Роль доходів у соціально-трудових відносинах

1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ  ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ

 

1.1 Політика доходів держави

 

Політика доходів – це політика уряду, що спрямована на пряме обмеження зростання цін і заробітної плати, щоб уповільнити темп інфляції. Така політика коливається від добровільних орієнтирів при встановленні цін і заробітної плати до прямого законодавчого контролю над заробітною платою і цінами [1].

Доходи населення —  це інструмент для визначення рівня  добробуту суспільства. Ринкова  економіка, орієнтуючи населення на підвищення свого добробуту, передусім за рахунок трудової активності, ініціативи і підприємництва, поряд з підтриманням соціально-незахищених груп населення потребує державних гарантій забезпечення споживання для всіх громадян.

Доходи населення —  це сукупність коштів і витрат у нату- 
ральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини.

Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок  оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), підприємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо) [2].

Державне регулювання доходів являє собою систему заходів і норм законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, що здійснюється державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації доходів і їхнього зростання в залежності від зміни соціально-економічних умов розвитку суспільства. Воно спрямоване на створення умов, що сприяють нормальному відтворенню робочої сили і її розвитку.

Теоретично державна політика доходів ширше державного регулювання доходів, тому що перша  може ґрунтуватися і на принципі невтручання держави (принцип економічного лібералізму).

Сутність політики доходів  полягає в безпосередньому встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.

Конкретне формулювання окремих положень політики доходів в різних країнах різне. На практиці не існує двох повністю ідентичних варіантів розвитку політики доходів. У механізмі здійснення і формах прояву цієї політики в кожній конкретній державі розрізняються наступні особливості, що зумовлені:

• соціально-економічним і політичним розвитком тієї або іншої країни;
• ступенем і характером втручання держави в питания регулювання заробітної плати;
• традиціями висновку колективних договорів;
• соціальною напруженістю у суспільстві.

Головним об'єктом  усіх варіантів політики доходів  є заробіток робітника в цілому, у тому числі ставка заробітної плати, оплата наднормових, соціальні виплати та інше. В країнах Західної Європи, як правило, політика доходів має на увазі безпосереднє обмежувальне регулювання всіх основних категорій доходів населения, що лежать в основі особистого і виробничого споживання. Політика доходів на практиці переважно впливає на рух тільки заробітної плати [3].

 

1.2 Сутність і механізм розподілу доходів

 

Проблема розподілу  доходів у ринковій економіці  є однією із ключових, оскільки принципи розподілу передбачають механізм вирішення  низки як економічних, так і соціальних проблем. Система розподілу визначає можливості отримання доходу від володіння певними ресурсами, систему стимулів до праці, поділ людей на класи і соціальні групи, вирішення проблеми бідності та ін. У командній економіці існували зрівняльний розподіл прибутків і доходів та система перерозподілу соціальних благ через суспільні фонди споживання. Така система розподільних відносин дозволяла створити для більшості членів суспільства однакові умови матеріального добробуту, але не створювала стимулів до зростання виробництва, оскільки не передбачала достатньої диференціації і доходів, і суспільства.

Формування доходів у ринковій економіці відбувається на основі таких  принципів:

1.  Усі доходи формуються відповідно  до вкладу праці, природних  ресурсів, капіталу і підприємницьких  здібностей у виробництво товарів  та послуг. Це означає, що розподіл носить факторний характер,    є    функціонально-виробничим,    а    основними факторними  доходами  виступають  заробітна  плата,  рента, відсоток і прибуток.

2. Дохід від факторів  виробництва пропорційний кількості  і якості вкладених ресурсів. На цьому заснований принцип соціальної справедливості в розподілі. Він означає, що кожний учасник має право примножувати своє багатство, збільшуючи при цьому свій вклад у підвищення ефективності виробництва. Принцип соціальної справедливості фіксує не походження доходів, а ступінь рівності і відповідно нерівності розподілу. Цей принцип прямо пов'язаний із функціонально-виробничим розподілом, бо рівність або нерівність залежать від того, за рахунок чого і за яких обставин ці доходи присвоюються.

3. Нерівномірність у  розповіді ресурсів веде до  значної нерівності в доходах.  Високий ступінь нерівномірності  може створювати низку   соціально-економічних   проблем:   підривати   стимули,  загострювати     соціальну     несправедливість,     погіршувати  можливості для розвитку суспільства.

4. Для    нормального    функціонування    економіки    необхідна державна політика  перерозподілу доходів через  бюджет.

5. У зв'язку із функціонування  недосконалої конкуренції у сучасній   ринковій   економіці  розмір  доходу   може   не відображати вкладу факторів виробництва у випуск готової продукції.   Це   пов'язується,   наприклад,   із   монопольним становищем  підприємств,  можливістю  отримати  спадщину, виграти гроші у лотерею, рекетом.

Аналіз цих принципів  показує, що ринкова економіка не гарантує кожному члену суспільства певний визначений рівень доходів, вони визначаються вкладом певного фактора у виробництво. Усі учасники ринкової економіки із самого початку не однакові за своїми потенціальними можливостями. Вони розрізняються за: володінням власністю; здібностями, рівнем освіти і кваліфікації; фінансовими можливостями; умовами виробництва; ступенем ризикованості, вдачею; станом здоров'я тощо. Ця нерівномірність, з одного боку, породжує економічні стимули, а з іншого - примножує нерівномірність у майбутньому. Проблема нерівномірності характерна як для країн з низьким рівнем розвитку, так і для найрозвинутіших країн. Ступінь нерівномірності розподілу доходів можна проаналізувати за допомогою кривої Лоренца (за ім'ям американського економіста Макса Лоренцо (1876-1959рр)).

Оскільки доходи виступають у грошовій формі, їх реальні розміри  мають оцінюватись, виходячи із купівельної  спроможності грошей, які безпосередньо  надходять у розпорядження їх власника. Тому розрізняють номінальні та реальні доходи. Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від розмірів оподаткування та зміни цін на товари та послуги. Реальні доходи — це доходи з урахуванням роздрібних цін і тарифів на товари та послуги, розміру податків та обов'язкових платежів.

Індекс - це зміна будь-якого  показника за певний термін часу, виражена у відсотках.

Якщо реальні доходи населення зменшуються у зв'язку з інфляцією, то державі слід проводити  політику індексації доходів, яка сприяє утриманню доходів на попередньому рівні. Індексація доходів - це показник перерахування величини грошового вмісту доходів, вкладень, цінних паперів, заощаджень залежно від рівня інфляції. її здійснюють держава, банки, страхові компанії, акціонерні товариства та ін. Індексація доходів проводиться з метою компенсувати подорожчання споживчого кошика і виражається у підвищенні доходів населення. Індексація вкладів означає зміну розміру процентних ставок, індексація податків - зміну їх розмірів залежно від зміни цін, розмірів зарплати тощо.

У розвинутих країнах  індексація проводиться, якщо рівень цін  зростає більше, як на 5% в рік. Індексація, як правило, стосується тих категорій  населення, які отримують доходи із державного бюджету. В Україні  вона стосується лише найменш оплачуваних категорій населення, що отримують доходи із бюджету [4].

 

1.3 Зарубіжний досвід  формування доходів

 

Прагнення до побудови в  Україні ефективної системи взаємовідносин між органами різних рівнів у бюджетній  сфері і бажання уникнути економічно необґрунтованих рішень спонукає до вивчення як позитивного, так і негативного світового досвіду в організації міжбюджетних відносин. Будь-яка бюджетна система повинна бути зорієнтована на розв’язання завдань будівництва системи, яка відповідала б таким основним вимогам, як соціальна справедливість, економічна ефективність, політична стабільність. У різних країнах існують різноманітні умови (адміністративні, соціальні, національні, культурні, історичні тощо), які впливають на побудову взаємовідносин різних рівнів влади у бюджетній сфері. Залежно від цих умов кожна країна по-своєму вирішує питання побудови міжбюджетних відносин.

Як правило, більш висока централізація бюджетної системи  і більший обсяг бюджетних коштів, що перерозподіляються, характерні для країн з високим ступенем нерівності бюджетної забезпеченості. Наприклад, у Німеччині після об’єднання західної і східної частин спостерігається нерівність бюджетної забезпеченості між землями: близько 73,0 % податкових доходів стягуються на рівні федерації, а обсяг переданої фінансової допомоги з федерального бюджету перевищує 20 % доходів земель [5]. Разом з тим, у Канаді,  де з 12 суб’єктів федерації лише два характеризуються істотно меншою бюджетною забезпеченістю, у федеральний бюджет стягується тільки 48,2 % податкових доходів, обсяг фінансової допомоги становить близько 15 % доходів. У результаті цього і в Німеччині, і в Канаді досягається основна мета міжбюджетного регулювання – здійснюється бажане вирівнювання бюджетної забезпеченості суб’єктів федерації, тобто кінцеві споживачі мають відносно рівний доступ до бюджетних послуг [6].

В усіх розглянутих країнах, крім Австрії, регулюючу функцію  виконують бюджетні трансферти та регулюючі  доходи до місцевих бюджетів у вигляді відрахувань частини від загальнодержавних податків, які розподіляються на основі формалізованого механізму (що ґрунтується насамперед на подушовому підході). У той же час податки, що вводяться центром і розподіляються на частковій основі, закріплюються за всіма суб’єктами міжбюджетних відносин за єдиними нормативами [7]. 

 

 

2 АНАЛІЗ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

 

2.1 Аналіз рівня життя  населення України

 

2.1.1 Стан розвитку людського потенціалу

 

Рівень життя —  характеристика економічного добробуту  населення, що вимірюється як реальний доход на душу населення та кількість населення за межею бідності. Часто також приймаються до уваги доступ до системи охорони здоров'я, економічна нерівність, рівень освіти, доступ до певних товарів, очікувана тривалість життя при народженні. Часто терміну протиставляється термін «якість життя», що також приймає до уваги різноманітні неекономічні показники. Життєвий рівень населення залежить, з одного боку, від способу виробництва, який характеризується відносинами власності, рівнем розвитку матеріальної бази суспільства, сфери послуг та суспільною продуктивністю праці, а з іншого - від способу життя, що визначається загальними проявами життєдіяльності людини, а саме величиною потреб у різних життєвих благах та можливістю їх задоволення, виходячи з пропозиції товарів та послуг на ринку та реальних доходів населення. Отже, на рівень життя населення впливає ряд економічних, соціальних, політичних, культурних, інноваційних, екологічних та інших факторів.

У 2010 році опублікована чергова щорічна доповідь Програми розвитку ООН (ПРООН) "Реальне багатство народів: шляхи розвитку людини", яка присвячена 20-річчю таких доповідей. В її основу, як і раніше, покладено Індекс розвитку людства [8]. У кожній з 169 держав окремій країні він вираховується, виходячи із:

• здоров'я і довголіття, вимірювані показником очікуваної тривалості життя при народженні;
• доступу до освіти, вимірюваний рівнем письменності дорослого населення і сукупним валовим коефіцієнтом обхвату освітою.
• гідного рівня життя, вимірюваний величиною валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення в доларах США по паритету купівельної спроможності (ППС).

При цьому, Індекс розвитку людини у 2010 році піддався істотному  корегуванню. У доповіді використовуються статистичні дані і методики розрахунку показників доходу, здоров'я і утворення, які раніше були відсутні в багатьох країнах.

Окрім Індексу розвитку людства за 2010 рік, нинішнє дослідження містить три нові статистичні показники: індекс розвитку людського потенціалу, скорегований з врахуванням нерівності, індекс гендерної нерівності і індекс багатовимірної бідності. У звіт також включені таблиці різних індикаторів розвитку людини, у тому числі по демографічних тенденціях, економіці, освіті, здоров'ї і інших показниках.

Країни світу розподілені  за чотирма категоріями Індексом розвитку людства: з надзвичайно високим рівнем його розвитку (42 країни, у 2009 – 38 країн),серед якої є країни з колишнього СРСР, зокрема Естонія (34 місце), з високим рівнем (43 країни, у 2009 – 45 країн), Литва (44), Латвія (48), Білорусь (61), Росія (65 місце, у 2009 – 75), Казахстан (66),Азербайджан (67), Україна (69 місце, у 2009 – 85), Вірменія (76), з середнім розвитком (41 країна, у 2009 –75 країн), серед яких інші країни колишнього СРСР та країни з його низьким розвитком (41 країна, у 2009 – 24 країни).

По показнику здоров’я і довголіття Україна потрапила  в дев’ятку держав, де очікувана  тривалість життя нижча показників 1970-х років [9].

І хоча тривалість життя  збільшилась до 68,6 років з 68,2 років у 2009 році,у рейтингу вона посідає 104 місце.

Найбільша тривалість життя  у країнах з найвищим рівнем індексу людського розвитку: Японія – 83,2 роки, Гонконг –82,5 років, Швейцарія – 82,2 роки. Найменша – Лесото – 45,9 років та Афганістан - 44,6 років.

За показником доступу  до освіти, Україна посіла 17 місце  з середньою тривалістю навчання у 11,03 роки [10].

Найбільший цей показник і Норвегії – 12,6 років, найменший  в Мозамбіку – 1,2 роки.

За показником гідного  рівня життя або валового національного доходу на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у доларах США Україна посідає 90-те місце [9].