Книгодрукування в Чернігівській області

Вплив ідеології Відродження і  Реформації знайшов відображення у  розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від  папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість  книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною. 
 
У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням. 
 
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. 
 
Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів. 
 
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. 
 
В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. 
 
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого”. 
 
Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

 

Сплеск літературного процесу  в Україні був пов'язаний з  Брестською церковною унією. Помітне  місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію  католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим. 
 
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланні до єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон. 
 
У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Про час”, “Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря Віталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович - “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський – поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький - збірник віршів “Перло многоцінноє”, Олександр Мітура - “Узор доброчесности”, Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський – книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI-XVII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди. 
 
У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру. 
 
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький - драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський - “Воскресіння мертвих”.

 

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями  в повному розумінні, літописи поєднують  риси науки і мистецтва. Якщо перші  редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

 

Особливе місце в культурному  житті Чернігівщини посідає видавнича справа. Попри те, що

даний регіон має давні традиції книгодрукування, проблеми видавничої діяльності є ще недостатньо

вивченою ділянкою історичної науки.

Метою даної статті є спроба проаналізувати традиції книгодрукування на Чернігівщині, які ста-

ли джерелом розвитку видавничої діяльності в регіоні й подальшого культурного  життя в цілому.

Передумови книговидавничої діяльності на Чернігівщині було закладено у  традиціях книгопи-

сання, адже саме з цим краєм  пов’язують місце написання "Слова о полку Ігоревім" – шедевру україн-

ської рукописної справи та знаменитого  Лавришівського Євангелія. Започаткована  в Чернігівському

князівстві традиція писемності, книжності  і послужила згодом потужним поштовхом  розвитку на цих

землях друкарської справи. Зокрема, на досвіді творців рукописних книг базувалася, як вказує вчений

М. Тимошик, діяльність стаціонарної друкарні Лазара Барановича – відомого церковного, політичного і

літературного діяча ХVІІ століття [21, 75-76].

Але, як вважає низка дослідників (Я. Ісаєвич, І. Огієнко, Т. Каменєва, Г. Самойленко, І. Ситий

та ін.), розвитку друкованої продукції  на Чернігівщині передувала діяльність мандрівних (пересувних)

видавців. Типовим прикладом є  видавнича діяльність Кирила-Транквіліона Ставровецького, який "року

1626 став архімандритом Чернігівського  Єлецького монастиря: сюди він  привіз з собою й свою мандрі-

вну друкарню... Отже, в рік своєї  смерті, 7 вересня 1646 року Ставровецький  випустив у світ в Черніго-

ві свою останню працю – "Перло  многоценноє" [16, 340-341]. Це й була найперша книжка, видрукувана

на Лівобережжі.

Заслуговує на увагу гіпотеза дослідника І. Ситого про мандрівних друкарів, який на основі до-

сліджень стародруків підтримує  думку частини західноєвропейських  учених про те, що першою книгою

на східнослов’янських землях був  Октоїх, надрукований у Чернігові  в 1493 році друкарем-чернецем

Макарієм [20, 86-90].

Найбільш вивченою сторінкою друкарської  справи на Чернігівщині є видавнича  діяльність ццер-

ковно-освітнього діяча, письменника  і видавця Лазара Барановича, з якої маємо чисельний доробок

українських та закордонних дослідників. Історію чернігівських стародруків, виданих Лазаром Барано-

вичем, вперше дослідив М. Максимович у роботі "Книжная старина южнорусская", де дав цілісну кар-

тину національного друкарства та внесок у нього Чернігівщини. Важливою була роль у вивченні

стародруків та видавничої діяльності Лазара Барановича таких учених, як Я. Головацький, Б. Грінчен-

ко, С. Голубєв, Ф. Тітов, М. Грушевський, І. Огієнко, П. Попов, Ф. Максименко, І. Свенціцький, М. Пет-

ров, Д. Ровинський, П. Пекарський, В. Ейнгорн, Ф. Булгаков, А. Страдомський, А. Лазаревський та ін.

[18, 24].

У 20-х роках ХХ століття два дослідники – С. Маслов та С. Клепіков розробили  методологію

опису стародруків. Для апробації своєї методології вони обрали типографію, засновану Лазарем Ба-

рановичем у Новгород-Сіверську. Так  з’явилися два ґрунтовні дослідження  про діяльність Новгород-

Сіверської типографії [11]. Крім того, Сергій Маслов випустив змістовне дослідження "Друкарство на

© Ходарченко К. О., 2010

Чернігівщині",де виклав історію  видавничих закладів Чернігівщини та їх роль у культурному житті

краю [10].

Цікавою є думка М. Сумцова, який, дослідивши бібліографію новгород-сіверських та чернігів-

ських видань, припустив існування одночасно (а не послідовно) друкарень у Новгород-Сіверську та

Чернігові. За М. Сумцовим і М. Возняк твердить, ніби "від 1675 року по 1679 рік  існували дві невеличкі

друкарні в Чернігові й Новгороді  Сіверськім" [2, 312]. Але С. Клепіков розвінчує ці гіпотези на основі

досліджень стародруків, зокрема  Псалтирів 1673 і 1675 років та переписки  Л. Барановича з гетьманом

І. Мазепою, і стверджує, що "типографія Лазара Барановича існувала спочатку у Новгород-Сіверську,

а потім – з вересня 1679 року – у Чернігові" [8, 255-271].

До речі, єдиної думки про початок  друкування книг у Новгород-Сіверській друкарні немає. Бі-

льшість дослідників вказують на початок 70-х років ХVІІ століття (М. Сумцов, Д. Ровинський та інші).

Лише І. Огієнко точно зазначає – це був 1671 рік ("це припадає на 1671 рік, який я вважаю роком за-

снування Новгород-Сіверської друкарні"). Що ж до початку роботи друкарні у Чернігові, то Іван Огієн-

ко, як і інші дослідники, вказує, що це був 1679 рік ("і ось цей 1679 рік  і треба вважати роком заведення

вже постійного друкарства в Чернігові"). Взагалі, І. Огієнко не виділяє етапи  видавничої діяльності Л.

Барановича, не поділяє й на новгород-сіверський та чернігівський періоди. Він вважає, що це була од-

на друкарня, "що проявила себе на культурному полі вже в Чернігові", а в Новгород-Сіверському "був

власне організаційний період цеї  друкарні". Таким чином, й І. Огієнко  розвінчує міф про існування  не-

залежних одна від одної двох друкарень Лазара Барановича ("Чернігівська друкарня постала з Новго-

родської, і одночасно двох друкарень  в цих містах ніколи не було") [16, 336, 340-341].

Вагомий внесок у дослідження діяльності Чернігівської друкарні внесла Т. Каменєва. Вона

провела значну наукову роботу зі стародруками Чернігівської друкарні, що знаходились у бібліотеках

Москви, Санкт-Петербурга, Києва та Чернігова, створивши "Сводный каталог  изданий, напечатанных

в г. Чернигове (1646-1818)" та покажчик гравюр, дала характеристику не тільки історії та діяльностічернігівської  типографії, а й її виданням та авторам, елементам оформлення книг, вказала на особли-

вості українського книгодрукування, в тому числі і чернігівського. Зокрема, Т. Каменєва вказує, що ви-

никнення і розвиток українського книгодрукування корінним чином  відрізняється від московського. У

Москві друкарня була організована згідно розпорядження і на кошти  царя, за благословенням патріар-

ха, тобто із самого початку книгодрукування  було справою урядовою. На Україні  воно розвивалося за

західним зразком – за ініціативою  окремих осіб і на приватні кошти. Це було характерним для право-

бережної України [7].

На особливості друкарства на Чернігівщині вказує у своїй праці "Українське книговидання: ви-