Поширення наукових знань на Русі

ВСТУП

У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. У Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, (візантійський релігійний письменник). Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори мали матеріалістично-релігійне спрямування.  Для Київської Русі характерне богословсько-схоластичне сприйняття світу. Перші наукові знання були почерпнуті із таких перекладних джерел як «Фізіолог» та «Шестиднев», трактатів Козьми Індикоплова. Ці знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з’явилися в результаті виробничої діяльності людей. За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник  КирилоТуровський – єпископом. Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлення будили теоретичні міркування, які називалися філософією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митрополит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий "... був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде...". Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

АСТРОНОМІЯ

Важливе місце у системі наукових знань належало астрономії. Літописи засвідчують, що у Киівській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. Їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.

«Ізборник» 1073 р. містить спеціальний астрономічний трактат. Це є оригінальна інтерпретація системи Птолемея. За цим трактатом в центрі Всесвіту знаходиться земля, довкола якої обертаються кілька небес. Перші з них - планетні, тобто пов'язані з рухомими тілами, які пересуваються кожне за своєю орбітою відносно нерухомого неба. Давньоруською мовою планети звалися «заблудницями» (від дієслів «блудити», «блукати»), це точний переклад грецького терміна. Крім Сонця та Місяця (які теж вважалися «заблудницями»), було відомо ще п'ять планет (решту було відкрито після винайдення телескопа).

Відомостей про давньоруську карту зоряного неба у дослідників немає, тому що не збереглося жодного опису. Є згадки про окремі сузір'я розкидані по різних текстах, в тому числі й таких, що не мали прямого відношення до астрономії. Найпопулярнішими були Плеяди (Власожельці, Волосині або Баби), Оріон (Кружиліє або Кружилиця), обидві Ведмедиці, а також Молочний Шлях (Чумацький Шлях). Птолемей, який використав матеріали своїх попередників (Гіпарха), нарахував у своєму атласі понад тисячу зірок. Скільки їх знали давньоруські вчені, невідомо.

Особливу увагу привертали комети із шлейфом, що в давньоруських текстах називали «хвостатими зірками» або «зорями-списами» («копіями»), їх неодноразово згадують джерела.

Іншою категорією астрономічних реалій, що ретельно фіксувалися давньоруськими книжниками, були сонячні та місячні затемнення, їх природа була добре знана. Так, в «Християнській топографії» Козьми Індикоплова зазначено, що сонячні затемнення бувають тоді, коли Місяць стає поміж Землею і Сонцем, а місячні - коли Земля стає між Сонцем і Місяцем. Саме явище затемнення серед широкого загалу набувало значення прикмети лиха, що насувається. В цьому контексті варто згадати про «Слово о полку Ігоревім», але там воно виходило за межі наукових уявлень і виступало радше як чисто літературний, навіть белетристичний прийом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ХІМІЯ

Давні русичі володіли і хімічними знаннями, а саме – хімічними властивостями матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні – суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувались також у металургії, при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.

Знову ж таки саме виробничі потреби стали поштовхом до освоєння такої науки як хімія. Найбільшого розвитку отримала металургія та скловиробництво, оскільки ці види промисловості вимагали оволодіння знаннями про властивості речовин, які використовувались в процесі переробки.

 Так наприклад чорна металургія виробляла предмети зі сталі різного ґатунку. А, отже, її виробники були дуже добре обізнаними на технічних прийомах перетворення речовин (руди на метал). Яскравим свідчення цього є мистецтво опанування бронзи.

На ще більш високий рівень можна поставити склоробну справу та дотичні до неї галузі. Тут можна говорити про виготовлення кольорового скла та скляних мас, що були застосовані в інших сферах виробництва (виготовлення скляних намистин, скляних браслетів, посуду) та у будівництві (виготовлення полив'яних плиток для оздоблення храмів і палаців). Особливо високого рівня набуло мистецтво емалі та черні. Ще більшою складністю відзначалось виготовлення смальти для декоративних мозаїк в давньоруських храмах. Русичі мали спеціальні майстерні де займались цією справою. В Києві така майстерня знаходилась на території Печерського монастиря, її майстри виготовляли смальту дуже широкого кольорового діапазону.

Наприклад, мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору налічують 150 відтінків основних кольорів: понад 20 синього і жовтого, 15 зеленого, 10 рожевого. Складнішою була справа з червоними барвниками, оскільки вони були набагато дорожчими і складнішими у процесі виготовлення. Тому червоні кольори отримувались в основному за рахунок природних матеріалів - мінералів та цегляних камінців. Наприклад, для отримання зеленої смальти використовувався оксид міді. Він був головним барвником, оскільки при додаванні до нього глини, майстри отримували зелено синій відтінок. Сірка давала жовтий колір, оксид марганцю - бузковий. Окрім цих головних барвників існували набагато складніші «рецепти»: до складу черні входили срібло, олово, мідь, сірка, поташ, бура, сіль.

І, як видно, для успішного виготовлення такої широкої палітри кольорів, потрібні були гарні барвники та непроста технологія, яку на належному рівні опанували руські майстри.

Знання з хімії використовували і у військові справі. Це стосується не лише виготовлення холодної зброї. На Русі знали так званий «грецький вогонь» - легкозаймисту речовину, яку кидали у спеціальних сфероконічних посудинах, вони виступали як самозапалювальні бомби. Порох та його властивості русичі отримали від половців, проте він використовувався із залякувальною метою.

Іншою стороною освоєння хімічних властивостей різних матеріалів є виготовлення різноманітних отрут, про що знаходимо відомості у письмових джерелах (1157 р. київськими боярами отруєно було Юрія Довгорукого, в 1171 р. його сина Гліба).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ГЕОГРАФІЯ

Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. У літописі названо багато тогочасних і давніх країн, що також свідчить про досить гарну обізнаність русичів у царині географії.  Їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов’янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево, Біле. Детально описаний шлях «із варяг у греки». Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, «Космографія» Козьми Індикоплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.

Так, у «Повісті минулих літ» місце проживання східнослов’янських племен літописець пов’язував із річками Дунаєм, Дніпром, Моравою, Прип’яттю, Двіною, Десною, Сулою.

Він досить докладно описав шлях «з варяг у греки», що пролягав уздовж Дніпра, Ловаті, Ільменського озера, річки Волхов і далі – морем Варязьким.

Літописець зауважував також, що з Варязького моря можна «йти до Рима», а від Рима прийти так само морем до Царгорода.

Волгою, за словами літописця, на схід пролягав торговельний шлях, яким можна досягти Хорезму і Каспійського моря.

Відомості з географії доповнював найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ("Топографія"), александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав теорію Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що земля — це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів. З українських описовогеографічних творів найбільшої популярності набули "Ходіння" Данила Мниха, чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МЕДИЧНІ ЗНАННЯ

У Київській Русі був досить високий рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі. Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В «Печерському патерику» розповідається про двох київських «лічців» — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним.

Необхідність боротьби з хворобами і травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії, фізіології. З ХІ-ХІІ ст. поряд із знахарями з'являються льчці або лікарі. Льчці існували в усіх великих містах і мали свою фахову практику. Про деяких з них є свідчення у письмових джерелах. Так, маємо згадку про лікаря при дворі чернігівського князя Святослава Давидовича. Свої лікарі були у князів Володимира Мономаха, Юрія Довгорукого та ін., напевно, своїх власних медиків мали і представники духовенства. Однак переважна більшість лікарів обслуговували широкий людський загал, незалежно від їхнього соціального статусу.

Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія. Народження дитини є дуже складним, важким і небезпечним процесом, тому з'явилися баби-повитухи. Існували і своєрідні хірурги, які лікували травми, якими нерідко супроводжувалися лови, а ще більше - збройні сутички. Набагато складніше було лікувати внутрішні хвороби, особливо - інфекційні. Численні пошесті чуми, холери, віспи час від часу викошували цілі країни. Нездатність усвідомити справжню природу тієї чи іншої хвороби внутрішніх органів, недоступних для безпосереднього сприймання, породжувала містичні уявлення про вплив потойбічних сил. Саме цим значною мірою можна пояснити тісний зв'язок стародавньої медицини з чернечим життям.

На Русі практикували лікарі-чужинці: греки і вірмени, а також існувала й свого роду перепідготовка кадрів. Серед іноземців знаємо, наприклад, лікаря-вірменина (його ім'я не згадується в джерелах), що діяв у першій половині XII ст. А ось князь Володимир посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для вдосконалення медичних знань.

Монастирі також мали серед ченців медиків. Серед них - лаврський ченець Даміана та найвидатніший медик Русі Агапіт (жив наприкінці XI - в першій половині XII ст.), який прийняв постриг в Печерському монастирі і діяв там до кінця життя, здобувши неабияку народну славу і популярність. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

На той час монастирі були своєрідними академіями, де концентрувалися основні кадри інтелігенції, в тому числі й медичної. Це було передбачено Студійським статутом, запровадженим на Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов'язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади, богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі було створено шпитальний монастир св. Миколи. Процвітала й аптечна справа. За «Церковним уставом» князя Володимира церкви і монастирі отримували доручення створювати різні доброчинні установи (шпиталі, притулки для старих, сліпих, калік), а для їх утримання було встановлено податок.

Головними в арсеналі лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Джерела згадують, що Агапіт зціляв своїх хворих молитвою та «зелієм».

Медична справа на Русі базувалася переважно на таких трьох моментах: психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. Застосування перших двох засобів засвідчено джерелами. Творячи над хворим молитву, лікар приводив психічний стан хворого до оптимальної стану, який найкраще сприяв протидії організму хворобам. Ця традиція йде з дуже давніх часів, можливо, з кам'яного віку; її практикували жерці, волхви, шамани, чаклуни, відьми, шептухи та ін. Вони мали найбільший вплив на свідомість хворого, що й було запорукою покращання його психологічного стану. З утвердженням християнство давні заклинання, заговори та інші ритуальні дії були замінені молитвами та церковними обрядами, що виконували ті ж функції. Однак залишився віковий досвід, який так чи інакше застосовувався на практиці. Давній традиції відповідає й сучасне знахарство: знахар починає роботу з молитви, зі звернення до певного святого, далі йдуть замовляння власне хвороби. Дуже часто «призначається» певна дія: випити спеціальний відвар або намолену (заговорену) воду, поставити свічки у певних храмах, дотримуватись певної дієти.