Гетьманат Павла Скоропадського (29 квітня 1918 – 26 грудня 1918)

Гетьманат Павла  Скоропадського (29 квітня 1918 – 26 грудня 1918)

Гетман Української Держави  Павло Скоропадський

29 квітня 1918 р. за погодженням  з німецькою військовою адміністрацією  Українська Центральна Рада була  скинута, і  на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів)  генерал Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Того ж дня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень.

29 квітня Скоропадський  звернувся до населення з “Грамотою  до всього українського народу”,  а також видав Закон “Про тимчасовий державний устрій України”. Ці два документи стали правовою базою для створення Української держави. В “Грамоті до всього українського народу” гетьман  оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпущеними Центральну раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності.

В майбутньому гетьман  обіцяв проведення виборів до українського законодавчого сейму, наділення  селян правом викупу землі у поміщиків  та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.

Прийшовши до влади за допомогою  німецьких багнетів, Гетьман був  змушений узгоджувати свою політику з окупаційною владою, яка, в свою чергу, грабувала Україну. Ешелонами відправлялися у Німеччину зерно, м’ясо, мед, промислове устаткування. Грабіжницька політика окупантів і антинародна діяльність гетьманату викликали в Україні обурення, а з часом, і опір. Ситуація в середині країни протягом всього періоду правління Гетьмана була вкрай  напруженою. Поводження окупаційної влади збурювало массове невдоволення місцевого населення. Спочатку цей спротив мав пасивний характер: поля не оброблялись, робітники відмовлялись працювати. Але вже влітку 1918 р. у Київській і Чернігівській губерніях прокотилася хвиля селянських повстань, очелюваних лівими есерами та більшовиками. Іншим осередком селянського збройного опору став район с. Гуляйполе на Катеринославщині, де повстанців очолив Нестор Махно.

У Києві уже в середині травня виник центр опозиційного руху – Український національно-державний союз. Протистояння загострилося коли керівництво УНДС перейняли українські соціал-демократи та есери. Очолені В.Винниченком та С.Петлюрою, вони ввійшли до складу Союзу й перейменували його на Український національний союз. Метою УНС було проголошено  встановлення законної влади, демократичний виборчий закон тощо. У вересні 1918 Винниченко встув в переговори з радянською стороною й обіцяв легалізацію більшовицької партії в Україні в обмін на допомогу УНС у повстанні проти гетьманського режиму й визнання самостійності відновленої УНР.

Восени 1918 р. ситуація на фронтах  світової війни  остаточно склалася на користь Антанти. Німці і австрійці вимушені були вивести з України більше половини окупаційних військ. Німеччина заявила, що не буде перешкоджати відносинам України з Антантою.

У цих умовах в Україні  посилюються політичні тенденції  до зближення з Росією. Скоропадському довелося робити вибір між двома полярними політичними таборами. Свій вибір він зробив на користь консервативних проросійськи налаштованих політичних сил.

14 листопада 1918 р. в  черговій “Грамоті до всіх українських громадян” він оголошує про зміну політичного курсу. За його словами, Україна повинна проявити ініціативу “у справі утворення Всеросійської федерації”. З незалежною Україною було покінчено, по проголошенню федерації багато хто з соратників Гетьмана відвернулися від нього. Вже в еміграції самСкоропадський визнав це рішення хибним. Але на той момент, вибух революції в Німеччині і розпад Австро-Угорщини позбавили гетьманський режим найміцнішої підпори. І  єдиною надійною опорою видавалася непереможна Антанта. Але держави Антанти, зацікавлені у реставрації свого союзника, “єдиної і неподільної” Росії, ставили перед Скоропадським вимогу негайного з’єднання з Росією.

Політичні сили, що входили  до УНС закликали до повстання  проти гетьмана. Керівним політичним органом повстання стала Директорія,  сформована 13 листопада 1918 р. На бік Директорії перейшли січові стрільці та інші військові гетьманські підрозділи. Розгортанню повстання сприяло невтручання німецьких військ у боротьбу Директорії з гетьманом.

18 листопада 1918 р. в  боях біля Мотовилівки війська  Директорії розбили гетьманців  і через кілька днів підійшли до Києва. Громадянська війна в Україні вибухнула з новою силою. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади: “Я, гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. . Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”. Того ж дня до Києва вступили частини Директорії. 

Державне будівництво  за доби гетьманату

З моменту приходу до влади Скоропадського, розпочинається новий період в історії української державності. На зміну республіканській соціалістичній демократії Центральної ради прийшла форма правління, близька до монархічної. На перший погляд таке реформування було соціальним регресом, оскільки республіканська форма правління вважається більш прогресивною в порівнянні з монархічною. Але в даному випадку цей політичний переворот “витяг з надр історії оту загублену нитку політичного розвитку українського суспільства, яка була штучно обірвана російським самодержавством” (Р. Іванченко). Українському народу близьким був спомин про козацьку державу і своїх гетьманів. Та сутність гетьманату не завжди збігалася з сутністю монархії.

“Форма правління, яку  було запроваджено за П. Скоропадського, можна вважати за перехідну до президентської республіки. Викликають заперечення висновки тих авторів, які вважають, що відбулося повернення до монархії” (П.Музиченко). В заяві Ради Міністрів Української держави від 10 травня 1918 року підкреслювалося: “Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман, це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежності і вільної України”.

Ідея короткочасної сильної  влади знайшла відображення в  “Законах про тимчасовий державний  устрій України” від 29 квітня. Замість  назви держави “Українська Народна  Республіка” було встановленого  ” Українська держава”. Повноваження Гетьмана були визначені в  розділі “Про Гетьманську владу”:

• вся повнота законодавчої та виконавчої влади належить Гетьману;
• Гетьман виступає як “найвищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними державами” і “верховний воєвода української армії і флоту”;
• Гетьман стверджує закони, і без його санкції жоден закон не може мати сили;
• до прав Гетьмана належать: призначення голови уряду; затвердження за поданням гоови Ради Міністрів та членів її Кабінету; розпуск Кабінету Міністрів у повному його складі тощо.

Уряд Української  Держави. Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію і організацію діяльності центральних органів управління. її очолював Отаман-Міністр, якого через деякий час перейменували в Голову Ради Міністрів. При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (згодом державним секретарем).

Гетьманський уряд був  сформований на професійній основі. До нього Скоропадський намагався  включити фахівців, які добре знали  свою справу і готові були служити  Україні, хоча це було не легко з  огляду на те, що більшість українських  діячів надавала перевагу співпраці  з більшовиками, ніж з “реакційним  проросійським” урядом. Не зважаючи на це, Скоропадському вдалося залучити до співпраці чимало визначних українських діячів, серед них Ф.Лизогуб, В.Дорошенко, В.Липинський, Д.Донцов, Д.Дорошенко, М.Василенко та ін.

До Ради Міністрів входили такі міністерства: внутрішніх справ, народної освіти, фінансів, торгівлі й промисловості, харчових справ, земельних справ, судових справ, закордонних та військових справ. Згодом було створене міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. При уряді існувала посада генерального контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління. Наприклад, до складу Міністерства народної освіти входили департаменти вищої, середньої, нижчої та професійної освіти; Міністерства сповідань—департаменти православної Церкви, інослов’янських та іновірних сповідань, духовної просвіти; Міністерства внутрішніх справ —департаменти міського самоврядування, державної варти (міліції), страхування і біженців та Головне управління військового обов’язку і управління у справах преси. Законом від 25 червня 1918 р. Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури.

25 травня 1918 року приймається  “Положення про Малу Раду Міністрів”. Вона формувалася із заступників міністрів і розглядала організаційні питання і “ті законодавчі і адміністративні пропозиції окремих міністрів, що в силу їх нескладності не потребували взаємної згоди відомств у письмовій формі”.

Державна символіка:

• символом гетьманської влади став старовинний козацький герб “козак з мушкетом”;

Герб Української Держави

• 17 травня гетьман затвердив тризуб атрибутом військового одягу;
• державна печатка була виконана Г.Набутом і поєднувала “козака з мушкетом” і тризуб;
• затверджено новий опис прапора Української держави. Ним стало полотнище з синьої та жовтої горизонтальних смуг. Проте було змінено порядок  розташування смуг (до Скоропадського синя смуга містилася знизу, жовта – угорі).

Місцеве управління. По встановленю нового режиму місцеві органи, сформовані Центральною радою були розпущені, натомість,  поновлювалися колишні назви. Було поновлено, існуючий ще за царизму, адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Місцеві адміністрації очолили старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. відновлюється діяльність земських установ. Хоча органи місцевого самоврядування і отримали колишні назви, їх склад не завжди лояльно відносився до політики Гетьмана. Модель місцевого самоврядування була аналогічна тій, що діяла раніше в Російській імперії. Законом від 1 серпня 1918 р. створюється Управління столичного Отамана. Подібне Управління міського Отамана діяло в Одесі. 29 червня  приймається закон, який надає губернським старостам право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи. На підставі цього Закону були розпушені Одеська і Катеринославська міські думи.

Закон “Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про  волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями” від 30 листопада 1918 р. поновив інститут земських начальників і створив повітові та губернські ради в сільських справах.

Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.

Виборче право. Восени 1918 р. було прийнято закон про правила проведення виборів до національних земств і міських дум. Активне виборче право надавалося особам усіх національностей і віросповідань, але лише з 25 років, якщо вони на 1 липня 1918 р. проживали в повіті не менше одного року, мають постійну оселю або володіють будь-яким майном. Обмеження встановлювалися лише для жінок. До виборів Допускалися лише ті, хто володів протягом року майном, що обкладалося земським збором.

Судова влада. Улипні 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про судові палати та апеляційні суди. Згідно з законопроектом в Українській державі діяло три судові палати: Київська, Одеська, Харківська. Було проведено реформування Генерального суду. Замість нього утворено Державний сенат, який складався з адміністративного генерального суду, цивільного і генерального суду  та Загального зібрання сенату. Його президентом призначено М.Василенка. Діяли також військові суди. Вони розглядали справи тих, хто звинувачувався у збройному опорі владі, у нападі на військовослужбовців під час виконання ними своїх службових обов′язків.

Правова система. При створенні правової системи гетьманська адміністрація пішла шляхом рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам Української держави. Так, 16 травня  Міністерство праці розповсюдило циркуляр “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної ради”, за якими всі акти трудового законодавства, “якщо вони не скасовані Урядом Української Держави”, зберігають свою чинність.

Від самого початку своєї діяльності, гетьманська адміністрація встановила правові основи законотворчого процесу. В “Законах про тимчасовий державний устрій України” підкреслювалося, що прийнятий закон вступає в силу “від часу, призначеного для того в самім законі”, а скасувати закон можна було тільки силою іншого закону. Право готувати законопроекти отримували відповідні міністерства. Законопроект передавався на обговорення до Ради Міністрів, а отримував чинність після затвердження Гетьманом.

2 червня 1918 р. приймається  Закон “Про порядок складання  законопроектів, внесення їх до  Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів”. Закон встановлював компетенцію Ради Міністрів в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.

Основи конституційного  права знайшли відображення в  “Законах про тимчасовий державний  устрій України”, якими визначалася  форма правління, система органів  влади та управління.

2 липня 1918 р. гетьман  затверджує Закон про громадянство  Української держави. Під українським громадянством розумілася “державно-правова приналежність людини до Української держави, що надає права й обов’язки українського громадянина” (ст. І). Закон забороняв подвійне громадянство (ст. 2). Приналежність до громадянства визначалась “нульовим варіантом”, за яким “усі російські піддані, що перебувають на Україні під час видання цього закону, визначаються громадянами Української держави” (ст. 4). На вибір громадянства відводився один рік (ст. 5). Закон встановлював умови, за яких набувалось українське громадянство (ст. 8,9,10,11). Прохання про надання громадянства розглядав адміністраційний відділ окружного суду, постанову якого можна було оскаржити в Генеральний адміністраційний суд (ст. 13,14). Кожний прийнятий в українське громадянство приносив присягу на вірність Українській державі (ст. 16). Текст присяги додавався до Закону: