Первый крестовый поход

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ. СТАН ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПЕРЕД ХРЕСТОВИМ ПОХОДОМ ………..7

 

РОЗДІЛ 2. ПАПСТВО І ОРГАНІЗАЦІЯ ХРЕСТОВОГО ПОХОДУ ……13

 

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ ЕТАПИ ПОХОДУ…………………………………...22

3.1. Похід бідноти………………………………………………………………..22

3.2. Похід феодалів………………………………………………………………25

               ВИСНОВКИ…..………………………………………………………………...33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…………………………………………………………………..37

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          ВСТУП

Актуальність курсової роботи визначаеться тим, що перший хрестовий похід належить до числа одного з найбільших заідеалізованих, політизованих, релігійних подій історії двох набільших релігій в світі в часи середньовіччя. У цьому звязку хотілося б висловити деякі міркування в якості точки зору европейських історичних дослідників, що займаються зазначеною проблемою.

Метою даної курсової роботи є дослідження і аналіз першого хрестового походу , з точки зору, європейської та арабської історіографії.

Для досягнення окресленої мети потрібно вирішити наступні завдання:

• Проаналізувати джерельну базу хрестового походу.
• Проаналізувати причини хрестового походу, порівняти методи колонізації та християнізації.
• Проаналізувати наслідки хрестового походу

           Обект дослідження  стан хрестиянського світу в XI ст.

           Предмет дослідження хрестовий похід очима європейців та арабів

 Хронологічні  межі курсової роботи охоплюють 1095-1099 рр. XI ст. вибір нижньої хронологічної межі зумовлений виступом папи Урбана II на Клермонському соборі. Вибір верхньої межі зумовлений заснованням головної держави хрестоносців — Єрусалимського королівства, першим правителем якого став герцог Нижньої Лотарингії Готфрід Бульйонський, взявши собі титул «заступника Гроба Господнього».

Територіальні межі дослідження визначаються тереторіею Палестини. Куди саме був направлений хрестовий похід.

Для східноєвропейської - зокрема для російської історії - хрестові походи представляють інтерес, з позиції мотивів і результатів хрестових походів. Вельми рельєфно виступає у новій історіографії антагонізм між західною і східною Європою, в якій різко висувається протилежність інтересів культур романо-германської та греко-слов'янської - в перший раз виявилася в епоху хрестових походів, а нинішній політичний і релігійний вплив католицьких країн на Сході початками своїми сягає тієї ж епохи.          Релігійна і національна ворожнеча до мусульманства, одушевляє перших хрестоносців і підтримує їх у перенесенні величезних поневірянь і втрат, скоро поступилася місцем іншим спонуканням, які виявилися анітрохи не слабшими перших і продовжували захоплювати на Сході нові й нові західні ополчення. Коли первинна мета хрестоносного руху перестала бути керівним мотивом, висунулися на перше місце політичні міркування. Не про Єрусалим і не про звільнення Гроба Господня з рук невірних стали думати вожді хрестоносців, а про заснування незалежних князівств на Сході, про завоювання Візантії, нарешті, про торговельні переваги в візантійських і мусульманських областях. Таким чином, з точки зору східноєвропейської історії епоха хрестових походів являє собою цікавий епізод боротьби між Заходом і Сходом, боротьби, яка ще не закінчилась і понині, з'єднавши різноманітні інтереси, як релігійні, так і політичні і торговельні, в так званому Східному питанні. Зважаючи на зазначене хрестові походи з точки зору історії отримують важливе значення, як епізод зіткнення двох світів, які і понині поділяють панування в Європі і Азії.

Завданнями, від вирішення  яких багато в чому залежить правильне розуміння епохи, на які історична наука намагається дати відповідь, є наступні: встановлення справжнього характеру "хрестоносного руху", з'ясування його суспільно-економічних коренів, простеження ролі католицької церкви в даний період, визначення сили впливу хрестових походів на суспільно-політичну атмосферу свого часу. У цій роботі була здійснена спроба, відповісти на деякі з них. Вивчення хрестових походів дає багатий матеріал для вироблення можливо більш повних і точних наукових уявлень про найважливіші особливості середньовіччя.

 Дана курсова робота присвячена одному з найцікавіших хрестових походів - першому. У основу роботи були покладені роботи: Семинина С. [20]; Головалова С.О. [9]; Успенского Ф.И. [24]. В працях даних істориків досить щільно і всебічно висвітлюється проблема хрестових походів (організація, події). Так само в цiй роботі для більш об'ємного розкриття теми було використано ряд джерел, що представляють великий інтерес при написанні курсової роботи.  "Алексіада" − першокласне історичне джерело, єдиний твір, в якому систематично і повно викладається історія Візантії кінця XI - початку XII ст [25, с. 5]. Дійсно матеріал, який являє твір візантійської принцеси в розпорядження історика, важко переоцінити. В основному, дотримуючись хронологічної послідовності, Ганна розповідає про час царювання батька. Іноді вона розповідає про події детально і докладно, іноді побіжно і навіть поверхово, але не опускає жодного значного і важливого епізоду.  Виключне значення для даної роботи мають Х і ХI книги "Алексіади", де розповідається про таку важливу подію середньовічної історії як хрестовий похід. Про цей період є повноцінні відомості у західних хроністів, багато з яких самі були учасниками походу, і історія хрестоносного руху відома і без Анни. Але "Алексіада" у ряді інших численних джерел займає особливе місце.  По-перше, візантійський автор добре обізнаний про події, пов'язані з рухом хрестоносців з Малої Азії в 1096-97рр. [25, с. 17] і "Алексіада", часто містить фактичні відомості, які відсутні в інших джерелах. По-друге, західні хроністи, як правило, рухалися разом з якимись певними загонами хрестоносців, вміють описати події очевидцями, яких вони були, але часом виявляються не в змозі дати загальної картини. Анні іноді вдається це зробити. Але це ще не головне. Всі західні історики викладають історія Першого хрестового походу з яскраво виражених апологетичних позицій. «З їхньої точки зору хрестовий рух − як добре богове діло, а його єдина мета − звільнення гробу господнього» [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7].

 Цікаво, що Анна  в оцінці руху хрестоносців  виявляла дивовижну проникливість  і розділяє маси Рушивших на Схід людей та простих воїнів, введених в оману, і відвертих хижаків типу Боемунда, мета яких одна нажива. Така позиція письменника визначає не тільки характер викладу подій, але і сам вибір фактів. «Всі західні хроністи одностайно звинувачують Олексія в зраді, вважають його дії однією з головних причин лих хрестоносців» [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7]. Анна ж дає прямо протилежну оцінку подій: «підступні латиняни порушили клятву й самі накликали біди на себе і на Візантію» [25, с. 756 ] .

Також в даній курсової роботи були використані й інші менш більш-менш значущі джерела: Такі як "Звернення царя Олексія Комина до папи Урбана II [25]; Виступ папи Урбана II на Клермонському соборі [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ПРИЧИНИ ХРЕСТОВИХ ПОХОДІВ. СТАН ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ПЕРЕД ХРЕСТОВИМ ПОХОДОМ

Сильний розвиток папської влади, що мріяла в кінці XI ст. звернути греків до слухняності римської церкви, глибокий вплив духовенства, підштовхнувшого західні народи до виконання волі римського первосвященика, тяжке економічне та соціальне становище народних мас, звичка до війни і спрага пригод - ось причини, якими пояснюють початок хрестових походів. Рішучою  і останньою сполукою було звернення імператора Олексія I Комніна [1, с. 421] до Папи Урбана II [1, с. 421]; в 1094 р. [1, с. 421] з проханням про допомогу проти турків-сельджуків . Всі ці мотиви, звичайно, мали значення при порушенні першого хрестового походу, але ні всі разом, ні кожен окремо вони недостатньо пояснюють прийнятий хрестовими походами напрямок і на перших же порах виникли непорозуміння між хрестоносними вождями і візантійським урядом. В історичній літературі з особливою силою висунуто та обставина, що хрестові походи стоять в тісному і внутрішньому зв'язку зі станом Візантійської імперії того часу і що прийнятий ними напрямок може бути з'ясовано з розгляду політичних умов, в яких знаходилася тоді Візантія.

 Само собою зрозуміло, тут маються на увазі відносини Візантії з мусульманським світом. До VIII ст. мусульмани заволоділи Азією і Африкою і утвердилися на островах Середземного моря і в деяких областях Західної Європи. У 717 р [8 с. 256]. вони взяли в облогу столицю східного християнського світу. Але імператор Лев Ісавр [8 с. 258] встиг з'єднати проти магометан великі морські та сухопутні сили і завдав їм сильної поразки під Константинополем. Це була перша перемога християн, яка надовго призупинила переможний напір мусульманського світу і врятували від поневолення ними передню Малу Азію. Вскорі (в 732) [8 с. 260] магометани зазнали великої поразки від Карла Мартелла [8 с. 260], що змусило їх надовго відмовитися від спроб нових завоювань і в Західній Европі . «Незважаючи на значні успіхи магометан на островах Середземного моря (Кріт і Сицилія),на спустошення, зроблені ними в Італії та Південної Франції, загалом в IX і X ст. вони вже не були такі страшні й непереможні, як раніше» [15 с. 56]. Це частково пояснюється внутрішніми явищами, в самому мусульманському світі. Коли ослаб перший релігійний запал, в магометанському середовищі почалися чвари, що виразилися в політичному дробленні халіфату і в релігійному сектантстві. Поступово утворилося три халіфати: Багдадський, Єгипетський (Фатімідов), і Кордовський (Омейядов). Багдадський халіфат розділився до X ст. на безліч окремих князівств; користаючись його роздробленням, візантійські імператори Нікіфор фока [15, с. 66] і Іоанн Цимісхій [15, с. 66] відняли у нього частину Сирії з містом Антіохією і островом Кріт. Єгипетський халіфат діяв окремо від інших і направляв свої сили проти Сицилії і Південної Франції. Що стосується іспанських арабів, то вони також були зайняті внутрішніми війнами та боротьбою з вестготами. Магометанство знову стає небезпечним для християн в XI ст., и притому як на Сході, так і на Заході. На Сході магометани набули нових прозелітів в особі туркменів, що жили близько до Каспійського і Аральського морів.

 Туркмени, що одержали потім ім'я турків-сельджуков вторглися, в області Багдадського халіфату, підпорядкували собі дрібних володарів Ірану та Месопотамії і почали брати активну участь у справах самого халіфату, займаючи місця наближених радників і адміністраторів халіфа і складаючи його військову варту. Швидко турки-сельджуки перенесли на себе весь інтерес історії магометанського світу. Вони завоювали майже всю Малу Азію, утворивши могутній султанат зі столицею в Іконії і погрожували самому Константінополю. Один з великих епізодів цієї епохи зосереджується на подіях 1071 р. [9, с. 167], коли султан Алп-Арслан [ 9, с. 167] здобув блискучу перемогу над візантійськими військами при Манцікерті, у Вірменії, взявши в полон імператора Романа Діогена [9, с. 167]. Ця поразка мала важливе значення не для однієї Візантії, але й для всього християнського світу. Для сельджуків тепер відкривався вільний шлях до Мармурового моря і Босфору, вони могли без особливих труднощів осадити Константинополь. «Які б не були грубі і дикі сельджуки, вони і тоді вже розуміли, що той план дій, який згодом був здійснений османськими турками, міг бути випробуваний і тепер» [11, с. 33]. Що туркам-сельджукам була не чужа думка про завоювання Константинополя, доводиться нижченаведеними фактами.

Говорячи про стан мусульманського  світу напередодні хрестових походів, не можна залишати без уваги європейських родичів сельджуків, добре відомих з російського літопису половців та печенігів, які в кінці XI ст. поширилися по Південній Русі і, переходячи через Дунай, не раз турбували Візантійську імперію.

Не раніше як влітку 1088 [11, с. 34] печеніги завдали Олексію Комніну [11, с. 34] страшної поразки при Дрістре (Сілістре), захопили в полон багатьох знатних візантійців, а самого імператора змусили шукати порятунку у втечі. Багата здобич, що дісталася печенігам, пробудила жадібну заздрість у їх союзників - половців, які прийшли до них на допомогу. Відкупившись золотом від хижих сусідів і підданих (печеніги були вже прийняті на візантійську землю), Олексій, проте, не міг бути спокійний за майбутнє, поки печеніги без страху переходили Балкани і нападали на візантійські міста Адріанополь і Філіппополь, доходячи навіть до стін столиці. На цей раз побоювання посилювалося ще й тому, що половці, не отримавши совоєї частини; з візантійського видобутку, погрожували рушити всіею половецькою ордою за Дунай, щоб помститися печенігам.

 В зиму 1089/90р. [11, с. 34] печеніги розташувалися в районі Адріанополя, щоб навесні почати свої спустошливі набіги в саме серце імперії. Імператор займався навчанням війська для майбутнього походу і набором нових загонів. Літо 1090 [11, с. 34] принесло з собою нові труднощі. Все літо імператор провів у поході проти печенігів. Щоб судити про небезпеку, що загрожувала Константинополю, досить сказати, що військові дії зосереджувалися близько Цуруля, тобто на відстані одного денного переходу від столиці. З настанням осені війна припинилася, але печеніги не думали повертатися в свої землі, а розташувалися тут , майже біля Константинополя. Столиця була замкнена, з неї не випускали мешканців, тому що за стінами міста нишпорили печенізькі наїзники.

«У важких обставинах, які могла пам'ятати Візантія з попердньої своеї історії, її рятувала можливість морських зносин» [ 19, с. 56]. Але пірат Чах [19, с. 56] замишляв відрізати для Константинополя і море. Маючи значне число кораблів, він став повновладним паном Босфору та Мармурового моря. Стало відомо, що його посли перемовляються з ватажками печенізькою орди і умовляють про спільний план дій. Взагалі, положення імперії в 1091 р. [19, с. 59] видається надзвичайно безпорадним. Імператор, бачачи, що і з моря, і з суші становище імперії вельми тяжке посланннями, які відпровляв  в різні сторони, поспішав зібрати наймане ополчення. Деякі з цих грамот були послані в половецькі вежі, інші - до руських князів; без сумніву, були послання і на Захід, особливо до друзів, яким був Роберт граф Фландрскій [ 25, с. 768] .

«Положення імператора Олексія Комніна в зиму 1090/91 р. може бути сравнимо хіба що з останніми роками імперії, коли османські турки оточили Константинополь з усіх боків і відрізали його від зовнішніх зв'язків» [20, с. 22 ].

Не тільки в області  дипломатичної помічається схильність безумовно віддати себе в розпорядження  Заходу: заведена була мова про церковне розділення Сходу і Заходу, про заходи до з'єднання двох церков. Переміна  посольствами з церковних питань почалася з 1089 р.; що папа вважав можливим дружелюбне рішення цих питань, про це свідчить уже звільнення імператора Олексія Комніна від церковного отлучення, яке лежало на ньому як на схізматиці. Таким чином, і в церковному питанні Візантія схильна була в цей час до поступок. Якщо б  не відбувся тоді так бажаний обома сторонами собор, це сталося б від зовсім сторонніх обставин, і між іншим від того, що самому папі Урбану II загрожувало повалення з римського престолу (з боку антипапи Климента III).

Між тим відозв Олексія Комніна на Заході повинно було зробити сильний рух. Не без причини, звичайно, перший хрестовий похід склався по перевазі можновладних князів і лицарів Франції. Роберт Фріз [25, с. 788], до якого, між іншим, адресований лист Олексія Комніна, був авторитетним глашатаєм першого походу саме в середовищі вищих класів; притому і послання імператора Олексія зовсім ясно і виразно ставило питання про мету походу, тобто саме так, що могло порушити найпринадніші надії феодальних лицарів: беріть імперію і Константинополь, багатств знайдете ви багато, і нехай все буде ваше, аби не діставалося печенігам і туркам. Труну Господню і Єрусалим, які опоганюють невірні, був достатнім прапором для віруючих в простоті серця, серед яких діяли інші проповідники, між якими особливою популярністю користувався Петро Пустинні[18, с. 15].

 «Не забудемо і того, що в першому поході беруть участь син Роберта Фріза і два його племінника, а також чимало близьких родичів. Перший хрестовий похід, таким чином, відбувся б і без папи і мав би тоді зовсім інше значення і дещо інші цілі. Але в жовтні 1093 помер Роберт Фриз, це привело до сповільнення ідей походу  в лицарському русі. Поки на Заході відбувалися переговори і складалися міркування, скорому здійсненню яких перешкодила смерть Роберта Фріза, імператор Олексій Комнін не тільки встиг пережити болісні хвилини відчаю, вселивши йому малодушне послання, але і усунути небезпеку, яка загрожувала його імперії» [21, с. 20]