.

У 1965 році президент вніс у Конгрес пропозицію про федеральне фінансування початкової та середньої  освіти на суму 1,5 млрд. доларів. Пізніше було асигновано 2,3 млрд. доларів на вищу освіту [3, 336]. Ці заходи були покликані сприяти підвищенню освітнього рівня малозабезпеченої молоді.

Загалом через Конгрес  було проведено 435 законопроектів. Серед  них Акт про розвиток регіону  Аппалачів від 1966 р., який виділив 1 млрд. доларів на допомогу бідним віддаленим гірським районам. Акт про розвиток житлового та міського будівництва  від 1965 р., який надавав кошти на побудову 240 тис. житлових будинків, також 3 млрд. доларів для реконструкції міст. 1966 р. був створений департамент  з розвитку житлового і міського будівництва. Його очолив перший афро-американець  у кабінеті міністрів – Роберт Ч. Вівер. Згідно з новим законом  про житло, незаможні отримували дотацію на квартирну плату [5, 308].

1965 р. під час церемонії на острові Свободи в Нью-Йоркській затоці, Ліндон Джонсон підписав Акт про імміграцію. Ішлося про скасування дискримінаційних квот за національним походженням, якими керувалися в імміграційній політиці ще з 1920-х років. Новий закон не включав відмінності між націями і расами. Замість національних квот він запровадив максимуми кількості віз за півкулями: 120 тис. для вихідців із Західної півкулі 170 тис. для решти. Крім того, передбачалося щороку приймати не більше як 20 тис. осіб з однієї і тієї ж країни. В’їзд без обмежень дістали найближчі родичі постійних мешканців США. Більшість щорічних віз мали видаватися «іншим родичам» постійних мешканців США за загальною чергою, і лише невеликий відсоток припадав на осіб з особливими талантами чи кваліфікацією [1, 758].

Адміністрація Джонсона не оминула також і проблеми безпеки на транспорті завдяки настирливості молодого правника, лобіста і консультанта Рольфа Нейдера. У своїй книзі «Небезпека на будь-якій швидкості: запроектована загроза американських автомобілів», він доводив, що аварія авто навіть на малій швидкості може спричинити до загибелі пасажирів чи інших утрат. Він звинувачував виробників транспортних засобів, які у гонитві за модою вони нехтують заходами безпеки. У вересні 1966 р. Ліндон Джонсон підписав два закони про транспорт. У відповідності з першим органи влади штатів та місцевого самоврядування отримали асигнування на розробку програм із транспортної безпеки. Другий закон визначав федеральні норми безпеки, пов’язані з експлуатацією автомобілів і шин [5, 308].

Отже, програма «Великого суспільства» Ліндона Джонсона – це комплекс програм, які були покликані вирішити проблему бідності та расової сегрегації. Заходи стосувалися не всього суспільства, і не його працездатної верстви, а насамперед, незаможних категорій, дітей, людей похилого віку та багатодітних матерів. В цей час були також запущені нові і вкрай важливі програми по реформуванню освіти та системи медичного обслуговування, а також за рішенням проблем урбанізації та транспорту.

Розділ 3

Результати побудови «Великого суспільства» Ліндона  Джонсона

Програма Ліндона Джонсона «Велике суспільство» являла собою практичне застосування кейнсіанської теорії. Професійна перепідготовка, вищі субсидії освіти, розвиток міст, збільшені програми соціального забезпечення – усе це стало пам’ятними зусиллями комплексу програм американського президента.

Серед заходів Ліндона Джонсона було декілька справді важливих досягнень. Акт про безпеку на автомагістралях та Акт про безпеку автодорожнього руху (1966 р.) разом встановили стандарти для виробників автомобілів та будівничих автобанів, а студентські стипендії, виділені згідно з Актом про вищу освіту (1965), здобули немалу популярність. Чимало ініціатив «Великого суспільства», що мали поліпшити здоров’я, харчування  та освіту убогих американців, молодих і старих, досягли у цьому певного успіху. Вдалими також були федеральні зусилля, спрямовані на очищення води та повітря. Однак деякі масштабні програми були недостатньо придумані, для успіху інших бракувало коштів, а ще частина немудро вводилась в життя. Для прикладу, програма «Medicare» усунула всі стимули для лікарень регулювали кошти, тож рахунки неймовірно зросли. Часто кошти, виділені на різні програми, через бюрократичну плутанину не доходили до тих, хто їх найбільше потребував. Широко висвітлювані пресою випадки шахрайства, пов’язаного з програмами соцзабезпечення, стали потужною зброєю в руках противників таких соціальних програм. На 1966 р. невдоволення середнього класу коштовністю та марнотратством програм «Великого суспільства» спричинило різко консервативну реакцію [1, 758].

Середній дохід американських  сімей виріс за 60-ті роки реально  на 85 %. Проте вже в 1967 р. були скорочені  багато чисельні соціальні програми і знову підвищені податки, тому що війна у В’єтнамі поглинула величезні суми. Якщо в 1965 р. рівно 90 % афроамериканців півдня не могли брати участь у виборах і лише декілька сотень з них займали високі державні посади по всій країні, то через 20 років їх участь у виборах відповідало у відсотковому відношенні участі білих, і 6 тис. афроамериканців займали значні державні посади. Якщо в 1965 р. більш половині всіх пенсіонерів не мали страховки на випадок хвороби і третина з них жила поза офіційною межею бідності, то через 20 років ці соціальні феномени були усунуті. Число американців, що жили нижче прожиткового мінімуму, знизилось із 17 % в 1965 р. до 11 % в 1973 р., а якщо врахувати державні продовольчі допомоги, то в 1973 р. це число складало не більше 6,5%. Між 1964 і 1967 рр. федеральний бюджет зріс майже на 40% – з 65, 2 до 90,9 млрд доларів. Програма Ліндона Джонсона спряла ліквідації злиднів в США з 1965 по 1968 рр. [6, 315]

На початку 1966 р. політика адміністрації Ліндона Джонсона поступово втрачала підтримку. Деякі  з президентських програм не справляли  сподівань, іншим не вистачало належного  фінансування. Зусилля уряду не призвели до здійснення всіх намічених програм, так як вони не були забезпечені з самого початку відповідними державними асигнуваннями (незважаючи на підвищення ставок соціального страхування, податку на бізнес тощо), які в 1966 р. були обмежені у зв’язку із збільшенням бюджетного дефіциту, викликаного зростанням ескалації війни у В’єтнамі, посиленням інфляції [4, 486].

Невиправданими виявились  і деякі соціальні проекти  адміністрації Джонсона. Передбачалося, що здійснювана в рамках програми САР «місцева ініціатива» буде охоплювати широке коло завдань: допомогу в забезпеченні роботою і медичним обслуговуванням, боротьба з неписьменністю, ремонт і будівництво житла, допомога кооперативам у сільській місцевості, заходи з  контролю над народжуваністю та ін. Ця діяльність, як правило, концентрувалася  в так званих «місцевих центрах  послуг» – свого роду опорних  пунктах «війни з бідністю». Безпосередній  ефект цих заходів не був помітним, враховуючи величезний розрив між мізерністю виділених ресурсів і масштабом проблем самої бідноти. Цей розрив у цілому характерний для асигнувань по лінії САР [6, 314].

Для досягнення зовні радикальних цілей (повна ліквідація бідності) пропонувалися в цілому досить традиційні заходи й абсолютно недостатні кошти. Це відповідало загальному концептуальному підходу адміністрації демократів до проблем бідності. Соціальні заходи демократів претендували, за словами президента Джонсона, на усунення причин бідності, а не просто її наслідків. Проте ці причини вбачалися аж ніяк не в існуючій економічній системі з її хронічним безробіттям, великою нерівністю у розподілі доходів, а в самих бідних – їх недостатньої освітньої та професійної підготовки, відсутності необхідних навичок та мотивації до праці, самому способі життя. Відповідно і шляхи вирішення цієї проблеми вбачилися в пристосуванні самих бідняків до існуючої соціально-економічної системи шляхом підвищення їх потенційної «прийнятності у використанні» на ринку праці [5, 308].

Старт «війни з бідністю»  був багатообіцяючим. Проте завдання побудови «великого суспільства», вільного від бідності та безробіття, таким  чином, не було вирішене. Услід за цим  послідувала циклічна криза перевиробництва 1973 – 1975 рр. ще більше загострила у США проблему зайнятості. Тільки за офіційними даними, в 1975 р. в Америці було 8,3 млн. безробітних [1, 757].

Разом з тим слід зазначити, що соціальні програми «боротьби  з бідністю», що являли собою  продовження  соціальних реформ Ф. Рузвельта, і нині діють, що визначили постійну дію загальної, хоча і неоднорідною тенденції у зміні суспільних відносин, яка виражається не тільки в підвищенні соціальної захищеності бідних верств американського суспільства, в політиці вирівнювання рівнів доходів населення, але і в зростанні частки колективних форм власності, зміцненні економічної незалежності та правової охорони особистості.

Висновки

Таким чином, прийшовши до влади Ліндон Бейнс Джонсон розпочинає впроваджувати в життя свою програму побудови «Великого суспільства». Її модель була побудована в руслі кейсіанства, яке в 60-ті рр. XX ст. було популярним в Сполучених Штатах. Центральною і найбільш багатообіцяючою ланкою програми була «боротьба з бідністю» у зв’язку зі значним зростанням кількості американських громадян, що живуть нижче рівня бідності. Програма була прийнята в період економічного процвітання Америки і соціального бродіння, потужного руху за громадянські права, студентських заворушень, антивоєнних виступів проти ганебної війни у В’єтнамі.

Адміністрацією президента було прийнято ряд законів, які мали на меті поліпшити соціальне становище  бідного прошарку населення, дітей  та пенсіонерів. Це заходи у сфері  освіти, медичного обслуговування, житлового забезпечення та купівельної  спроможності населення. Також це Акт  про безпеку на автомагістралях  та імміграційний закон. Важливим стало прийняття президентом закону про громадянські права, що забороняв дискримінацію за кольором шкіри при працевлаштуванні та в інших життєвих ситуаціях.

Загалом внутрішньополітичні  програми Джонсона при всіх їхніх  суперечностях віддзеркалювали  тенденції соціал-демократизації демократичної партії США.

Наслідки реформаційного курсу, спрямованого на створення «Великого  суспільства», стали відчутними першій половині 1970-х років, вже за президенства Р. Ніксона. Соціальні витрати становили половину федерального бюджету і 2/3 бюджетів штатів та органів місцевої влади. Так, розпочався ріст цін, відбувалося зниження темпів економічного розвитку, безробіття. Ідея побудови «Великого суспільства» Ліндоном Джонсоном зазнала краху.