Роль доходів у соціально-трудових відносинах

Так, Президент України  у своїй передвиборчій кампанії пропонував 10-річну середню освіту. При цьому, остаточне перевлаштовування шкільного процесу на 12-річний термін закінчився на початок літа. Весною цього ж року змінились правила прийому до вищих навчальних закладів. Літом середня шкільна освіта переорієнтувалась на 11-річну освіту, так і не завершивши перехід на 12-річку. Це у свою чергу потребує зусиль щодо розробки підручників, програм перепідготовки вчителів і т.п.

Таким чином середній освіті надано нищівного удару, від  якого вона може не поправитись.

На початок 2010/2011 навчального  року в країні функціонувало 994 державних професійно-технічних навчальних закладів різних типів, в яких навчалось понад 423 тис. учнів і працювало понад 57 тис. педагогічних працівників [32].

На підставі отриманих  ліцензій, кваліфікованих робітників готують понад 1 тис. відомчих та приватних навчальних закладів.

До професійно-технічної  освіти належить і система професійного навчання кадрів на виробництві, в якій щорічно навчається понад 1,3 млн. робітників підприємств і організацій, у  т.ч. близько 20 тис. незайнятого населення  за направленням служб зайнятості.

Не дивлячись на такий  потужний потенціал, розгалужену багаторівневу  систему надання освітніх послуг населенню, професійно-технічна освіта не спроможна вирішити ключову проблему – привести підготовку кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних закладах у відповідність до потреб ринку праці.

На сьогодні існує  розрив між попитом і пропозицією  робочої сили. Так, понад 60 % вільних  робочих місць на регіональних ринках праці припадає на професії робітників, особливо висококваліфікованих.

На українських підприємствах  хронічно бракує кваліфікованих робітників за виробничими професіями, зокрема  робітників з інструментом – 22% від  загальної кількості вільних  робочих місць, з обслуговування, експлуатації і контролю за роботою  технологічного обладнання, машин – 16%.

Ускладнює ситуацію й  старіння робітничих кадрів, середній вік яких складає більше 50 років.

У 2010 році на перший курс до ВНЗ III-ІV рівнів акредитації вступили 392,0 тис. осіб (у 2009 р. – 370,5 тисяч), до ВНЗ І-II рівнів акредитації вступили 129,1 тис. осіб (у 2009 р. – 93,4 тисяч).

Мережа ВНЗ на початок 2010/2011 навчального року складається  з 854 закладів (у 2009 р. – 881 заклад), з  них 349 вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації (університети, академії, інститути) та 505 закладів І-ІІ рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища).

Розміри стипендій не змінюються третій рік поспіль, не зважаючи ні на фінансову економічну кризу, ні на інфляцію.

Стипендії становлять - для  учня професійно-технічного навчального закладу 200 гривень на місяць;- для студента вищого  навчального закладу I-II рівня акредитації - 400 гривень на місяць;- для студента вищого навчального закладу III-IV рівня акредитації - 530 гривень на місяць. Для учнів професійно-технічних та студентів вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування:- 550 гривень на місяць(для учнів); - 1160 гривень на місяць (для студентів).

Необхідні послідовна політика та вкладання коштів у середню освіту, припинення експериментів над дітьми, які призвели до опосередкованого розриву між батьками і дітьми, оскільки батьки часом не можуть зрозуміти, як пояснювати дітям рішення заданих шкільних завдань за зарозумілими методиками.

Необхідний повний перегляд керівних кадрів з освіти, особливо тих, хто займається методологією викладання і навчання у школі.

До вузів III–IV рівнів акредитації у 2010 році було подано 1 мільйон 104 тисячі заяв (у 2009 році – 1 мільйон 86 тисяч). Лідерами за кількістю отриманих заяв абітурієнтів стали НАУ – 30874, КПІ – 24933, ЛНУ ім. Франка – 23756, КНУ ім. Шевченка – 22016 і ДНТУ – 20866.

Водночас 60 вузів прийняли від 100 до 200 заяв, 70 – від 0 до 100, а 45 взагалі  не отримали жодної заяви. Проте назви  в них подекуди дуже промовисті: Міжнародний університет бізнесу і права (88 заяв), Київський інститут соціальних та культурних зв’язків ім. Святої княгині Ольги  (55 заяв), Західноукраїнський економічно-правничий університет (49 заяв), Поліцейська фінансово-правова академія (15 заяв), Київський інститут інвестиційного менеджменту (0 заяв), Таврійський гуманітарний екологічний університет (0 заяв).

У ході адміністративної реформи 2010 року була ліквідована Вища атестаційна комісія, функції якої покладено на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Експерти вважають розпуск Вищої атестаційної комісії позитивним рішенням, але відмічають, що проблема "липових" дисертацій не щезне, а більш вірогідним стане інше: отримати вчену ступінь буде значно легше, оскільки рішення буде залежати не від вченої спільноти, а від міністерських чиновників [33].

В Україні Вища атестаційна комісія хоч і ліквідована, але держава вирішила не передавати право присудження вчених ступенів самим університетам, не дивлячись на те, що саме так відбувається у всьому світі.

При цьому зазначається, що сьогодні в Україні, як і в інших  країнах колишнього Союзу, вчені  ступені тотальне знецінились. Сьогодні за гроші можна купити будь-яку  дисертацію. Сьогодні така робота коштує далеко не «копійки». Витрати через деякий час окупаються, оскільки за вчену ступінь посадовий оклад автоматично збільшується на 15% за кандидатську та на 25% за докторську.

На сьогодні, за даними Держкомстату в Україні налічується 4,5 тис. докторів наук і майже 17 тис. кандидатів.

 

3 ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ РІВНЯ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ ТА ЙОГО РОЛЬ У СТАБІЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ

 

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня  життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти  виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай  негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має  стосуватися безпосередньо соціально  вразливих верств населення.

Передусім, необхідно  запровадити дієву систему соціального  страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити – спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову – накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати  населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних  фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа  системи соціальної підтримки вразливих  верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно  підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомоги (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомоги і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомоги саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації  бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність  у сім'ї (домогосподарства) однієї або  кількох ознак, що тісно корелюють  з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням адміністративних витрат. Недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним.

Значною мірою запобігти  розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного  посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно  створити максимально сприятливі умови  для адаптації до суспільного  життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України  в 2001 році, де вперше на державному рівні  було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу.

Сьогодні необхідна  координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації стратегії.

Досить швидко адресними  діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

Таким чином, можна зробити  висновки, що відсутність адекватної системи показників не дозволяє визначити реальний якісний стан рівня життя різних соціальних верств населення. Ефективна державна політика, спрямована на забезпечення досягнення відповідного життєвого рівня населення, може бути реалізована лише за умови всебічного врахування системної дії комплексу соціально-економічних чинників, та застосування повної та репрезентативної системи показників оцінки рівня життя.

ВИСНОВКИ

 

На основі отриманих  у роботі результатів можна зробити  такі висновки:

1. Соціально-економічний розвиток країн світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення, що відповідає резолюції, прийнятої ООН, згідно  якої будь-яка держава в першу чергу повинна створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

2. Життя людини – багатогранне соціально-економічне явище, яке можна охарактеризувати за допомогою двох понять „рівень” і „якість” життя населення. Ці поняття – різнопланові, вони характеризують різні аспекти життя людини. Так, рівень життя населення – це кількісна і якісна характеристики ступеня досягнення компонент життя людини, а  якість життя – якісна характеристика ієрархії значення задоволення його складових компонентів.

3. Для того щоб управляти процесом підвищення  та покращення життя людей необхідно  оцінювати  його  рівень і якість. Оцінка рівня життя  населення  регіонів країни вимагає як кількісної, так і якісної характеристик. Якісна оцінка рівня життя населення дозволяє визначити – високий чи низький рівень життя людини досягнуто у регіонах країни.

4. Рівень доходів і заробітної плати в Україні досить низький. За 2010 рік номінальні доходи зросли лише на 12,8 %, порівняно з 2009р. Наявний дохід, який може бути використано населенням на придбання товарів та послуг, зріс на 15,3 %, а реальний наявний, визначений з урахуванням цінового чинника – на 3,7 %. Наявний дохід у розрахунку на одну особу за 2010 рік становив 3506,5 грн., що на 15,6 % більше ніж у 2009р.. Заробітна плата штатних працівників на кінець 2010 року становила 2373 грн., що на 22.1 % більше ніж у 2009 р.. А показник співвідношення заробітної плати на кінець 2010 року до законодавчо встановленого прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 2,68, коли на кінець 2009 р. він становив 2,96. Таким чином доходи населення ніби і зросли, але чинні стандарти старі, і лише 4 % населення України можуть твердо сказати, що їх рівень життя покращився.