Ринок праці та безробіття

 Для акумулювання грошових коштів для подальшого інвестування доцільніше їх вкладати у інвестиційні фонди. Інвестиційна діяльність при використанні посередницьких послуг фінансових інститутів, на відміну від безпосереднього інвестування у активи фондового ринку, передбачає попереднє об’єднання фінансових ресурсів приватних інвесторів з метою подальшого їх розміщення на фондовому ринку, шляхом придбання відповідних фінансових активів. Інвестиційна діяльність на фондовому ринку, шляхом об’єднання фінансових ресурсів декількох приватних інвесторів є досконалою формою колективного інвестування, що має ряд суттєвих переваг над безпосереднім інвестуванням на фондовому ринку. Механізм трансформації заощаджень населення постійно пристосовується до безперервної зміни умов, утворюючи і пропонуючи домашнім господарствам нові, привабливіші інструменти та способи перетворення заощаджень в інвестиції. Підвищення ступеня соціалізації ринкової економіки знайшло своє відображення в розвитку відповідних форм і методів використання заощаджень. Це дозволяє нам говорити про наявність соціального компоненту механізму трансформації заощаджень населення в інвестиції. Завдяки діяльності фінансових посередників грошові заощадження населення перетворюються на реальне джерело інвестиційних ресурсів. Навіть в Україні, де формування цього механізму ще тільки відбувається, понад 20% у структурі інвестиційних ресурсів в інституційних секторах припадає на домашні господарства.

 Інвестиційний фонд є відокремленим майновим комплексом, що сформований на основі внесків його учасників, переданих на довірче управління спеціалізованій компанії із управління активами з метою отримання інвестиційного прибутку. Характеризуючи інвестиційний фонд як альтернативний напрямок розміщення заощаджень домогосподарств, треба зупинитися на суттєвих перевагах, яких не може отримати приватний інвестор при безпосередньому інвестуванні. Передусім, це вищий рівень прогнозованості інвестиційного результату, що забезпечується завдяки професійному підходу розміщення фінансових ресурсів, фаховій аналітичній роботі, більш раціональному співвідношенню ризику та прибутковості, адже інвестиційна діяльність фонду здійснюється на основі рішень спеціалізованої компанії із управління активами. За рахунок об’єднання фінансових ресурсів приватних інвесторів забезпечуються більші можливості диверсифікації фінансових вкладень, тобто придбання ширшого спектру інвестиційних інструментів. 
Для визначення перспектив розвитку сфери колективного інвестування в Україні треба зупинитися на основних аналітичних показниках, що характеризують її закордоном. Зокрема в США кожне друге домогосподарство вкладає свої кошти в інвестиційні фонди, а загальна чисельність їх учасників становить близько 80 млн. осіб. Значного розвитку ця форма інвестування набула у країнах Західної Європи, наприклад, у Франції учасниками інвестиційних фондів є практично кожне четверте домогосподарство, а їх активи оцінюються близько 500 млн. дол. США, у Великобританії активи інвестиційних фондів становлять близько 150 млн. фунтів стерлінгів. Схожі тенденції зростання популярності даної форми інвестування спостерігаються і в країнах Східної Європи, хоча в зв’язку із недостатньо розвиненою інвестиційною інфраструктурою та меншими обсягами заощаджень населення сфера колективного інвестування в цих країнах характеризується суттєво нижчими показниками розвитку, проте має значні перспективи .

Досліджуючи тенденції розвитку ринку колективного інвестування в економічно розвинених країнах та в Україні, треба зупинитися на такому показнику, як співвідношення вартості активів інвестиційних фондів до ВВП. В Україні співвідношення вартості активів інвестиційних фондів до ВВП, станом на 01.01.2011р., складало 9,02%, що є досить низьким значенням в порівнянні із співвідношенням обсягу банківських депозитів до ВВП, яке в той же час становило 37,74% . Аналізуючи ці дані, треба зауважити те, що на сьогоднішній день обсяг заощаджень населення, які розміщуються на депозитних рахунках в банківських установах значно перевищує обсяги інвестицій в інвестиційні фонди, проте тенденції вдосконалення процесів в цьому секторі інвестиційної діяльності в Україні, які спостерігаються в останні роки, створюють значні перспективи його розвитку.

Враховуючи тенденції розвитку ринку колективного інвестування, зростання обсягів фінансових ресурсів учасників інвестиційних фондів, що залучаються для здійснення інвестиційної діяльності, перспективність даної форми інвестиційної діяльності залежить від рівня прийнятності її для приватних інвесторів, тобто для населення. Враховуючи особливості механізму трансформації заощаджень населення в інвестиційний капітал при використанні інвестиційних фондів, доцільно виділити основні функції, котрі при цьому ними виконуються:

– швидкий перерозподіл інвестиційних ресурсів;

– трансформація фінансових ресурсів населення (заощаджень) в інвестиційний капітал, шляхом їх акумуляції та розміщення через купівлю фінансових активів;

– стимулювання економічного зростання, шляхом раціонального спрямування інвестиційного капіталу;

– зниження фінансових ризиків за рахунок раціональної інвестиційної диверсифікації та хеджування .

На основі проведеного аналізу особливостей інвестування заощаджень населення при використанні механізмів інвестиційних фондів необхідно зазначити ряд першочергових заходів забезпечення ефективності цього процесу, зокрема;

– відокремлення професійної діяльності із управління активами, їх зберігання, обліку та аудиту;

– забезпечення встановлених нормативів, щодо активів інвестиційного фонду, напрямків їх інвестування, правил розрахунку із інвесторами;

– регламентація процедури розкриття інформації про результати діяльності фонду, показників компанії із управління активами та інших професійних учасників, котрі забезпечують діяльність інвестиційного фонду;

– забезпечення чіткої системи звітності перед державними контролюючими органами у сфері колективного інвестування.

 

 

 

 

3.2 Напрями державного  регулювання у сфері зниження  безробіття або збільшення кількості  робочих місць

 

Заходи щодо регулювання ринку праці зі сторони держави умовно поділяють на активні та пасивні.

До активних заходів належать:

- створення додаткових і нових  робочих місць шляхом реструктуризації  економіки, розвитку приватного  бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного  інвестування та для самозайнятості  населення тощо; 
- профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

- організація громадських робіт;

- посилення територіальної та  професійної мобільності робочої  сили;- розвиток служби зайнятості  тощо.

До пасивних заходів належать:

- виплата допомоги у зв'язку з безробіттям;

    - надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних. Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60 % загальної кількості зайнятих у недержавних структурах.

Для створення малих підприємств не потрібно великого стартового капіталу. Водночас ці підприємства забезпечують роботою значну частку тимчасово незайнятих громадян.

Галузева спеціалізація, розміри малих підприємств мають визначатися структурними та соціальними пріоритетами розвитку окремих міст, областей з урахуванням збалансованості регіональної економіки. Такі підприємства зможуть функціонувати навіть за умови банкрутства підприємств-монополістів і формуватимуть ринкове середовище та розвиток конкуренції. Малі підприємства можуть створювати вивільнені з виробництва працівники однієї або близьких спеціальностей.

Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Незважаючи на відносно меншу вартість робочих місць у соціально-побутовій сфері, доцільно створювати нові підприємства у виробничій сфері, зокрема у виробництві будівельних матеріалів, для перероблення м'яса, овочів, фруктів, заготівлі продукції, а також у виробничій інфраструктурі.

Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості.

Необхідно удосконалити систему інформації щодо вакансій, передусім створити інтегровану базу даних про ринок робочої сили, яка б містила інформацію про потребу підприємств у кадрах за професіями та кваліфікаційними розрядами (структура професій, рівень кваліфікації), а також дані про кількість наявних та необхідних робочих місць за категоріями персоналу.

Через удосконалення системи інформації та підвищення її ефективності можливе входження комп'ютерної системи державної служби зайнятості до простору internet.

Водночас слід поліпшити інформаційне обслуговування молодіжного сектора ринку праці шляхом періодичної підготовки і доведення до учнів і студентів інформації про потребу підприємств у робочій силі, про необхідність продовжувати навчання та одержання професії, конкурентоспроможної на ринку праці, проводити спеціалізовані (галузеві) та регіональні (міжгалузеві) ярмарки вакансій; забезпечувати розвиток профорієнтаційних послуг для молоді (інформаційних, діагностичних, консультативних та ін.).

В умовах зростання безробіття і переростання його в деяких регіонах і галузях народного господарства у масове важливим засобом активної політики держави на ринку праці є подальше розширювання оплачуваних громадських робіт.

Організація громадських робіт дає змогу раціональніше використовувати робочу силу, створювати тимчасову зайнятість безробітного населення як на регіональному рівні, так і під час реалізації проектів загальнодержавного характеру. Зарубіжний досвід свідчить про те, що за допомогою громадських робіт деякі розвинуті країни перебороли 30-40% рівень безробіття. Але, на відміну від України, значна частка цих робіт мала загальнодержавний характер (побудова магістралей, трубопровідного транспорту, мостів тощо), що давало змогу залучити до них не тільки некваліфіковану робочу силу, а й висококваліфікованих робітників і спеціалістів, які не мали на той час роботи. 
В умовах масового безробіття доцільним є державне регулювання громадських робіт. Однак воно має передбачати сприятливі умовах для підприємців і звужуватися у міру пожвавлення виробництва та збільшення попиту на робочу силу.

В Україні широкому використанню громадських робіт заважають, з одного боку, відсутність коштів у місцевих бюджетах, незаінтересованість підприємств в організації цих робіт унаслідок обмеженої потреби в робочій силі, з іншого боку — непопулярність таких робіт серед незайнятих громадян через тимчасовість, невідповідність кваліфікаційному рівню і, як наслідок, психологічну неприйнятність.

 

 

 

 

3.3 Соціальний захист працюючих

 

Закон "Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" прийнятий Верховною Радою 23.09.1999 р. Відповідно до цього закону, страхування від нещасних випадків, здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (ФССНВ).

Право на забезпечення соціального страхування від нещасних випадків настає з того дня коли працівник почав працювати згідно з трудовим договором.

Кошти державного соціального страхування використовуються на допомогу в зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, у разі хвороби, каліцтва, при догляді за хворим членом родини, карантині. Допомога виплачується до відновлення працездатності або встановлення інвалідності (ЛКК), а також на санаторно-курортне лікування, будинки відпочинку, на ЛПХ або інші заходи.

Законом передбачено диференціацію страхових внесків залежно від класу професійного ризику виробництва. Чим вищий ризик тим вищими мають бути галузеві страхові штрафи. Це передбачає певні знижки або надбавки до галузевого страхового тарифу при відповідно низькому або високому рівні травматизму. ФСНВ здійснює контроль за дотриманням страхового законодавства, визначає економічну зацікавленість власників у зниженні страхових ризиків.

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

З вищесказаного можна зробити висновок, що умов для створення "класичного" ринку праці в Україні занадто мало. Так, в кінці ХХ-го століття посилились тенденції щодо прихованого безробіття. Практично не був задіяний механізм банкрутства підприємств. Останні підживлюються за рахунок кредитної емісії держави, штучно зберігаючи робочі місця. Заблокованими були й спроби стимулювати галузеву та регіональну мобільність ринку праці, масове вивільнення надлишкової робочої сили з відповідною професійною переорієнтацією та інші заходи, передбаченні Законом України "Про зайнятість населення" значно обмежують трудову рухомість населення. Зберігається фіксованість й заробітної плати. Зміцнення позицій окремих профспілок, з одного боку і об'єднання підприємців, з другого, посилюють монополістичні тенденції щодо купівлі-продажу послуг праці, якщо структурні зміни в економіці призводять до масових переміщень працівників, стимулюючи фрикційне безробіття, підвищують його природний рівень, то зменшення реальних доходів активізує населення до пошуків основної і додаткової праці, навпаки знижує природну норму безробіття.

Отже, проблеми зайнятості і безробіття не можуть вирішуватись ізольовано від загальних проблем національного виробництва, їх треба розробляти в комплексі з політикою доходів, грошово-кредитною і інфляційною політикою. Найреальніше для України початку ХХІ-го століття, очевидно формування власної нерівноважної моделі ринку праці, яка не виключає можливості відхилення фактичної заробітної плати від рівноважної в умовах регулювання попиту і пропозиції за активної участі державних інституцій.