Органи державного регулювання сільськогосподарського і аграрного виробництва

Вступ

Сільськогосподарське  виробництво відіграє особливу роль в економіці України, від рівня  його розвитку залежить продовольча  безпека, економічне зростання та активна  позиція держави на світовому  ринку сільськогосподарської продукції. Головним завданням державного регулювання  сільськогосподарського виробництва  є забезпечення його ефективності, конкурентоспроможності, відтворення  земельних ресурсів та стабільності соціальної сфери у сільській  місцевості.

Досвід багатьох країн світу показує, що вільна конкуренція  на ринку сільськогосподарської  продукції при відсутності вагомих  державних регуляторів призводить до суттєвих обмежень у його розвитку, що, у свою чергу негативно впливає  на розвиток суспільства, у цілому. Наприклад, у 70-роки минулого століття у Великобританії, коли до влади  прийшов уряд консерваторів, взявши курс на зменшення впливу держави  на діяльність сільськогосподарських  підприємств, значно погіршилося становище  на внутрішньому ринку, знизився попит  на сільськогосподарську продукцію, зріс рівень безробіття у сільській місцевості та уповільнилися темпи зростання  національної економіки. Франція, яка  є однією з провідних країн  Західної Європи, у 80-х роках XX століття в умовах панування на ринку засад вільного підприємництва і торгівлі, внаслідок зменшення кількості основних напрямів державного регулювання, значно знизила експортні можливості сільськогосподарського виробництва.

В Україні потреба  у підвищенні ефективності державного регулювання сільськогосподарського виробництва визначається низкою його невирішених питань, серед яких нераціональне  використання земельних ресурсів сільськогосподарських  підприємств, низький рівень їх матеріально-технічного забезпечення, недостатній розвиток інфраструктури ринку сільськогосподарської  продукції, наявність диспропорцій між високою вартістю сільськогосподарської  продукції та доходами населення  і ін.

1. Органи державного регулювання сільськогосподарського і аграрного виробництва

Державне регулювання  сільськогосподарського виробництва  у сучасній науковій літературі [1] визначається як здійснення помірного впливу держави  на діяльність суб’єктів господарювання та кон’юнктуру ринку з метою  забезпечення ефективного функціонування ринкового механізму, вирішення  соціальних та виробничих проблем. За допомогою нормативно-правових, організаційно-економічних, екологічних, науково-технічних і  інших заходів державної політики, створюється система підтримки  розвитку сільськогосподарських підприємств, яка включає цінове регулювання  продукції, пряме субсидування сільського господарства, фінансово-кредитне забезпечення та податкове регулювання [2].

Правові основи державної  політики у бюджетній, кредитній, ціновій, регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва  сільськогосподарської продукції, розвитку аграрного ринку, забезпечення продовольчої безпеки населення  визначає закон України від 24.06.2004 № 1877-IV“Про державну підтримку сільського господарства України” (зі змінами  і доповненнями від 01.01.2013 р.) [3]. Відповідно до цього закону, державна підтримка  сільського господарства здійснюється за такими напрямами: державне регулювання  цін окремих видів сільськогосподарської  продукції; державне регулювання ринку  сільськогосподарського страхування; інші види підтримки виробників сільськогосподарської  продукції та аграрного ринку (державні заставні закупівлі зерна, кредитна підтримка виробників сільськогосподарської  продукції (кредитна субсидія), дерегуляція  українського ринку сільськогосподарської  продукції та заборона дискримінації  прав її власників; державна підтримка  виробників продукції тваринництва; інші види державної підтримки сільськогосподарських  товаровиробників.

Згідно ст. 3 вищезазначеного  закону, держава здійснює цінове регулювання  окремих видів сільськогосподарської  продукції встановленням їх мінімальної  та максимальної ціни та проведенням  інтервенцій Аграрним фондом в обсягах, що дозволяють встановити ціну рівноваги  у межах організованого аграрного  ринку України. У разі, якщо мінімальні інтервенційні ціни не забезпечують середньостатистичну беззбитковість виробництва, на виробництво таких видів продукції запроваджується додаткова державна підтримка [3, ст. 4.4].

Зазначимо, що середньостатистична  беззбитковість виробництва забезпечує нульовий рівень рентабельності, що свідчить про відсутність у чинному  законодавстві механізму забезпечення товаровиробникам гарантованого прибутку, необхідного для виробничого  і соціального розвитку сільськогосподарських  підприємств. За офіційними даними [4, 5], середній рівень рентабельності виробництва  продукції рослинництва за період 2008-2010 рр. складав 20,9 %, тваринництва – 4,5%, тоді як для його розширеного відтворення  необхідно 45-50% (табл. 1).

Таблиця 1.

Показники ефективності виробництва сільськогосподарської  продукції в сільськогосподарських  підприємствах України

Примітка: джерело [5]  

Однією з причин низького рівня рентабельності сільськогосподарських  культур є невисокий рівень їх продуктивності, у зв’язку з чим  сільськогосподарська продукція України, порівняно з країнами Організації  економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) виявляється не конкурентоздатною. Так, у середньому за 2008-2010 рр. урожайність зернових та зернобобових культур є нижчою у 1,1 і 1,6 рази (відповідно 33,1 і 50 ц/га в ОЕСР проти 30,5 ц/га в Україні), цукрових буряків у 1,6 і 2,2 (513 і 684 ц/га проти 313 ц/га), картоплі в 1,3 і 2,1 (178 і 289 ц/га проти 137 ц/га), овочів у 1,2 і 1,7 рази (187 і 268 ц/га проти 162 ц/га) [4, с.12] (табл. 2) [5].

При несприятливих умовах ринку, у яких не забезпечується необхідний рівень рентабельності сільськогосподарських  підприємств, виникає потреба у  застосуванні закладних гарантованих цін на сільськогосподарську продукцію. За допомогою таких цін держава  скуповує у товаровиробників продукцію, яку реалізує через певний період часу за умови досягнення ринкових цін максимального рівня. За оцінкою  Кузняка Б.Я. [2], закладні гарантовані ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються в України лише на зерно, викуплене у сільськогосподарських виробників на рівні 1-2% від зібраного урожаю при оптимальному 10%, що мало впливає на збільшення їх доходів [2].

Таблиця 2.

Урожайність основних сільськогосподарських культур  у країнах світу у 2010 р. ц/га*

Примітка: джерело [5]  

Про відсутність стабільного  рівня прибутку сільськогосподарських  підприємств свідчить динаміка індексів споживчих цін, цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Індекс споживчих цін, який показує їх зміну на товари і послуги, що купує населення та характеризує рівень інфляції в країні, починаючи з 2008 року поступово знижується (рис. 1).

Для національної економіки  України визначена тенденція  є позитивною, оскільки сприяє її стабілізації. Водночас, зміна індексів цін на промислову та сільськогосподарську продукцію, які значно вищі за споживчі, є нестабільною, демонструючи порушення вартісних  співвідношень між ними. Наприклад, у 2011 році випереджаюче зростання індексів цін на промислову продукцію, порівняно  з індексом цін на сільськогосподарську складає 5,4%, що є свідченням цінового диспаритету між ними, несприятливого для сільськогосподарських підприємств.  

Рис. 1 Тенденція  зміни індексів цін в Україні

Примітка: складено за даними [6] 

За дослідженням Кузьменка  О.Б. [7, с. 218], диспаритет цін є однією з причин недостатнього ресурсного забезпечення сільськогосподарських  підприємств, їх неспроможності до оновлення  основних та оборотних виробничих засобів, впровадження екологічно безпечних  технологій, проведення комплексу заходів  зі збереження та відтворення родючості  ґрунтів, інноваційних технологій розвитку землекористування. На думку автора, для скорочення диспаритету цін держава повинна створити рівні умови для функціонування сільського господарства та промисловості встановленням єдиних стандартів середньої норми їх прибутку, лімітованого продажу продукції за гарантованою форвардною ціною, скороченням площі орних земель, вилучення з економічного обігу деградованих і малопродуктивних земель [7, с. 219].

Важливим напрямом державного регулювання сільськогосподарського виробництва в Україні є його пряме субсидування. Субсидія у чинному  законодавстві [8] визначається як “…фінансова  або інша підтримка державними органами виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту, споживання відповідного товару, у результаті чого суб’єкт господарювання отримує пільги (прибутки)” . При  цьому органи державної влади здійснюють сільськогосподарським підприємствам пряму передачу грошових коштів у формі дотацій на виробництво певних видів продукції, компенсацій на відшкодування частини витрат, пов’язаних зі страхуванням урожаю, кредитів, виплат на капітальні вкладення, на які державним бюджетом кожного року передбачаються кошти.

Наприклад, у 2010 р. сільськогосподарські підприємства одержали 4,38 млрд грн державної підтримки, у тому числі 3,13 млрд грн за рахунок відшкодування податку на додану вартість і 1,25 млрд грн за рахунок бюджетної дотації, що у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь становить 211 грн, тоді як у Польщі вона сягає 155 доларів США. У результаті недостатньої державної підтримки 30% сільськогосподарських підприємств України виявилися збитковими, інші мають низький рівень прибутковості, який не сприяє розширеному відтворенню виробництва та впровадженню інновацій [4].

У цьому контексті Кузняк Б.Я. [2] визначає недоліки у сфері прямого субсидування сільськогосподарських підприємств, які полягають у тому, що субсидії надаються переважно великим прибутковим підприємствам, а не малим, середнім і менш прибутковим, що найбільш їх потребують.

У сфері державного регулювання  сільськогосподарського виробництва  значна увага приділяється опосередкованим  формам його державної підтримки  сільськогосподарських підприємств, що являють собою систему заходів  зі створення сприятливих організаційно-економічних  умов для їх функціонування та розвитку [9]. Здійснення цих заходів регламентується  законом України № 1565-III від 16.03.2000 р. (зі змінами від 03.03.2005 р.) [10], який передбачає списання та реструктуризацію заборгованості зі сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів усіх рівнів; заготівельним, переробним і обслуговуючим підприємствам; за не повернуті до державного резерву позички за матеріально-технічні ресурси у зв’язку з реформуванням сільськогосподарських підприємств та Податковим кодексом України [11] встановленням спеціального режиму оподаткування.

Спеціальний режим оподаткування  діяльності у сфері сільського господарства визначається ст. 209 Податкового кодексу  України, у якій зазначено, що “…сума податку на додану вартість, нарахована сільськогосподарським підприємством на вартість поставлених ним сільськогосподарських товарів (послуг), не підлягає сплаті до бюджету та повністю залишається у розпорядженні такого сільськогосподарського підприємства для відшкодування суми податку, сплаченої (нарахованої) постачальнику на вартість виробничих факторів, за рахунок яких сформовано податковий кредит, а за наявності залишку такої суми податку – для інших виробничих цілей. Вказані суми податку на додану вартість акумулюються сільськогосподарськими підприємствами на спеціальних рахунках, відкритих в установах банків в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України”.

Виходячи з того, що сільське господарство сприяє розвитку інших  галузей національного господарства, які поставляють йому засоби виробництва  та споживають його як сировину, надають  транспортні, торговельні та інші послуги, постановою Кабінету Міністрів України  від 2007р. № 1158 прийнята до виконання  Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року [12]. Основна мета Програми полягає  у забезпеченні конкурентоспроможності сільського господарства на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни та збереженні селянства як носія української ідентичності, культури і духовності [12, ст. 3].