Автор работы: Пользователь скрыл имя, 08 Ноября 2013 в 20:03, реферат
Служба є одним із напрямів діяльності людства, важливим видом суспільно-корисної праці (до інших її видів належить виробництво матеріальних та нематеріальних цінностей, навчання, домашнє господарювання, громадська діяльність, підприємництво тощо). Служба як робота та діяльність завжди пов'язана з такими категоріями, як управління, керівництво, контроль, нагляд тошо. В літературі зазначається, що служба в суспільстві розподіляється відповідно до існування державних та недержавних організацій (громадських, корпоративних та самоврядних) на державну та недержавну. Існує також поділ служби в суспільстві на публічну та цивільну.
1. Державна служба як різновид публічної служби: поняття, види, моделі та принципи. Правове регулювання та державна політика у сфері державної служби
Служба є одним із напрямів діяльності людства, важливим видом суспільно-корисної праці (до інших її видів належить виробництво матеріальних та нематеріальних цінностей, навчання, домашнє господарювання, громадська діяльність, підприємництво тощо). Служба як робота та діяльність завжди пов'язана з такими категоріями, як управління, керівництво, контроль, нагляд тошо. В літературі зазначається, що служба в суспільстві розподіляється відповідно до існування державних та недержавних організацій (громадських, корпоративних та самоврядних) на державну та недержавну. Існує також поділ служби в суспільстві на публічну та цивільну. До цивільної служби належить служба в недержавних організаціях і установах, громадських та політичних об'єднаннях, а також в державних організаціях, служба в яких не має статусу публічної. До публічної служби відносять державну службу та службу в органах місцевого самоврядування. Визначення публічної служби на законодавчому рівні міститься в КАС: публічна служба — діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Отже, логічним є розуміння державної служби як складової публічної служби. У науці адміністративного права вироблені різні підходи до поняття «державна служба». Традиційно її розглядають У трьох аспектах: соціальному (здійснення завдань та функцій держави в суспільстві), політичному (формування державної влади) та правовому (передбачає її правове регулювання).
Державна служба — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Саме це визначення закріплено на законодавчому рівні та зумовлює відповідні ознаки державної служби:
— це різновид державної, суспільно-корисної діяльності;
— здійснюється на професійній основі особами, які займають посади в державних органах та їх апараті;
коштів.
Загальноприйнятим визнається поділ державної служби на цивільну (іноді її визначають як загальнофункціональну) та мілітаризовану. Цивільна державна служба пов'язується з виконанням однотипних функцій загального, галузевого та міжгалузевого характер у без виділення принципової специфіки (переважно це служба в апараті органів державної виконавчої влади). Мілітаризована державна служба має багато особливостей, які відображені в нормативно-правових актах, що визначають статус відповідного державного органу (служба в органах внутрішніх справ, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, податкових, митних органах та органах, які здійснюють охорону кордонів, тощо). До мілітаризованої служби також відносять службу в інших органах виконавчої влади, де встановлені спеціальні звання, — Міністерстві транспорту України, Державному казначействі України, Антимонопольному комітеті тощо. У світі існують різні моделі державної служби. Наприклад, системи державної служби умовно поділяють на закриті та відкриті. Для закритої системи, її ще можна назвати європейською, характер ним є обмежений доступ до державної служби та низька мобільність службовців у межах міжвідомчих переміщень, а також їх політична нейтральність. Прикладами такого «елітного» підходу є Франція, Японія, частково Велика Британія, Італія, Німеччина, Фінляндія тощо. У свою чергу типовими представниками відкритої системи державної служби є США та Швеція. Ця модель передбачає відсутність елітних спеціалізованих закладів для підготовки керівного персоналу, є більш мобільною та спрощеною у сфері вступу на державну службу, отже, має демократичний характер. Окрім того, така система більш лояльна до політичної діяльності державних службовців.
У нашій державі на конституційному рівні закріплено право рів-[ ного доступу громадян до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Законом України «Про державну службу» встановлено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової і національної належності, статі політичних поглядів та релігійних переконань, місця проживання які одержали відповідну освіту, професійну підготовку та пройшли конкурсний відбір чи за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. Державна служба в Україні ґрунтується на таких основних принципах, служіння народу України; демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина; професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни; дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян. Перелічені принципи належать до групи загальних принципів державної служби, закріплених у Законі України «Про державну службу», і є вихідними, основними, керівними положеннями, правилами, на яких базується система державної служби. їх практична значимість полягає у втіленні цих засад як важливих елементів професійної свідомості державних службовців в їхній щоденній діяльності.
Виділяють також групу організаційно-функціональних принципів: єдність системи державної служби (єдина державна політика, єдина законодавча база, єдина централізована система у цій сфері); принцип політичної нейтральності (участь у політичній та громадській діяльності лише поза межами службових обов'язків та робочого часу); принцип рівності доступу до державної служби; принцип ієрархічності системи державної служби (чітко встановлена підлеглість нижчих органів та посад державної влади вищим, виконавча дисципліна); принцип стабільності кадрів державної служби (зміна керівника не може бути підставою для припинення державної служби, крім державних службовців патронатної служби); принцип системи заслуг (прийняття на службу та її проходження здійснюється на підставі ділових та особистих якостей, компетентності та кваліфікації). Саме ці принципи визначають організаційні засади функціонування інституту державної служби. В спеціальній юридичній літературі пропонуються й інші варіанти підходів до класифікації принципів державної служби, наприклад виділяють групу конституційних принципів або доповнюють організаційно-функціональні принципи іншими принципами, однак в цілому висловлені пропозиції не суперечать одна одній, а лише розширюють та вдосконалюють наявні.
Становлення та розвиток правового
регулювання вітчизняної
Україні процеси реформування
інституту державної служби на підставі
нового якісного підходу розпочалися
у 1993 р. Однією з перших на пострадянському
просторі наша країна законодавчо врегулювала
організаційно-правові питання
Загалом, оцінюючи чинний Закон України «Про державну службу» як прогресивний та корисний для свого часу, слід визнати, що його положеннями охоплені не всі проблеми державної служби. Фактично, він стосується лише служби в органах виконавчої влади. Нині тривають процеси реформування інституту державної служби, важливу роль у яких відіграє вдосконалення відповідної системи законодавства. Основні напрями реформування державної служби закладені у відповідних концепціях розвитку та вдосконалення державної служби, інших нормативно-правових актах. Серед останніх програмних документів — Концепція розвитку законодавства про державну службу в Україні, схвалена Указом Президента України від 20 лютого 2006 р. № 140/2006.
Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Основними напрямами державної політики у сфері державної служби є визначення основних цілей, завдань та принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективної роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. Для проведення єдиної державної політики та функціонального управління державною службою утворюється Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України. Питання функціонування державної служби в інших державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішуються цими органами. З метою визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби, об'єднання усіх зусиль державних органів щодо підвищення ефективності державної служби створюється міжвідомчий дорадчий орган — Координаційна рада з питань державної служби в державних органах. Положення про Координаційну раду з питань державної служби в дер жавних ор ганах затвер джу ється Кабінетом М іністр ів Укр аїни.
2. Правове регулювання статусу державного службовця
Поняття «державний службовець» відповідно до Закону України «Про державну службу» є похідним від поняття «державна служба».
Державний службовець — це особа, яка займає певну посаду в державних органах або їх апараті, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена у зв'язку з цим відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів. Поділ державних службовців здійснюється за різними критеріями, залежно від яких виділяють такі види державних службовців:
а) за характером і обсягом службових повноважень:
б) за характером і обсягом владних повноважень:
в) за видами служби, на якій особи перебувають:
г) за розподілом державної влади:
У навчальній та науковій літературі пропонуються й інші варіанти поділу державних службовців. Найбільше практичне значення має класифікація за характером і обсягом владних повноважень, до того ж найбільші труднощі викликає розмежування понять «посадова особа» і «представник влади».
До посадових осіб належать керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законодавчими актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Посадові особи мають право здійснювати в межах своєї компетенції владні дії, які призводять до юридичних наслідків.
Представники влади — це державні службовці, які мають право ставити юридично-владні вимоги, давати вказівки, робити приписи та застосовувати заходи адміністративного впливу щодо органів та осіб, які не пов'язані з ними службовими відносинами і не перебувають в їхньому підпорядкуванні, тобто щодо «третіх осіб» (наприклад, працівники міліції під час виконання своїх службових обов'язків, державних спеціалізованих інспекцій, податкової служби, прокуратури, контрольно-ревізійної служби тощо).
До функціонального (оперативного) складу належать державні службовці — спеціалісти, характер роботи яких зумовлений завданнями державного органу, в якому вони працюють. Вони особисто здійснюють функції, заради яких створено даний орган. Такі посади не пов'язані з керівною, організаційною діяльністю, а отже, дії службовців лише як виняток можуть тягти за собою юридичні наслідки. У свою чергу, адміністративно-допоміжний персонал складається зі службовців, службова діяльність яких не передбачає дій, що призволять до юридичних наслідків, які впливають на зміст рішень органу. Ця категорія службовців, виконуючи дії матеріально-технічного характеру, готує умови для здійснення юридично значущих дій. До цієї категорії відносять секретарів, діловодів, архіваріусів тощо.