Механізм реалізації та захисту економічних прав людини

Міністерство освіти і науки України

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ

 

 

Кафедра адміністративного та кримінального права

Дисципліна - Права людини та громадське суспільство

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

“Механізм реалізації та захисту економічних прав людини”

 

Виконав:

Студент 3-го курсу,

факультету морського права і менеджменту

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2015 рік

 

 

Вступ

 

Механізм реалізації та захисту економічних прав і свобод людини та громадянина в Україні забезпечується системою органів державної влади. Відповідно до частини другої статті 3 Конституції права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Саме тому питання дії механізму реалізації економічних прав та свобод людини і громадянина слід розглядати невідривно від системи державних органів, на які законодавством покладено обов’язки щодо захисту згаданих прав.

Ратифікувавши 17 липня 1997 pоку Європейську конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, Україна визнала не лише право на «мирне володіння майном», а й згідно з положеннями статті 1 Протоколу № 1 до конвенції - право на звернення фізичних та юридичних осіб до Європейського суду з прав людини по захист своїх порушених прав та охоронюваних конвенцією свобод, пов'язаних із реалізацією права власності та інших економічних прав та свобод.

Успішність просування України в напрямі втілення в суспільстві демократичних засад і реалізації основних прав та свобод залежить не лише від загального рівня забезпеченості економічних прав людини та громадянина, а й від того, наскільки успішно забезпечується державою механізм їхнього захисту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Основна частина

 

Захист  економічних прав громадян в умовах переходу до ринкової економіки не лише не повинен відходити на другий план чи зводитися до мінімуму, а навпаки, у своєрідній ситуації постсоціалістичного суспільства має стати однією з найважливіших функцій держави. 

Після прийняття Конституції України можна говорити про зміну ролі держави в реалізації прав і свобод людини й громадянина порівняно з радянським періодом. Згідно з вимогами статті 3 Основного Закону на державу покладається обов’язок визнавати й захищати права та свободи людини і громадянина. Разом з тим у Конституції немає вказівки на обов’язкову участь держави в їхній реалізації, адже суб’єктові надається свобода дій, яка водночас обмежена його конституційними обов’язками, а також правами інших осіб та забезпечена юридичними гарантіями й діяльністю органів державної влади.

Серед низки інших органів державної влади слід відзначити Кабінет Міністрів, центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, а також Верховну Раду і Президента України. Відповідно до статті 102 Конституції  Президент є, зокрема, гарантом прав і свобод людини і громадянина [1] та має можливість у передбачений Основним Законом  спосіб впливати на органи державної влади у процесі захисту конституційних (зокрема, й економічних)  прав людини і громадянина. Відповідно до частини третьої статті 106 Конституції Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, що є обов’язковими до виконання на території держави. У зв’язку з цим можна напевно стверджувати, що Президент України відіграє  неабияку роль у механізмі захисту економічних прав і свобод людини і громадянина, застосовуючи свої повноваження та використовуючи свій вплив на інші державні органи та їхніх посадових осіб у межах чинного законодавства.

Частина перша статті 113 Основного Закону визначає  Кабінет Міністрів вищим органом у системі органів виконавчої влади. Відповідно до частини першої статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів у межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання [1]. На відміну від Верховної Ради уряд України приймає не закони, а підзаконні акти, що відіграють важливу роль як для оперативного управління економікою та іншими сферами життя нашої країни, так і для ефективного захисту економічних прав і свобод людини.

Важливим елементом у структурі механізму захисту економічних прав та свобод людини і громадянина, що покликаний постійно підвищувати рівень забезпечення та захисту прав особи, а також відображає систему парламентського контролю в сфері забезпечення та захисту прав людини в Україні, є інститут омбудсмана, або, як його визначено в статті 101 Конституції, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [1].

Про реалізацію в Україні «сильної» моделі омбудсмана свідчать такі факти: а) його високий конституційний статус; б) широка  юрисдикція, що поширюється на органи державної влади та місцевого самоврядування; в) запровадження єдиної моделі інституту омбудсмана на національному рівні; г) гарантії його незалежності; ґ) значні повноваження щодо проведення проваджень і перевірок, у тому числі з власної ініціативи; д) можливість безпосереднього звернення до омбудсмана широких верств населення. Одна з важливих складових діяльності Уповноваженого з прав людини, зазначає Н. Карпачова, полягає в тому, що на відміну від інших інститутів захисту прав людини омбудсман у своїй роботі може керуватися не тільки правовими нормами, а й правовими принципами [2, с. 5].

Найвпливовішою ланкою в механізмі захисту економічних прав та свобод людини і громадянина вважається також інститут прокуратури, основи діяльності якого встановлено статтею 121 Конституції [1]. Одним із головних питань, що виникають у ході аналізу ролі органів прокуратури у сфері захисту економічних та інших прав людини, є проблема тлумачення наглядової функції прокуратури, а також визнання або невизнання за нею повноважень загального нагляду. О. Панов [3, с. 140], аналізуючи різні підходи до вищезгаданого тлумачення, доходить висновку про необхідність збереження за цими органами державної влади широких наглядових повноважень, які не обмежувалися б виключно сферою спеціального нагляду й давали б державній владі змогу реалізовувати її наглядову функцію. Приблизно така ж точка зору простежується й у наукових роботах інших авторів (В. Тертишник [4, с. 15] та М. Гаврилюк [5, с. 38]). Вони, посилаючись на практику забезпечення захисту органами прокуратури прав та свобод людини і громадянина, вважають, що обмеження функцій прокуратури на сучасному етапі може реально звузити можливості особи захищати свої конституційні права і свободи. Реалізація прокуратурою наглядової функції, що передбачає також нагляд за додержанням і застосуванням законодавства, не повинна інтерпретуватися в сенсі відходу від принципів правової держави або відмови від пріоритетів захисту конституційних прав та свобод. Адже до об’єктів такого нагляду потрапляють насамперед органи державної влади, підприємства, установи та посадові особи, дії яких можуть бути оскаржені у зв’язку з порушенням ними прав громадян або створенням сприятливих умов для обмеження окремих конституційних прав людини і громадянина. Саме завдяки своїм наглядовим повноваженням прокуратурі вдається ефективно впливати як на забезпечення економічних прав людини, так і на діяльність окремих органів державної влади. Водночас слід зауважити: здійснюючи нагляд, органи прокуратури  здатні ефективно впливати практично на всі державні органи, чиї дії створюють загрозу економічним правам людини або фактично їх порушують. Не можна не відзначити й того, що наглядова  діяльність прокуратури реалізується не лише стосовно тих або інших органів державної влади чи  окремих груп громадян, а й спрямовується на забезпечення конкретних норм чинного законодавства в різних галузях. Однак проблема визначення кола функцій прокуратури у процесі захисту економічних прав людини і громадянина повинна розглядатися не тільки в суто практичному аспекті, а й на теоретичному рівні [6, с. 12].

Слід зазначити, що органи державної влади матимуть можливість ефективно захищати економічні права та свободи людини і громадянина лише в тому разі, якщо вся система захисту прав в Україні розвиватиметься за демократичними, європейськими стандартами, в основу яких покладено діяльність органів судової влади як найвищої, незалежної  та остаточної ланки в механізмі захисту економічних прав та свобод людини і громадянина.  Разом з тим звернення громадян України до правоохоронних органів із метою забезпечення своїх прав та свобод, а також у випадках порушення цих прав тими чи іншими органами державної влади та їхніми посадовими особами дозволяє утворити в межах цілісної системи державної влади одразу декілька дієвих механізмів захисту.

Діяльність органів внутрішніх справ є важливою складовою діяльності органів державної влади в галузі забезпечення прав людини і громадянина. Серед основних завдань цих органів називає захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб від протиправних посягань. Охорона й захист економічних прав людини і громадянина, здійснювані органами внутрішніх справ, належать до базових складових процесу забезпечення та утвердження основних прав людини в Україні.

Важливим і необхідним органом у цій сфері в Україні є також  Служба безпеки. Серед основних її функцій – захист законних інтересів держави і прав громадян.

Відповідно до чинного законодавства серед  основних завдань цього органу державної влади є, зокрема, захист економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб тощо. Згідно з частиною 2 статті 2 Закону «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року серед завдань Служби безпеки також запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру й безпеки людства, а також тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України. Відповідно до статті 24 цього закону багато зі згаданих обов’язків Служби безпеки прямо пов’язані з охороною, захистом та забезпеченням прав і свобод людини і громадянина, зокрема й економічних.

Необхідно відзначити й судову гілку влади, чий механізм захисту прав (зокрема, й економічних), є  універсальним і, як правило, оперативним.  Судам під силу всебічна  перевірка представлених сторонами доказів, а судова процедура забезпечує змагальність сторін, гласність і відкритість судового розгляду. Універсальність та дієвість судової системи підтверджує також стаття 124 Конституції, де зазначено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі. Отже, суди – це один із найважливіших інститутів забезпечення законності в демократичному суспільстві, основна гарантія захисту економічних прав і свобод людини. І, як цілком слушно висловлюється М. Антонович, судова влада є одним із найефективніших механізмів захисту прав людини і громадянина [7, с. 138].

Поняттям «захист», зазначає Т. Француз, охоплюється убезпечення прав людини від посягань з боку не лише тих чи інших фізичних осіб, а й державної влади. Тобто функціонування механізму захисту прав і свобод людини передбачає, що безумовному оскарженню в судах загальної юрисдикції підлягають колегіальні та одноособові рішення, дії і бездіяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій і їхніх посадових осіб, у результаті яких порушено права та свободи громадянина чи створено перешкоди для їх реалізації [8, с. 183]. При цьому відповідно до статті 16 Закону  «Про звернення громадян» скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об’єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, але це не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства. У разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням йому знов-таки гарантується право на звернення до суду безпосередньо.

Досліджуючи права людини й громадянина на захист економічних прав, слід звернути увагу на те, що «оскарження» і «відновлення» порушеного права – поняття, які не завжди тісно пов'язані між собою. Оскарження права без його відновлення може здійснюватися у разі, коли суб'єкт права не доведе під час розгляду відповідними державними органами порушення свого права або через неспроможність (чи небажання) відповідних державних органів відновити це право. Не варто відкидати й те, що інколи факт порушення права не підтверджується у зв'язку з тим, що не було й самого порушення. Однак відновлення права є можливим без його оскарження, наприклад, у разі застосування суб'єктом свого права на самозахист або застосування своїх  повноважень правоохоронними органами.

Предметом захисту є, безперечно, не тільки суб'єктивні конституційні права, а й охоронювані законом інтереси. Суб'єктивне конституційне право й охоронюваний законом інтерес – правові категорії, що є дуже близькими й найчастіше збігаються, через це їх не завжди розмежовують у літературі. В основі усякого суб'єктивного права лежить певний інтерес, для задоволення якого суб'єктивне право й надається людині. Одночасно охоронювані інтереси в більшості випадків опосередковують конкретними суб'єктивними правами, у зв'язку з чим захист суб'єктивного права є також захистом охоронюваного законом інтересу. 

Через певну невизначеність законодавства України щодо захисту охоронюваного законом інтересу це питання стало предметом розгляду в Конституційному Суді України 1 грудня 2004 року (рішення Суду № 18-рп/2004). Це питання виникло у зв'язку з тим, що аналогічний припис міститься в частині першій статті 1 Господарсько-процесуального кодексу України, та вживанням у законодавстві поняття «законний інтерес», яке, по суті, є тотожним поняттю «охоронюваний законом інтерес». Права фізичних та юридичних осіб прямо зазначені в Конституції, законах України або безпосередньо ґрунтуються на правових нормах, тоді як поняття «охоронюваний законом інтерес», по захист якого зацікавлена особа теж вправі звернутися до суду, у законодавстві не визначено. Це спричиняло неоднозначне його застосування судами України під час вирішення справ, ініційованих зацікавленими особами на захист своїх законних інтересів. Неоднозначним є застосування судами загальної юрисдикції положень частини першої статті 4 Цивільно-процесуального кодексу України (ЦПК України), зокрема, під час розгляду спорів за позовами учасників господарських товариств до органів державної влади, приймалися рішення, що порушували права господарських товариств. При цьому суб'єкт права на конституційне подання (50 народних депутатів України) зауважував, що звернення учасника господарського товариства до суду з вимогою визнання недійсним акта органу державної влади, яким порушуються надані законом права господарського товариства, має на меті захист законних інтересів учасника, хоча органом державної влади і не були порушені суб'єктивні права учасника товариства, оскільки в такому разі законний інтерес учасника зумовлений метою створення господарського товариства та обґрунтовується тісним юридичним зв'язком між учасником та господарським товариством. У резолютивній частині рішення Суд зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», яке вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування в межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.