Інститут позовної давності в цивільному праві

ЗМІСТ

Вступ.............................................................................................................................3

Розділ 1. Набувальна давність та її ознаки як правоутворюючого інституту.......8

1.1.Поняття набувальної давності..........................................................................8

1.2. Умови виникнення права власності за набувальною давністю...................12

Розділ 2. Інститут позовної давності в цивільному праві......................................17

2.1. Поняття та види позовної давності..............................................................17

2.2 Обчислення строків позовної давності.........................................................21

Висновки.....................................................................................................................24

Список використаної літератури..............................................................................27

ВСТУП

Актуальність обраної теми визначається тим, що в умовах економічного розвитку реформування національної правової системи повинно здійснюватись з огляду на найбільш прийнятні для України юридичні надбання країн Європейського Союзу. У цьому процесі наявною є потреба теоретичного обґрунтування та визначення правового механізму інститутів набувальної та позовної давності. Давність як вид строку посідає одне з провідних місць у системі цивільно-правових строків. Інтерес до обраної теми, а саме дослідження особливостей інституту позовної давності полягає в тому, що строки позовної давності мають загальний характер. Вони поширюються на всі правовідносини, крім випадків, передбачених законодавством.

Необхідність дослідження набувальної давності як новели сучасного цивільного законодавства України обумовлена тим, що до останнього часу дослідження цієї правової категорії здійснювалось дещо звужено, з наданням пріоритету позовній. Введення набувальної давності до системи цивільного права країн пострадянського простору мало наслідком суттєве пожвавлення інтересу науковців до дослідження зазначеної юридичної категорії.

До запровадження інституту набувальної давності в українське законодавство в нашій державі було обмаль досліджень, присвячених проблемам цього інституту. Проте на сьогоднішній день дедалі більше вітчизняних науковців, зокрема О.В. Дзера, Я.М. Шевченко, О.С. Яворська, В.І. Цікало, Т.М. Вахонєва, В.Є. Рубаник, С.О. Погрібний, торкаються у своїх дослідженнях питань набувальної давності. На відміну від набувальної давності інституту позовної приділялося значно більше уваги як в законодавстві, так і серед науковців. Серед них професор Б.Б. Черепахін, І.Б. Новицький, Д.М.Генкін, В.А. Тархов, Д. І. Мейер, Г.Ф. Шершеневич, М.М. Агарков, О.С. Іоффе, В. П. Грибанов, Є.О. Суханов, В.І. Цікало та інші.

 Об’єктом дослідження даної курсової роботи є суспільні відносини, що виникають під час набуття речових прав на майно за набувальною давністю та відносини пов’язані із правом на захист прав та інтересів, яке обмежується строками позовної давності.

Предметом дослідження є правова природа давнісного володіння, особливості обчислення строків позовної давності, законодавче закріплення набувальної та позовної давності в різних правових системах, зокрема України, практика їх застосування.

Методологічною основою даного дослідження є всебічне вивчення таких правових джерел, які дають можливість пізнання особливостей практичного застосування термінів судами. Це літературні джерела, до яких належать перш за все основні нормативно правові акти цивільного законодавства, коментарі до них, різноманітні посібники з цивільного права та суміжних галузей, періодичні видання, наукові праці та публіцистичні статті юристів. Саме вони допомагають знайти недоліки в законодавстві, що стали причинами процесуальних колізій.

Метою дослідження є розробка теоретико - правових положень стосовно характеристики основних ознак інститутів набувальної та позовної давності, з’ясування сутності, ознак зазначених юридичних понять, визначення їх місця у системі цивільно-правових норм з урахуванням комплексного підходу до характеристики строків набувальної та позовної давності у новому законодавстві України, та надання рекомендацій для їх застосування у вітчизняному праві.

 Отже, завданням дослідження є формування уявлення про особливості і практику застосування давнісних строків; встановлення ретроспективи закріплення строків позовної та набувальної давності; виявлення прогалин і колізій у їх законодавчому закріпленні.

РОЗДІЛ 1. НАБУВАЛЬНА ДАВНІСТЬ ТА ЇЇ ОЗНАКИ ЯК

ПРАВОУТВОРЮЮЧОГО ІНСТИТУТУ

1.1.Поняття набувальної давності

Сучасне цивільне законодавство України нерідко при регулюванні суспільних відносин застосовує поняття, які, з одного боку, мають спеціальний зміст, що вимагає точного виконання, а з іншого, оскільки визначення їх змісту законодавчо не закріплені,- вимагають наукового тлумачення стосовно кожного конкретного випадку. Це зокрема стосується статті 344 Цивільного кодексу України (далі ЦК), яка містить норми про набувальну давність, що вперше введена в національне законодавство. У ній зазначено наступне: «Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п’яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом».

Порядок набуття права власності за давністю володіння був визначений у статті 9 Псковської судної грамоти: «А коли будет с кем суд о земли или о воде, а будет на той земли двор, или ниви разстрадни, а стражет и владеет тою землею или водою лет 4 или 5...». Однак давність володіння, що існувала в псковському праві, надовго зникла з правових норм Росії разом з втратою самостійності Пскова. Знову поняття давності володіння з’явилося в статті 533 Зводу законів Російської імперії 1832 року, де було закріплено, що спокійне, безперечне, безперервне володіння річчю у вигляді власності протягом десяти років перетворюється на право власності¹.

У радянський період в цивільному законодавстві інститут набувальної давності не був закріплений, хоча потреба в ньому відзначалася багатьма авторами. Після закінчення жовтневої революції 1917 року цивільне право не закріплювало набуття права власності за давністю володіння. Право власності не виникало у особи, навіть якщо вона володіла річчю протягом тривалого часу, але не мала належної юридичної підстави володіння. Такий власник мав лише можливість у відповідних випадках захищатися за допомогою позовної давності.

Даний інститут в радянському законодавстві виник з відновленням приватної власності. Норми про набувальну давність були введені також Основами цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 року. Названий інститут отримав розвиток в основах цивільного законодавства «перехідного» періоду і, нарешті, зайняв своє місце в структурі діючого Цивільного кодексу.

Інститут набувальної давності був введений 1 січня 2004 року із набранням чинності Цивільним кодексом України. Стаття 344 ЦК України є новелою порівняно з Цивільним кодексом 1963 року. Чинний Цивільний кодекс України усунув необґрунтовані переваги для державної власності, що були встановлені Кодексом 1963 року.

Юридична наука ще не дала детального тлумачення та обґрунтування цього інституту, крім деяких коментарів у нових підручниках з цивільного права.²

Незважаючи на пожвавлення наукового інтересу до проблем набувальної давності, існуючі на сьогодні дослідження не дають однозначних відповідей на проблемні питання регулювання даного інституту. У зв’язку з цим у практичній діяльності доводиться стикатися з труднощами у застосуванні законодавчих положень щодо набувальної давності.

Набувальну давність як один з цивільно-правових інститутів можна розглядати в широкому і вузькому сенсі. У широкому сенсі набувальною давністю визнається фактичний стан власника майна протягом певного періоду часу, що забезпечується правовим захистом і тягне, за певних обставин, виникнення права власності у володільця. У цьому значенні набувальна давність, що розглядається не тільки як один із способів виникнення права власності, але і як засіб захисту володіння, виходить далеко за рамки одного тільки придбання власності і грає більш складну і відповідальну роль в регулюванні майнового обороту. У вузькому сенсі набувальна давність виступає в якості юридичного факту, що приводить до виникнення права власності у вололільця майна. Таким чином, мова може йти про вузьке і широке значення терміну «набувальна давність», як терміна, що стосується виключно способу набуття права власності, а також як терміна, що визначає фактичний стан власника майна, який він займає по відношенню до всіх інших учасників цивільного обороту³.

Судова практика вже зіштовхнулася зі спорами щодо набувальної давності і відсутність у законодавстві розкриття змісту таких термінів, як володіння майном відкрито, безперервно та добросовісно викликає труднощі при вирішенні спорів. Однак повний юридичний зміст правової норми про набувальну давність розкриється, напевно, лише в ході правозастосовчої діяльності суду, в результаті чого всі практичні та теоретичні труднощі повинні бути подолані⁴.

Не даючи розкриття понять вказаних вище термінів щодо набувальної давності, законодавець, скоріш за все, виходив з того, що вони вже відомі.

Поняття «володіння за давністю» зі всіма його атрибутами відоме з курсу римського приватного права як usucapio⁵. Відомий римський юрист Гай, характеризуючи призначення набувальної давності в римському праві, зазначав, що «набуття за давністю володіння запроваджене для суспільного блага та з тим, щоб право власності на яке - небудь майно не залишалося невизначеним протягом тривалого часу або взагалі назавжди»⁶.

 Поява інституту набувальної давності пов’язана з потребами цивільного обороту. Якщо річ опиняється у незаконного володільця, то вона більше не може повернутися в цивільний оборот без прямого порушення прав власника. Водночас і власник через пропуск позовної давності чи з інших причин не може повернути собі володіння, не порушивши тих правил, які встановлені для захисту незаконного володіння. Таким чином, ці суперечності закон вирішив на користь цивільного обороту: завдяки набувальній давності володілець стає власником, а власник втрачає своє право на майно.

Набувальна давність поширена як на рухоме майно, так і на нерухомість. Це важливо відзначити, оскільки, наприклад, Цивільний кодекс Франції поширює набувальну давність тільки на нерухомість, а законодавство Німеччини та Швейцарії виключно на рухоме майно. Такі різні підходи зумовлені певними традиціями правового регулювання, вони мають історичні причини⁷.

1.2. Умови виникнення права власності за набувальною давністю

Набувальна давність відноситься до первісних способів набуття права власності,тому що права набувача основані не на минулій власності чи відносинах правонаступництва, а на обов’язковій сукупності обставин, передбачених частиною 1 статті 344 ЦК України: законний об’єкт володіння; давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння); добросовісність володіння; відкритість володіння.

Щодо об’єкта володіння то, право власності за давністю, перш за все, може виникнути на придатне для володіння майно, яке відноситься до будь-якої форми власності, крім того, яке вилучено з цивільного обороту. За давністю володіння не можуть набуватися безтілесні речі, які не є предметом права власності. Разом з тим, положення статті 190 ЦК і глави 14 ЦК дають підстави стверджувати, що цінні папери, як в документарній, так і в бездокументарній формі, зокрема, можуть бути предметом, на який виникає право власності в силу набувальної давності, про що й зазначено в частині 4 статті 344 ЦК. Там же зазначено, що право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду. Щодо права власності на земельну ділянку за набувальною давністю, то воно регулюється Земельним кодексом України, який зазначив спеціальний порядок набуття такої власності в статті 119.

Особливу увагу привертають норми, які регламентують порядок обчислення строків у набувальній давності. Неоднозначність наукових підходів та суперечливість судової практики щодо порядку обчислення строків у набувальній давності зумовлюють необхідність комплексного дослідження положень ЦК України. Безперервність володіння, яке відповідає всім зазначеним в законі умовам, повинна бути на протязі визначених законом строків і цей строк диференціюється в залежності від об’єкта. Відповідно до частини 1 статті 344 ЦК, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим протягом десяти років або рухомим протягом п’яти років, набуває право власності на це майно. При цьому втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред’явлення протягом цього строку позову про його витребування⁸. Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм правонаступником вона є⁹.

Законом можуть встановлюватися спеціальні випадки набуття права власності за набувальною давністю. Так, у статті 119 Земельного Кодексу встановлюється, що для набуття права власності на земельну ділянку на підставі набувальної давності строк володіння становить 15 років. Сплив цього строку є підставою для звернення особи до органу державної влади чи місцевого самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи у користування. В частині 3 статті 344 ЦК сказано про спеціальний вид набувальної давності і передбачено початок обчислення строків набувальної давності з дня спливу позовної давності. Водночас п.8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК встановлює певне обмеження щодо початку перебігу відповідного строку, передбачаючи, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності Кодексом. Здійснюючи тлумачення цих норм деякі автори дотримуються думки, що правила статті 344 ЦК поширюються також на випадки, коли володіння майном розпочалося до 01.01.2001 року¹⁰. В юридичній літературі існують інші позиції з цього приводу. Така ситуація не сприяє формуванню єдиного підходу щодо вирішення цього питання на практиці. У зв’язку з цим варто проаналізувати шлях розвитку вітчизняної судової практики щодо питання визначення початку перебігу строків у набувальній давності. Так, у рішенні від 05.12.2006 року Апеляційний суд рівненської області зазначив, що «за підставами набувальної давності право власності у позивачки на час розгляду справи ще не виникло, оскільки дія ЦК в даних спірних правовідносинах поширюється в зворотному напрямку лише на три роки». Водночас іншим рішенням від 26.12.2007 року Новгород - Сіверський районний суд Чернігівської області встановив, що «згідно з п. 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим кодексом або раніше, тобто до 1 січня 2001 року». Свою позицію з цього приводу висловив і Верховний Суд України, який у своєму рішенні від 26.12.2007 року зауважив, що «суди прийшли до обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання за позивачем права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, володіння яким почалося до 1 січня 2001 року».