Джерела та етапи формування української діаспори

План

Вступ

I. Джерела та етапи формування української діаспори

II. Основні причини та мотиви першої хвилі еміграції

III. Особливості другої хвилі української еміграції

IV. Третя хвиля української еміграції

Висновки

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

З набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців усього світу. Тому цілком природно, що важливою складовою державної етнополітики (система заходів, спрямованих на формування політичної злагоди українського суспільства при збереженні його етнічної розмаїтості шляхом утвердження рівноправних відносин і гармонійної взаємодії представників різних етносів, оптимального врахування їхніх інтересів і створення сприятливих умов для їхнього розвитку) є встановлення та інтенсифікація зв'язків з українською діаспорою — зарубіжною гілкою українського етносу, існування якої великою мірою пов'язано з наявністю постійних і різнопланових зв'язків з етнічним ядром (українською нацією) та історичною батьківщиною (Україною).

Дотримуючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, Україна докладає активних зусиль, щоб аналогічним чином були захищені права зарубіжних українців у країнах їхнього проживання. На основі загальновизнаних норм міжнародного права, власних законів та законів країн розселення українців держава розвиває зв'язки з українською діаспорою, піклується про забезпечення її національно-культурних, освітніх, інформаційних та інших потреб як базу збереження самобутності українства, створює необхідні умови для розширення взаємовигідного співробітництва із зарубіжними українцями в різних сферах діяльності, сприяє участі української діаспори в будівництві української держави. Водночас політика щодо діаспори враховує те, що її представники є громадянами інших країн і майбутнє діаспорних громад пов'язано передусім з їхньою добровільною інтеграцією в політичне та соціально-економічне життя країн проживання.

Еміграція в феноменом, властивим історії багатьох народів. Процес еміграції може бути викликаний різноманітними причинами і у різні історичні періоди набувати різних форм, видів, масштабів і напрямів. Проте ніколи не було так, щоб еміграція не залишала своїх наслідків — короткочасних і довготривалих, малих і великих, що стосувалися як усього етносу, так і його окремих часточок — людей.

Еміграція є добровільне або вимушене переміщення населення з країн постійного проживання до інших країн. Причини або ж мотиви, що зумовлюють цей процес, досить різноманітні і включають соціально-економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші аспекти. Еміграція тісно зв'язана як із соціально-економічним розвитком тих чи інших країн або ж регіонів, так і з їх занепадом. Однією з причин, які значно активізують еміграцію, є війни, насамперед такі вселенські катастрофи, якими були дві світові війни. В історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенського руху: перша — з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; друга — період між двома світовими війнами; третя — період після другої світової війни.

Основна мета даної роботи показати характерні особливості кожної хвилі української еміграції та процеси, що відбувались в її середовищі.

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів окремих українців до інших країн. Цим особливо відзначалися запорозькі козаки, коли, рятуючись від переслідувань, вони переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу і брали участь в тих чи інших війнах як ландскнехти.

Переслідувана своїми численними противниками частина запорозьких козаків змушена була шукати пристановища навіть за Дунаєм. Відома опера «Запорожець за Дунаєм» у художній формі відображає цю сторінку історії українського народу. Ряди цих вигнанців поповнилися після Полтавської битви 1709 року, коли рештки війська гетьмана Мазепи, що підтримувало шведського короля Карла XII, знайшли притулок в Бессарабії. Ця сторінка історії ще чекає свого неупередженого дослідження.

Небезпідставними є припущення про те, що особи українського походження з'явились у Північній Америці ще в XVII столітті, тобто до початку війни тамтешніх англійських колоній за незалежність (1775— 1783 pp.). Найцікавіше полягає в тому, що спонукало цих людей залишити батьківщину не соціально-економічне становище, а релігійне переслідування.

Американський дослідник української еміграції Леон Толопко пише, що «після воєн з Хмельницьким і шведами Польща видала наказ, щоб усі протестанти... або перейшли на католицизм, або покинули межі держави. Було це в 1658 p. В той час багато протестантів покинуло Польщу. Між ними мусило бути поважне число українців». На той час значні прошарки українського населення на північно-західних землях (Волинь, Прибужжя, Брест) не бажали приймати унію, тому польський сейм у Варшаві 10 липня 1658 p. видав розпорядження, щоб усі поляки, які не стануть католиками, залишили країну. Через те в другій половині XVII ст. багато іновірців з Польщі переїхали до Голландії, Німеччини понад Рейном, Англії та Франції. Окремі перебралися за океан аж до Пенсільванії. Серед них було чимало українців, в чому можна переконатися, ознайомившись з деякими іменами солдатів армії Джорджа Вашінгтона зі штату Пенсільванія — Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман, Давид Лата. Українські прізвища мали також окремі солдати зі штатів Джорджія та Вірджінія. Траплялися вони і в арміях Півночі та Півдня під час громадянської війни в США (1861-1865 pp.).

Проте еміграція окремих, хай навіть яскравих осіб ще не робила процес переселення масовим, в якому брала б участь значна кількість людей. Такий процес розпочався тільки в останній третині XIX ст. Серед представників інших слов'янських народів чільне місце в міграційному русі посіли українці. Саме українське селянство з національних окраїн Австро-Угорської імперії та царської Росії стало істотним джерелом, що живило потік еміграції.

Так, наприкінці 60-х — на початку 70-х років XIX ст. почався цей справді масовий рух з українських земель, якому судилося відіграти таку значну роль у житті українського народу та народів, які приймали еміграційний потік.

Першим українським емігрантом до США вважається Андрій Гончаренко, походженням з Київщини, колишній чернець Києво-Печерської лаври, який брав участь в антикріпосницькому русі і зазнав переслідувань з боку царських властей. 1 січня 1865 p. він прибув до Бостона, потім перебрався до Нью-Йорка, Сан-Франціско, видавав у 1868—1872 pp. двотижневик «Аляска Геральд» російською та англійською мовами. Він вміщував статті про українських козаків, які оселилися на Алеутських островах, приїхавши туди з Камчатки. Частина з них мала осісти і на Алясці. Після продажу в 1867 p. царським урядом Аляски Сполученим Штатам українські козаки одержали наказ повернутися на. Камчатку, проте не підкорилися цьому розпорядженню і залишилися на Алясці та Алеутських островах. На думку А. Гончаренка, їх могло бути близько 20 тисяч. Початком масової еміграції українців до США вважається 1877 рік.

Українська еміграція до Бразилії та інших країн Латинської Америки розгорнулася у 80-ті роки XIX ст. Вже наприкінці століття в бразильському штаті Парана, в районі Прудентополіса, виникло чимало українських поселень, за ними навіть закріпилася назва «Паранська Україна».

Перші українські емігранти до Канади прибули, як вважав більшість дослідників, 7 вересня 1891 p. Ними були селяни з села Небилів Іван Пилипів і Василь Бленяк, які висадилися з пароплава «Орегон» у порту Галіфакс. Щоправда, є думка, що українці могли з'явитися в Канаді і раніше, разом з менонітами (протестантами голландського та німецького походження) — переселенцями з царської Росії, — або ж могли переїхати з території США. Проте вірогідних доказів цього не існує.

Будь-яке явище чи процес мають свої витоки, живильне середовище, певні соціальні верстви. Історичні дані свідчать про те, що на етапі «чистої» трудової еміграції в період першої хвилі переважало безземельне або малоземельне селянство з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії. Нерозвинутість економічних структур і промисловості, залишки феодалізму та кріпосництва, що виявлялись у великому поміщицькому землеволодінні, породжували надлишок робочої сили. Дрібні селянські господарства не могли забезпечити зайнятість зайвим робочим рукам. Надлишок сільського населення змушений був шукати виходу із становища і ставав джерелом масової еміграції.

Без сумніву, на масштабах і темпах масового переселення українців до інших країн позначались істотні особливості як соціально-економічного, так і політичного характеру. При цьому слід мати на увазі, що сезонне заробітчанство українських селян, робітників і ремісників почало помітно зростати з середини XIX ст., Що стало певною предтечею саме масової еміграції. Сезонна еміграція спрямовувалася до Східної Пруссії, Бельгії, Франції та деяких інших країн.

Істотною особливістю, що позначилася навіть на формах еміграції, була відсутність української державності до першої світової війни і Жовтневої революції в Росії У міжвоєнний період українські землі також продовжували перебувати у складі різних держав. Історичні умови, що склалися в той період, не сприяли об'єднанню всіх територій, де більшість становили українці. Західна Україна залишалася в межах Польщі, Північна Буковина — Румунії, а Закарпаття — Чехословаччини. Така розпорошеність вносила істотні зміни в процес еміграції. Якщо з УРСР еміграція зовсім не відбувалась, то з решти названих територій вона відновилась у 20-х роках і тривала з тією чи іншою інтенсивністю аж до початку другої світової війни.

Періоди після возз'єднання всіх українських земель у 1939 p. та після другої світової війни характеризувалися зміною структури та причин еміграції.

  Мотивами до переселення  виступала низка  факторів, які  часто-густо перепліталися. Та найголовнішими  були соціально-економічні причини, що спонукали великі маси людей  залишати батьківщину та шукати  кращої долі в далеких краях. Деякі дослідники пояснювали  розвиток переселенського руху  бажанням просто побачити Новий  Світ, спробувати застосувати в  ньому свої сили або ж відповіддю  на рекламні заклики транспортних  компаній. Очевидно, що така аргументація  небезпідставна, але визначали процес  суворі економічні закони —  надлишок робочої сили в одному  місці, наприклад на Україні, стимулював  її «перекачування» до інших  країн, де існувала в ній потреба. І українська еміграція в широкому контексті була частиною світового міграційного процесу, що особливо прискорився на рубежі XIX— XX століть.

 

ОСНОВНІ ПРИЧИНИ ТА МОТИВИ ПЕРШОЇ ХВИЛІ ЕМІГРАЦІЇ

Масова міграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами. Утвердження капіталізму супроводжувалося малоземеллям або й повним обезземелюванням селянства, внаслідок чого майже 70% працездатного населення (передусім на селі) не мало змоги віднайти застосування своїм робочим рукам. Як правило, в селянських родинах було багато дітей, а безземелля, що не давало змоги їх прогодувати, було постійним зашморгом на шиї незаможних землеробів.

Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу в містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. Турбота про майбутнє дітей підсвідомо підштовхувала до рішення про виїзд. Через те тисячі знедолених людей знімалися з обжитих рідних місць і вирушали в далекі мандри, назустріч невідомості.

Затиснуті в лещата економічних і соціальних утисків сільські та міські трударі були ладні шукати виходу в еміграції. Проте вони не посунули широкими масами до зарубіжних країн, як це робили мешканці Галичини, Буковини та Закарпаття. І поясненням цього була внутрішня політика царизму та його «пожежні заходи», спрямовані на відвернення спалахів народного невдоволення та відчаю. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Десятки тисяч селян, і не найбідніших, скористалися цією можливістю напередодні першої світової війни. Іншим клапаном, що випускав пару з перегрітого котла соціальних антагонізмів, було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.

Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 pp. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік, у тому числі з Полтавської губернії 285,4 тисячі, Чернігівської — 221,5, Київської — 212,3 тисячі. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців. Інша справа, що переселення фактично нічим не забезпечувалося, проходило у надзвичайно важких умовах. Селяни були кинуті урядом напризволяще у нових, незвичних місцях, а через брак коштів, реманенту вони не могли належним чином обробити і освоїти земельні наділи.

Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна — у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. Одні, як протестанти-меноніти з України чи духобори з Росії, виїздили великими компактними групами, інші — незначними общинами, родинами або ж поодинці. Емігруючи, вони прагнули уникнути становища внутрішніх «парій», знайти свободу виявлення своїх релігійних переконань і вірувань; зокрема, до США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.