Задунайські козаки

ЗМІСТ

ВСТУП

Придунайський край в історичній літературі не розглядається  як територія витоків українського козацтва, формування державотворчих традицій або козацького устрою взагалі. Дійсно, Придунайська територія не була колискою творення традицій українського козацтва, але вона була втягнута в сферу інтересів українського козацтва ще з XVI-XVIII ст.: походи на фортеці Аккерман, Ізмаїл, Кілія вкрили славою не одне покоління козаків, на ці землі вийшла перша українська еміграція І. Мазепи та П. Орлика. Відкриття нових політичних реалій наприкінці XVIII ст. поставило перед козацтвом питання відтворення традицій державотворення саме на землях Подунав’я. Постійна боротьба в пониззі Дунаю за створення нового державотворчого центру Січі постає перед дослідниками через архівні документи.

Після зруйнування  Запорозької Січі у 1775 році, як відомо, частина козаків перейшли на територію  Туреччини. Спочатку козаки розселилися  в Очаківській окрузі, на Березані, по Тилігулу, біля Хаджибею і Балти, у пониззі Дністра від Аккермана до Бендер, Буджаку – Вилковому, Кілії, поблизу Тульчі й Галацу[1].

До середини 1778 року питання про політичне  положення запорожців було вирішене: султанський уряд, незважаючи на протести Росії, офіційно прийняв їх під свою юрисдикцію. Поступаючись вимогам козаків створити свою власну організацію, турецька влада мала намір створити на Дністрі Січ, для чого визначила місце “між Бендерами і Аккерманом”. Козакам надавалися землі під заснування Січі в Кучурганах, озброєння і коні. Кошовим було призначено полковника Гната, який отримав звання бунчукового паші [2]. Але спроба закласти Кіш не вдалася. Після цього уряд Катерини ІІ передав російському послу в Константинополі О. Стахієву інструкції, в яких вимагав у султана видачі запорожців, як російських підданих-втікачів. У разі відмови, О.Стахієву дозволялось запропонувати султанському уряду в обмін на признання за Туреччиною Очаківської округи, переселити запорожців за Дунай. Пропозиція російської сторони була прийнята Туреччиною, внаслідок за Айнали-Кавакською конвенцією 1779 року султанський уряд зобов’язувався “запорозьких козаків по цей бік Дунаю перевести і оселити всередині турецьких областей так далеко, як тільки можна буде від Чорного моря”[3]. За рішенням турецької адміністрації запорожці мали бути оселені в Румелії “у віддалених від чорноморського берега селах, від трьох до п’яти чоловік на село” [4]. Між тим, ці заходи до кінця виконані не були. Хоча значна частина запорожців була переселена на Дунай, численні групи козаків продовжували і на початку 80-х років XVІІІ століття знаходитися на Очаківщині, в нижньому Подністров’ї і в нижньому Буджаку. Російська кордонна адміністрація протягом 1781-1782 років мала цілком достовірні відомості про те, що близько восьми тисяч запорожців “проживають у пороблених землянках”, “починаючи від турецького міста Білгорода, що знаходиться за Дністром, до Дністра і вверх нього за Бендери на Балту і звідти по польському кордону Кодимою і по Бугу до Очакова, а від нього до Білгорода всі степи під лаштування Нової Січі віддані запорожцям, які оселі мають зайняти і будуватися в гирлі Дністра”[5]. Проте на думку Ф. Вовка в Дунайській дельті в 70-80-х роках XVIII ст. не існувало “правильної Січі”, тобто власної організації козаків на традиційних засадах, “запорожці жили окремими невеликими рибальськими ватагами, розкиданими по всій Дунайській дельті, переважно ж біля бессарабських лиманів”[6]. Інші дослідники вважають, що запорожці вже у 1776 році мали свою Січ або в околицях Вилкового, або в Караормані на острові Св. Георгія [7].

Мета роботи. На основі накопиченого матеріалу, на конкретних прикладах показати історичні етапи існування Задунайського козацтва та взаємовідношення влади з козацтвом.

Актуальність. По даній проблемі є опублікована достатня кількість літератури, зокрема: «Сечь Задунайская. 1775-1828» та «Дунайські некрасівці і задунайські запорожці», Бачинского А. Д., «Казачество на Юге Украины (1775-1869)» Бачинського А. Д., Бачинскої О.А; «К истории запорожских казаков после уничтожения Сечи» Иванова П.К., «Задунайська Січ» Кондратовича Ф., Українське козацтво: Мала енциклопедія, проте глибокого висвітлення проблем Задунайського козацтва єдуже мало, тому я взяла за мету свогодослідження розкрити наступні завдання:

1. висвітлити історію формування Задунайської Січі та причини що спонукали козаків переселитись з Запоріжської Січі за Дунай;
2. дослідити історію створення та розвитку окремих кошів Задунайської Січі (Усть-Дунайська, Катеруська, Буджацька та ін.)
3. описати соціально-економічний розвиток Задунайських Січей: населення війська, адміністративний устій, промисловість та торгівлю;
4. розкрити причини кінця Задунайської Січі та висвітлити подальші перспективи життя козаків.

Предмет курсового дослідження Задунайська Січ.

Об’єкт – діяльність задунайських січей.

Хронологічні  рамки 1775-1828 рр.

Для реалізації поставлених завдань використовувалися  такі методи дослідження: теоретичний аналіз наукових джерел з проблеми дослідження.

Теоретичне і  практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони спрямовані на розвиток знань у сфері історії України, можуть бути корисними у подальших дослідженнях історії нашої держави та можуть бути використаними в процесі викладання історії Укрїани в школі.

Історіографія предмету. Інтенсивне дослідження історії козацтва почалося ще в 20-і роки нашого століття. Дослідження носили популярний характер [27]. Значними і цікавими були дослідження Рябініна-Скляревського А.[19].  Цікаві дані вказані і в книзі Крип’якевича І.П. Субтельного О [17]

Предметом спеціального дослідження тема стала лише в 60-і роки. Якісно новий рівень мали праці Субтельного О [26], Иванова П.К.

Особливу цінність представляють  роботи сучасних істориків, як старшого, так і молодшого покоління. Серед  них праці Бачинського А.Д., Бачинської О., Слободяна В, Кондратовича Ф. та Степового В. та інші. У них містяться аргументовані положення і виводи про історію задунайського козацтва.

Слід зазначити, що за останні  десять-п'ятнадцять років з'явилася  величезна кількість досліджень по історії козацтва, а за минулі п'ять років вихід літератури прийняв лавиноподібний характер. Література про козацтво - історико-філософська, економічна, публіцистична, художня - якщо не вся, то в більшості своїй несе друк тієї політики і ідеології, в умовах панування яких вона створювалася. І це відноситься до літератури не лише радянського періоду.

Характер літератури про  козацтво зумовлений тією безперервною боротьбою, в епіцентрі якої частина  не по своїй волі виявлялися козаки. Тому вона відображає лють і переможців, і переможених. Проте дорадянській літературі властива всілякіша палітра фарб. З рокового ж 1917 р. козаки розкололися. І гамма кольорів звелася до двох - білому і червоному.

Сьогодні аналізуючи козачу історіографію, не можна  не звернути увагу на ту літературу, яка в останні декілька років з'явилася у пресі. По-перше, впадає в очі заданість видань, що диктується не лише комерційними міркуваннями, але і соціальним замовленням пануючих режимів. Сенс його - осідлати козацтво ради досягнення своїх цілей. По-друге, не завжди враховується, що така література, маючи наукову цінність, значною мірою втратила свою значущість, оскільки вирвана з контексту історичного потоку. По-третє, ця література формує уявлення сучасного читача про минуле козацтва, але в деформованому вигляді, коли втрачається суперечність, складність минулого і воно виступає спрощено і примітивно. По-четверте, носій настільки збиткових знань прагне переробити навколишній світ по власній подібності, живить екстремізм, насильство, розбої.   

РОЗДІЛ 1 ЗАДУНАЙСЬКІ КОЗАКИ

4 червня 1775 р., коли  більшість запорожців ще перебувала  на турецькому фронті, російська  армія під командуванням генерала  Текелі, що повертався з війни,  оточила Січ і зрівняла її  з землею. Калнишевського й старшину, незважаючи на їхній проросійський курс, було заарештовано й заслано до Соловків. Найбільший загін з 5 тис. козаків знайшов собі притулок на турецькій території неподалік гирла Дунаю. Близько половини всіх запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решта передана німецьким і сербським колоністам. Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із пам'яті народної. Оголосивши про їх ліквідацію, вона додала, що “вживання слова “запорозький козак” розглядатиметься нами як образа нашої імператорської величності

«…Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде— 
Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде. 
Ой піди ж ти до столиці прохати цариці, 
Чи не вступить царство землі по перші границі?" 
Чи не верне степи й поля, всі к.чейноди наші? 
„Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами, 
Оддай же нам наші землі з темними лугами!" 
„Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала, 
Ой щоб твої луги й землі назад повертала! 
Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала, 
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!" 
Текла річка із-під саду та й упала в кручі— 
Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи. 
Текла річка невеличка, заросла лозами— 
Заплакав же Піін кошовий дрібними сльозами. 
„Ой великніі спіт, цариця, і всім ти владаєш, 
А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш. 
Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш" 
Та летить крячок та на той бочок та .іетячи кряче— 
Та усе військо запорожське та на Кальниша п;іаче. 
Та летить крячок та на той бочок—де взяв ся шуліка! 
—Ой не буде в Січи города отнині й до віка!

З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.

Коли про  се довідали ся в Петербурзї, дуже з  того занепокоїли ся, стали підсилати  до Запорожцїв ріжних людей та намовлять  їх вертати ся, а заразом від  турецького правительства допевняли  ся, щоб видало Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертати ся, анї Турки не хотіли Їх видавати

Ей оступили прокляті драгуни усї степи й  усі плавні, 
А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари— 
А вже ж славні Запорожці пяти показали: 
„Ой ходімо, братя, Турчина просити, 
Чи не дасть нам землі віка дожити" 
Пішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали— 
Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони, 
Тільки покидали золотую зброю та вороні коні. 
Ой пустили ся наші Запорожці через море дубами. 
Ой як оглянуть ся до славної Січи—умивають ся сльозами. 
Прийшли до Турка та й вклонили ся низько: 
„Ой дай же нам землю тай коло границі близько". 
„Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити, 
Коли ж все будете, славні Запорожцї, мині зміну (зраду) робити!" 
„Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити, 
Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!" 
„Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий). 
Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!"

Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю…» [6]

Питання про  переселення запорожців за Дунай  піднімалось російським урядом неодноразово і в подальшому, аж до початку  війни 1787-1791 років оскільки знаходження  їх поблизу російських кордонів створювало сприятливі умови для втеч із Росії. Слід зазначити, що турецький уряд, як правило, йшов назустріч цим вимогам Росії. Проте у віддалених і погано контрольованих територіях, зустрічаючи протидію як самих запорожців, так і місцевої турецької адміністрації, зацікавленої в експлуатації по суті безправних втікачів, турецький уряд так і не зумів домогтися реалізації власних розпоряджень. Переселення запорожців у віддалені від російських кордонів райони, включаючи Румелію, розосередження козаків невеликими групами в турецьких селах, відволікало їх від традиційних господарських занять (зокрема, рибальства) і віддавало під контроль турецькій адміністрації. Тяжкі умови, в яких опинились колишні запорожці, а також низка заходів російського уряду, спрямованих на виклик козаків в Росію (зокрема, агітація російських резидентів, оголошення про створення “Війська вірних козаків”) призвели до повернення окремих груп козаків у російські межі.

Ці події  викликали серйозні зміни у відношенні султанського уряду до задунайських запорожців, оскільки створили реальну можливість переходу із турецьких володінь. Останнє, в умовах підготовки нової війни з Росією, для Туреччини було вкрай небажане. Внаслідок чого запорожцям дозволялось створити власну військово-адміністративну організацію – Січ, яка одержала певну автономію. Як відомо, Кіш розмістився в Катирлезі на Дунавці. Ймовірно, це була перша Задунайська Січ закладена на традиційних засадах8. Турецька адміністрація також дивились крізь пальці на промисли і поселення запорожців в пониззях Дунаю і Буджака.

Російсько-турецька війна 1787 – 1791 років не вплинула серйозно на райони розміщення задунайських запорожців. Вони продовжували будувати Січ в  Катерлезі. Однак тут запорожці  зустріли опір некрасівських козаків, які не бажали поступатися вигідними  рибними ловами9. Внаслідок військових сутичок між запорожцями і некрасівцями, а також розуміння турецького уряду бажань задунайців створити власну організацію, першим наказано було перейти в район Сеймен, містечка в Ісакчинській окрузі, на Сухому Дунаї [10].

Рапорти російської прикордонної адміністрації і донесення  російських консулів зазначають появу  в цей період у Придунайських степах значних груп задунайських запорожців. Предводитель дворянства Тираспольського повіту Туманов 10 квітня 1804 року повідомляв херсонському військовому губернаторові А. Розенбергу про те, що задунайські запорожці одержали дозвіл султанського двору селитися “по ордах татарських” в Аккерманському і Кілійському округах і по берегах нижнього Дунаю [11]. Ці дані були декілька разів повторені в донесеннях інших представників російської адміністрації прикордонних районів Дністра, які зазначали, що “запорожці роблять свої роз’їзди по правому боці річки Дністра і всій Бессарабії”. Крім того, ясський консул Андрій Жерве, посилаючись на повідомлення російського драгомана в Галаці, звертав увагу військового губернатора на ті обставини, що “запорожці почали надто збільшуватися” і активізують свої дії в Буджаку і в Молдавії [12]. Послані у серпні 1804 року за Дністер російські розвідники підтвердили, що у Буджаку концентрується значна кількість запорожців і, що кошовий Задунайської Січі тимчасово переніс свою резиденцію в Татарбунари13. В той самий час задунайці поповнили свої сили новими втікачами, повернулися до гирла Дунаю і продовжили боротьбу за будову власної організації. Вони витіснили некрасівців з Катерлезу, де знов заклали Січ. Катерлезька Січ проіснувалa протягом 1803-1805 років і була зруйнована турецькими феодалами і некрасівцями.