Жіночі партії та організації в Україні

 

Міністерство  освіти та науки, молоді та спорту України

Національний  університет «Острозька академія»

Факультет політико-інформаційного менеджменту

Кафедра політології

 

 

 

 

 

Курсова робота на тему:

«Жіночі партії та організації в Україні: особливості та розвиток»

 

 

 

Виконала:

студента  групи Пл-11

спеціальність політологія

Кузьмук Марини В’ячеславівни

Науковий  керівник:

канд. іст. н., ст. викл.

Загребельна Л. В.

 

 

 

 

 

Острог, 2012

 

ЗМІСТ

 

ВСТУП………………………………………………………………………….….3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ……………………………………6

1. Історія жіночого руху в Україні………………………………………….6
2. Діяльність українських жіночих організацій……………………………10

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ПАРТІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖІНОК В УКРАЇНІ…………………….……………………………………………..……........16

2.1 Функціонування жіночих партій (на прикладі «Жінок України» та «Жіночої партії (об’єднана)») та політична активність жінок в Україні………………………………………………………………………………….16

2.2 Умови розвитку політичної  активності жінок в Україні………………………………………………………………………………….21

ВИСНОВОК………..……………………………………………………………25

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………28

ДОДАТКИ………………………………………………………………………...31

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми зумовлена тим, що з моменту проголошення незалежності України у нашій країні  створюються умови для активної участі жінок в громадсько-політичному житті, утверджуються демократичні традиції, формується нове усвідомлення «жіночого питання» як такого. Очевидно, що політичний і громадський статус жінки в Україні змінився, але через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників жінки лишаються здебільшого відчуженими від політики. Поступове відродження жіночого руху в нашій державі стимулює подальше зростання ролі жінок в політиці, відбувається переосмислення ролі жінки в суспільстві в цілому.

В Україні як і у багатьох країнах світу діють суто жіночі партії, але за характером своєї діяльності вони часто наближаються до відповідних громадських організацій. Тому актуальність даного дослідження визначається потребою дослідити різносторонні аспекти діяльності жіночих партій та організацій в Україні, порівняти їх із європейськими  та узагальнити набутий досвід впливу жіночого чинника у суспільно-політичному житті.

Проблема становища жінок у політиці не є новою, але залишається важливою як для самих жінок, так і для всього суспільства. Держава повинна створювати всі умови для активного розвитку громадянського суспільства. Головною метою громадських жіночих організацій є створення як соціальних, так і політичних умов для гуманізації способу життя жінок, ефективної соціалізації суспільства не тільки в інтересах окремої особистості, а і в інтересах держави, також задоволення потреб жінок та їх інтересів, а саме у сфері освіти, культури, побуту, творчості, надання та забезпечення їм всіх прав на рівні із чоловіками.

Об’єктом дослідження є жіночі партії та організації в Україні.

Предмет дослідження - особливості та розвиток жіночих партій та організацій в Україні.

Метою роботи є вивчення діяльності сучасних жіночих партій та організацій України.

Мета дослідження обумовлює  необхідність вирішення таких завдань:

1)  визначити особливості розвитку жіночого руху в Україні;

2) дослідити  діяльність і основні засади існування українських жіночих організацій;

3) з’ясувати основні  аспекти  зародження та діяльності жіночих партій;

4) визначити умови розвитку політичної активності жінок;

Практичне застосування: ознайомити студентів із розвитком жіночого руху в Україні. В курсовій роботі виділено дві жіночих організації і дві жіночих партії України, описана їх діяльність.

У сучасних умовах, коли в Україні діють тисячі громадських жіночих спілок і організацій культурницького, просвітнього та правового спрямування, результати цього дослідження дадуть можливість детальніше оцінювати становище та діяльність сучасних феміністичних рухів та організацій. Дадуть змогу реально оцінити проблеми та потреби, що існують на даному етапі їх існування та розвитку.

Аналіз джерельної бази: у роботі були використані матеріали із базових навчальних посібників про громадські партії та об’єднання в Україні під редакціями Кормича Л.І., Шелеста Д.С., Бесчастного В.М., Смоляр Л.О., де розглядається історія розвитку жіночого руху в Україні, загальні засади існування та розвитку жіночих громадських об єднань та партій в Україні.

Серед періодичних видань, де піднімається діяльності жіночих  партій та організацій є журнали  «Політичний менеджмент», «Кореспондент», «Віче», «Берегиня»; газети «День», «Дзеркало  тижня».

У роботі використовувались  також дані матеріалів міжнародного наукового семінару «Жінки в політиці: міжнародний досвід для України», що став етапом спільного проекту  НаУКМА та Норвезького інституту  міжнародних досліджень, де експерти з питань гендерної рівності із Скандинавських країн, українські діячі державного та місцевого рівнів обговорювали кращі  зразки міжнародної практики та її застосування на місцевому рівні.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, які в свою чергу діляться на два підрозділи, висновку, списку використаних джерел та додатку.

 

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В УКРАЇНІ

 

1. Історія розвитку жіночого руху в Україні

Жіночий рух – це певна організація суспільної діяльності жінок і чоловіків, яка спрямована проти дискримінації жінок, за утвердження рівноправ’я та рівності жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства, за емансипацію і гуманізацію суспільства [24]. Його трансформація відбувається із розвитком науки, суспільно-політичних і економічних відносин, демократичних перетворень у світі, зміною суспільної свідомості. У даний час сприймаються як належне рівні права чоловіків і жінок на навчання, освіту, зайняття професійною діяльністю, володіння майном, участь у справах держави, у формуванні органів влади. У конституціях майже всіх держав світу закріпленні ці рівні права. І в цих досягненнях неабияку роль відіграв процес зародження, формування руху жінок за свої права [2, с. 168].

  Як демократичний рух, він виник у руслі визвольних ідей епохи Просвітництва. У XVII ст. француженка Олімпія де Гуже надіслала до Конвенту «Декларацію прав жінок і громадянок», де говорилось: « Жінки мають право на шибеницю, отже, вони можуть виходити на трибуну». Авторка вимагала вважати жінок повноправними громадянами. Відтоді Олімпію де Гуж та її послідовниць почали називати «феміністками» (від франц. femme — жінка), а рух за рівноправ´я жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя, його гасла й концепції — «жіночим рухом» або «фемінізмом». Щоправда, нині під жіночим рухом розуміють взагалі рух за рівноправ´я жінок і чоловіків, а під фемінізмом — його окремий вияв, шо охоплює радикальні, крайні гасла та концепції [8, с. 348].

В Україні  жіночий рух зародився у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Біля його витоків стояла письменниця Наталя Кобринська, громадський діяч демократичного напряму, борець за жіночі права, літературна і громадська праця якої здобула високу оцінку І.Франка, М.Драгоманова, М.Павлика. Велике значення мало створене Кобринською «Товариство українських жінок» у Станіславові 1884 р. Тому саме від цієї дати веде своє літочислення український жіночий рух. Щоправда, дещо раніше з'являлися спорадично українські жіночі гуртки, які мали переважно філантропічний напрям, проте їхня діяльність була епізодичною та локальною. Н.Кобринська прагнула надати жіночому рухові дещо елітарний характер, зосередити його працю в літературно-інтелектуальній царині, а відтак – спрямувати в майбутньому в політичне русло. Ідею Н. Кобринської підтримала Терміна Шухевич, створивши 1893 р. у Львові «Клуб русинок», який вбачав основне своє завдання у самоосвіті та пробудженні національного духу України [19].

Український жіночий рух пройшов декілька етапів. Перший етап його організаційного  становлення та оформлення розпочався у другій половині 80-х років ХІХ  століття і завершився після проголошення незалежності України. У той час  ідеї національного відродження, державної  незалежності були єдиною альтернативою  комуністичній ідеології. Тому перші  жіночі організації демократичного спрямування формувалися під  загальним впливом національно-визвольних ідей, а пріоритетними завданнями своєї діяльності вони вбачали у  побудові незалежної української держави, відродженні українських звичаїв  і традицій. У подальшому національна  парадигма вже не відігравала  домінуючої ролі у жіночому русі, а  створена згодом мережа жіночих організацій  характеризувалася плюралістичністю ідеологічних спрямувань, різномисленням і різноманітністю ідеологій, намірів  та завдань.

Другий  етап руху розпочався 1991 року. Головною його особливістю був внутрішній саморозвиток жіночих організованих  груп. Вони різнилися теоретичною  основою, головними завданнями та методами діяльності. Організації будувалися за принципом централізму, формального  залучення до роботи значної кількості  жінок у рамках однієї організації, відсутності тісного безпосереднього  зв’язку між членами, нав’язливого підкреслювання організаційної незалежності. Це призводило до небажання тісно  співпрацювати з іншими жіночими організаціями і дистанціювання між ними [2, с. 136] .

Перший  Всеукраїнський з’їзд жіночих організацій, що відбувся у лютому 1994 року, започаткував новий третій етап жіночого руху. Це – етап відкритості до співпраці  та взаємодії жіночих організацій, об’єднання зусиль у розробці стратегії  щодо відстоювання інтересів жінок. Об’єктивно лише з цього часу можна  стверджувати про існування осмисленого  українського жіночого руху як сукупності жіночих організацій і прагнення  їх до взаємодії. Вони починають, по-перше, розглядати будь-яку соціальну проблему з погляду жінок, їхніх інтересів, по-друге, висувати завдання про зміну  тих соціальних умов, які генерують  та відновлюють дискримінаційні  механізми щодо жінок [2, с. 137].

IV Всесвітня конференція зі становища жінок, яка відбулась в Пекіні 1995 року та участь жіночих організацій України в її діяльності суттєво вплинули як на розвиток самого руху, так і трансформацію свідомості жінок. Жінки стали значно активніше засвоювати технології соціального партнерства у взаємовідносинах зі структурами влади та партнерами по «третьому сектору», вчилися укладати спеціальні угоди, створювали ланцюги громадянських ініціатив і вирішували найгостріші соціальні проблеми, зокрема це проблеми насилля, дитячої безпритульності, наркоманії, торгівлі жінками і дітьми, тощо [2,137].

    Жіночий рух у сучасній Україні не є абсолютно новим соціальним явищем, а тому правильніше було б говорити про його відродження чи новий етап, який визначається пошуком об’єднавчої ідеї та формуванням ідеології, адекватної сучасному стану процесу державотворення. Саме тому важливим є осмислення історичних уроків міжнародного жіночого руху, його специфіки та традицій [2, с. 139]. 

   Директор Інституту соціальної і політичної психології АПН України Слюсаревський М.М. вважає, що: «Жіночий рух в Україні, як і профспілковий, і молодіжний, дуже заполітизований. І, відповідно, дещо роз’єднаний. Часто ці організації є філіалами політичних партій, що породжує протистояння, конфлікти і не сприяє консолідації. Однак варто зазначити, що честь жіночому руху робить те, що це протистояння у порівнянні з іншими організаціями менш виражене і знаходиться у латентному стані. І, думаю, що ті завдання, які ставить кожна конкретна жіноча організація, вирішуються ефективно. А тих, кому їхня діяльність здається декларативною, я хотів би застерегти від максималістських підходів. Якщо збирається якийсь форум, зовсім необов’язково відразу приймати ряд рішень та здійснювати який-небудь переворот» [24].

Досить  інформативну основу дослідження про проблеми розвитку жіночого руху складають офіційні документи, які визначають місце жінки в суспільстві, схвалені світовою спільнотою та прийнятті українським урядом в період незалежності. Це, зокрема, документи, що визначили місце жінки в системі правових, політичних, соціальних, культурних відносин світової спільноти: Загальна Декларація Прав Людини (1948 р.), Міжнародний пакт про економічні соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Декларація соціального розвитку (1986), Конвенція про права дитини (1989 р.), Європейська конвенція про права людини (1950 р.), Європейська суспільна хартія (1961 р.), План дій Першої всесвітньої конференції зі становища жінок (Мехіко, 1970 р.), Конвенція ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок» (1979 р.), «Пекінські стратегії» – матеріали  4-ї Всесвітньої конференції зі становища жінок (1995 р.) тощо. Окремо можна виділити офіційні документи, що визначають становище жінки в незалежній українській державі. Це такі документи, як Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення незалежності України, Конституція України [11].

Отже, жіночий рух в  Україні загалом пройшов три  етапи. Перший – етап, на якому визначалися  завдання та цілі діяльності організацій. Другий полягав у пошуку шляхів взаємодії  зі структурами державної влади  та партійно-політичної системи. І третій – самовизначення у контексті  громадянського суспільства, оволодіння його прийомами та способами діяльності. Сьогодні ж в Україні вже нараховується тисячі жіночих організацій, які впливають на вдосконалення законодавства та механізмів щодо поліпшення становища жінок, прагнуть суспільного визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника і ефективно виконують свої завдання.