Колективізація сільського господарства в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний авіаційний університет

Інститут заочного та дистанційного  навчання

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Історія України»

на тему:

 

«КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка 1-го курсу ІЗДН

Корчевська Г.М.

Спеціальність 6.030102 «Психологія»

Група ПС 101

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КИЇВ 2013

 

 

 

 

 

 

 

План

 

 

    Вступ

 

1. Концепції розвитку сільського господарства.
2. Здійснення сталінської програми колективізації в Україні.
3. Голодомор-геноцид 1932–1933 рр.
4. Соціально-політичні наслідки колективізації.

 

    Висновки

    Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Позбудеться ярма тяжкого

Сама сім’я пролетарів» 

(М.Вороний, «Інтернаціонал»)

 

«Не так склалося, як гадалося…»

(Народне прислів’я)

 

Вступ

 

Робота присвячена висвітленню проблем радянської колективізації 1928-1933 р. В сферу роботи потрапляють питання дослідження причин та передумов колективізації, особливостей колективізації в Україні та дослідження наслідків переведення села на планові рейки. Важлива роль відводиться особистісному фактору партійного керівництва республіки у тогочасних подіях.

Актуальність роботи полягає  у дослідженні мотивів і особливостей колективізації в Україні, що дає право вказувати на тоталітарний характер радянського правління і антидемократичність комунізму. Констатація даного факту є досить актуальною, особливо в умовах сучасного олігархічного режиму.

Метою роботи є прослідкувати утвердження радянської влади на селі.

Досягнення мети здійснюється через реалізацію таких завдань:–

дослідити причини і передумови початку колективізації у 1927 р.;–

визначити і прослідкувати темпи колективізації 1927-1933 рр.;–

розглянути “куркульський” фактор у колективізації;–

визначити наслідки колективного ведення господарства.

Об’єктом дослідження є радянизація сільського господарства у 1928–1933 роках, тобто період “великого перелому”.

Предметом дослідження виступають методи і характер колективізації сільського господарства в Україні.

Історіографія дослідження.

Тему колективізації сільського господарства досліджували вітчизняні і зарубіжні вчені.

Вітчизняну історіографію, у свою чергу, можна поділити на радянську і новітню. Радянська історіографія розглядає колективізацію у позитивному значені: визначаються успіхи, високі показники заготівлі продуктів і замовчуються геноцид проти українського народу 1932–1933 рр. Новітня українська історіографія подає проблематику у новому баченні. Досліджуються дійсні масштаби колективізації, її грабіжницька і злочинна мета та наслідки (С. Кульчицький, В. Марочко, В. Даниленко, І. Білас та ін.).

На увагу заслуговує зарубіжна історіографія, що знайшла своє відображення у працях української діаспори (О. Субтельний, В. Жуковський та ін.) та західних істориків (Р. Конквест, Дж. Мейс та ін.). Проблематика знайшла своє висвітлення у злочинному світлі радянської тоталітарної системи, що пройшлася “чорним вороном” по українському селі, зруйнувавши його традиційне господарювання і прирікши до сьогодні на злиденне, нужденне існування.

Концепції розвитку сільського господарства

Події 20-30 років ХХ століття в Україні і сьогодні залишаться в серцях українців кровоточивою раною. Мабуть нема жодної сім’ї в Україні, яка б не постраждала від тоталітарного комуністичного режиму. І тут нема значення була в ті часи людина прибічником комуністів чи ні. Вплив цих подій на сьогодення Україна відчуває навіть зараз, майже через століття. За допомогою вивчення розвитку історичних подій, дослідження закономірностей, стає можливим зробити висновки, не допускати помилок минулих поколінь. 

20-30 роки минулого століття - драматичний період в історії українського народу. Державне та партійне керівництво УСРР і РСФРР, а згодом СРСР проводили політику на знищення української нації, організувавши голодомори в 1921—1923рр. та 1932—1933рр. Трагічним фіналом соціально-економічних перетворень, колективізації та індустріалізації стали вчинені сталінським режимом масові репресії, від яких особливо постраждав український народ. 

Після смерті Леніна 1924р. до влади  пришли найбрутальніші форми більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак енергія НЕПу ще тривала.

Продовжувались позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена  від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалась інфляція. Зміцнювалась грошова система. Зв’язок  державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення  ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, випущено в обіг червінець.

Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої  імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалось в усіх сферах суспільно-політичного і  культурного життя.

Так, як господарство СРСР в цілому перебувало на до-індустріальній стадії розвитку ХІV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію. Офіційно цей курс був спрямований  на забезпечення економічної самостійності  і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної  бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного  рівня трудящих.[18, 84]

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося  Україні. На ІХ з’їзді КП(б)У (грудень 1925р.) вказувалось на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

 

Потреби форсованої індустріалізації надзвичайно загострили проблему коштів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси новітнім технічним устаткуванням? Його потрібно було купити за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж за кордон зерна. Проте вже взимку 1927–1928 рр. в СРСР вибухнула хлібозаготівельна криза (селяни відмовлялися здавати хліб за свідомо заниженими цінами при дуже високих цінах на промислові товари – так звані “ножиці цін”). Шлях виходу із кризи сталінське керівництво вбачало не у підвищенні закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, а у поверненні до методів “воєнного комунізму”, насильницькому вилученні хліба. Під загрозою штрафів і конфіскації майна (для цього в Кримінальний кодекс було внесено відповідні зміни) почалися прямі реквізиції зерна. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потрібно змінити залежність більшовицького режиму від значної кількості неконтрольованих і непідвладних комуністичній партії індивідуальних, приватних селянських господарств (25–30 мільйонів по СРСР) на керовані і контрольовані владою колгоспи, які мали стати надійними постачальниками хліба державі (приблизно 200–300 тисяч колгоспів). [19, 256-257]

Окрім цього, доки зберігалась приватна власність і відносна економічна незалежність селянства, тоталітарна система залишалась недобудованою. Із створенням колгоспів зміцнювалась соціальна база диктатури пролетаріату, оскільки внаслідок колективізації відбувався активний процес пролетаризації селянства.

Задумана і проведена  більшовиками колективізація села є  однією з найтрагічніших сторінок в  історії України. В економічній  практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма  викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений  землі, переставав бути господарем і  повністю залежав від держави. Влада  передбачала, що зерно у селян  можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі.

Перехід до колективізації підштовхнула криза хлібозаготівель 1927 — 1928 pp. У січні 1928 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватися вже в 1929 p., названому «роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все  необхідне, щоб попереду інших республік  здійснити колективізацію. Комісія, очолювана наркомом землеробства СРСР Я.Яковлєвим, встановила терміни суцільної  колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і  заходи допомоги держави колгоспному  будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з низкою власних  ініціатив щодо прискорення темпів колективізації. У маси кинуто гасло  «шалених темпів колективізації». 4 лютого 1930 р. генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підписав лист-директиву місцевим партійним організаціям України, у якій ставилося завдання: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної компанії, а всю Україну — до осені 1930 р.» Таким чином, українські партійні вожді скоротили терміни колективізації на 1 — 1,5 року. [11, 154]

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності й передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й  продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни, що не вступали до колгоспу, прирівнювалися до ворогів радянської влади і  злочинців. Адміністрація млинів відмовлялася молоти їм зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не приймали їх як пацієнтів, тощо.

В період колективізації в  Україні відбулися 7382 бунти селян  і акти масової непокори, 15 з яких визнані як широкомасштабні озброєні повстання проти Радянської влади. У 20-30х роках була справжня селянська  війна. Протягом серпня 1929 тільки офіційно в УСРР зафіксовано 116 терористичних  актів проти сільської влади  та активістів. Окрім масових виступів селяни вели боротьбу поодинці й дрібними групами — влаштовуючи терор  більшовикам.

Особливо активним з боку більшовиків був наступ проти заможних селян — т. зв. куркулів, до яких відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску — встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі, тощо.

Здійснення сталінської  програми колективізації в Україні

З грудня 1929 р. влада вдалася  до політики відкритого терору: селяни, які активно чинили опір колективізації, підлягали розстрілу або ув'язненню, заможніші — виселялися у віддалені  райони СРСР, багатьох змусили покинути свої повіти. Під «розкуркулення»  потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства  як класу» була формою репресій щодо всього селянства. Якщо в 1929 р. офіційно визначена  кількість куркульських господарств  в Україні становила 71,5 тис, то в  дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств, разом з членами  сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Близько 850 тис. з них як «спєцпоселенців» чи, радше сказати, кріпаків, заслали на Північ і Сибір, де вони масово вмирали або жили і працювали в нелюдських умовах. Значною мірою на кістках українців розбудовувалися Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

Висилку селян здійснювали в  округи Північного краю — 70 тис. сімейств, Сибіру — 50 тис. сімейств, Уралу — 20-25 тис. сімейств, Казахстану — 20-25 тис. Районами висилки були необжиті і малообжиті місцевості, де висланих використовували  на сільськогосподарських роботах  або промислах (ліс, риба тощо). Реальну  кількість висланих важко підрахувати. Потрібно враховувати, що сім'ї могли  бути до 12 осіб. У зв'язку з необжитістю  деяких місцевостей, висилка була фактично смертним вироком.

«Ліквідація куркульства  як класу» мала на меті насамперед знищення того сільського прошарку, який здатен був організувати опір «суцільній колективізації». Проте й це не допомогло. Селяни відмовлялися йти до колгоспів, продавали або  забивали худобу, ховали чи псували  реманент, інше майно, яке підлягало  колективізації. У 1928— 1932 pp. в Україні було винищено майже половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття. У багатьох випадках доходило до відкритих селянських протестів, які нерідко переростали в збройні повстання, що охоплювали цілі райони. За приблизними підрахунками, у 1930 р. загальна кількість повстанців в Україні становила майже 40 тис. чол. На їх придушення було кинуто регулярні війська, в т. ч. й бронетанкові підрозділи, артилерія, а подекуди навіть авіація.