Розвиток українського театру другої половини XIX століття

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розвиток українського театру другої половини XIX століття

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків, 2013

 

ЗМІСТ

 

Вступ

У другій половині XIX століття драматургія досягає свого найвищого  піднесення, стає одним з провідних  родів літературної творчості. Це піднесення драматургічної творчості було викликане самим життям і, зокрема, бурхливим розвитком українського театрального мистецтва. У другій половині XIX ст. український театр не тільки посів визначне місце в громадсько-культурному і політичному житті України, а й здобув широку популярність далеко за її межами.

Однією з найважливіших  умов, що забезпечили піднесення справді  народного, високоідейного, реалістичного  сценічного мистецтва, було братерське єднання передових діячів російської і української театральних культур.

Велику роль в становленні  нового українського театру відіграв геніальний російський актор Михайло  Семенович Щепкін (1788-1863). Початок  театральної діяльності М. С. Щепкіна  був безпосередньо пов’язаний з Україною, з першими творами нової української драматургії. Після вдалого дебюту на сцені в Курську Щепкін в 1818 - 1822 pp. з великим успіхом виступав у Харкові, Полтаві, Києві. Разом з І. Котляревським М. Щепкін здійснював художнє керівництво Полтавським театром. За участю Щепкіна в 1819 р. були вперше поставлені на сцені п’єси Івана Котляревського "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник", в яких він виконував ролі Макогоненка і Чупруна. Робота над сценічними образами Макогоненка і Чупруна була важливим етапом у формуванні реалістичної майстерності великого актора.

Участю у перших постановках  п’єс Котляревського не обмежилась увага Щепкіна до української драматургії. Ставши згодом провідним актором Московського Малого театру, він багато зробив для популяризації "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника" Г.П. Котляревського, а пізніше і "Шельменка-денщика" Г. Квітки-Основ’яненка. В українських ролях він дав високі зразки реалістичної акторської гри.

Важливе значення для  розвитку українського театрального мистецтва  мав аматорський театральний рух. Його найбільший розквіт припадає на 60-70 роки XIX століття.

Серед аматорських театральних  гуртків, які існували на Україні  в 60-70-х роках, особливо виділялись гуртки в містах Києві, Чернігові, Полтаві, Бобринці, Єлизаветграді (нинішній Кіровоград).

Поруч з українськими п’єсами аматори виставляли чимало творів російських драматургів. Так, київський гурток, крім "Наталки Полтавки" І. Котляревського і "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ’яненка, показував на сцені "Горе от ума" Грибоедова, "Скупого рыцаря" Пушкіна, "Ревизора" і "Женитьбу" Гоголя, "Грозу", "Бедность не порок" і "Не в свои сани не садись" Островського та інші.

Аматорські театральній  гуртки були справжньою школою сценічної  майстерності для ряду видатних діячів українського театру. У київському гуртку починали свою театральну діяльність драматург і актор Михайло Петрович Старицький (1840-1904) та його друг і соратник - великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842-1912). В аматорських гуртках Бобринця і Єлизаветграда вперше проявилась велика обдарованість актора і драматурга Марка Лукича Кропивницького (1840-1910). В аматорських виставах ще до виступу на професіональній сцені випробувала свої сили геніальна українська актриса Марія Костянтинівна Заньковецька (1860-1934).

Брати Тобілевичі (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський і Микола Садовський) також починали свою творчу діяльність як активні учасники аматорських  гуртків.

Перша видатна українська професіональна трупа була заснована  в Києві в 1883 році. її очолив М. Старицький. Починаючи з 1886 року, гастролі українських труп стали постійною складовою частиною столичних театральних сезонів. Спектаклі корифеїв привернули до себе увагу багатьох видатних діячів російської культури, їх постійними відвідувачами були А.П. Чехов, І.Ю. Репін, В.В. Стасов, П.І. Чайковський, Л.М. Толстой.

А.П. Чехов особисто був знайомий з Кропивницьким, Садовським, захоплювався їхнім талантом. Надзвичайно високо він оцінював обдарованість Заньковецької, яку вважав геніальною артисткою.

Не менш красномовні  факти свідчать про любов Толстого до українських корифеїв. Велетень російської літератури з глибоким хвилюванням  дивився українські вистави, зокрема  ті, в яких брала участь М. Заньковецька.

В історію братерського єднання російської та української театральних культур яскраву сторінку вписав перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів, що відбувся в Москві в 1897 році.

Передові діячі українського театру з трибуни з’їзду проголосили рішучий протест проти приниження і прямого переслідування українського сценічного мистецтва. Їх палко підтримали російські митці. Ряд пропозицій українських сценічних діячів, що стосувались піднесення ідейного рівня, реалізму і народності театрального мистецтва, знайшли відбиток в загальних резолюціях з’їзду.

Отже, роль демократичного українського театру не обмежувалась сферою мистецтва. Він мав суспільне  значення. Народний український театр  був дійовим засобом у боротьбі за звільнення трудящих з-під соціального  і національного гніту.

 

 

 

 

 

 

 

 

Створення українського театру

Восени 1882 р. з ініціативи Кропивницького виникла українська професійна трупа, до складу якої увійшли  Марія Заньковецька, Олександра Вірина, а також три брати Тобілевичі - Микола Садовський (театральний псевдонім - від дівочого прізвища матерів), Іван Карпенко-Карий (від імені батька та прізвища улюбленого героя з Шевченкової драми ("Назар Стодоля"), Панас Сакса ганський (прибране ім'я від назви місцевої річки Саксагань) та їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Багато зусиль для зміцнення трупи, організації оркестру доклав Михайло Старицький

"Зложилася трупа, - писав Франко про цей театральний  колектив, - якої Україна не бачила  ані перед тим, ані потому, трупа,  яка робила фурор не тільки  по українських містах, а й  також у Москві та Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів - то не була дилетантська імпровізація, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу, освітленого інтуїцією великих талантів".

Українському професійному театру довелося зіткнутися із значними труднощами. Продовжував діяти емський  указ 1876 р., за яким заборонялися сценічні вистави українському мовою. Українські трупи не мали права інсценізувати  п'єси іноземних авторів. Вимагалося, щоб перед українською виставою у той же вечір виконувалася російськомовна вистава на стільки ж дій.

Український театр перебував  у винятково тяжкій матеріальній скруті. Трупа, не маючи постійного приміщення, змушена була часто переїжджати  з міста у місто. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих приміщеннях - ярмаркових балаганах, холодних залах. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно відбивалося на діяльності театральних труп, здоров'ї, психічному стані акторів. І все ж ніщо не могло зупинити розвитку сценічного мистецтва.

Ідея національного  театру окрилювала передових діячів української сцени. Організаторам і керівникам труп театру корифеїв доводилося організаційно зміцнювати театральні колективи, виховувати їх у патріотичному, національному дусі, збагачувати сценічний репертуар, боротися проти антихудожніх тенденцій розважально-сентиментальної театральщини.

В 1883 р. київський генерал-губернатор Дрентельн заборонив вистави  українських театральних труп на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині і Поділлі. Цей вердикт діяв 10 років. На запитання, чому українському театрові дозволено виступати у  Москві і Петербурзі, і заборонено у Києві, він відповідав: "Так театр - искусство, здесь - политика".

Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени  Костянтин Станіславський сказав: "Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Сакса ганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени - ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва".

Справді, Іван Карпенко-Карий (1845-1907), митець найбільшої театральної  культури серед корифеїв, сміливо  утверджував реалістичну драму і комедію, переборюючи мелодраматизм та етнографізм. Він враховував емоційний вплив на глядача музики, проте не погоджувався з тим, щоб вистава перетворювалася на звичайне розважальне дійство без вищої ідеї.

Марко Кропивницький (1840-1910), засновник українського театру, талановитий режисер та актори, як драматург не виходив за межі народних сюжетів: суворий реалізм, правда характерів і деталей - ось головні його художні принципи і літературні засади.

Михайло Старицький (1840-1904) прославився як неперевершений режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Під час його антрепренерства у 1883-1885 рр. театр мав пишні декорації, оркестр і великі хор і танцювальну трупу.

Панас Саксаганський (1859-1940) прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а й думали над суспільними і морально-етичними проблемами, порушеними у виставі.

Микола Садовський (1856-1933) був незрівнянний у героїчних  ролях, постійно дбав про збагачення репертуару п'єсами молодих українських драматургів - Бориса Грінченка, Любові Яновської, Олександра Олеся.

Марія Заньковецька (1860-1934) - актриса широкого діапазону, що високо піднесла українське сценічне мистецтво.

Марія Садовська-Барілотті  виконувала народні пісні на високому професійному рівні.

Умови, в яких розвивалася національна культура в добу Кропивницького

В середині ХІХ століття українська драматургія й театр  перебували у глибокій кризі. Після  оприлюднення широковідомих п’єс І. Котляревського (“Наталка Полтавка”  і “Москаль чарівник”), Т. Шевченка (“Назар Стодоля” й уривок із історичної драми “Никита Гайдай”), Г. Квітки-Основ’яненка (“Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, “Дворянские выборы”, “Шельменко – волостной писарь”, “Шельменко-денщик”, “Сватання на Гончарівці” та деяких інших), М. Костомарова (“Сава Чалий” і “Переяславська ніч”) до початку 1860-х років не появилося жодного драматургічного твору, котрий би залишив помітний слід у історико- літературному процесі. 50-ті роки ХІХ століття, як слушно зауважує Л. Мороз, були “своєрідним антрактом” у розвитку української драми.

Згадана криза значною  мірою була обумовлена дещо загальмованим  розвитком всієї української  культури, основна причина в політиці російського царизму, націленій на знищення будь-яких проявів духовності національних меншин. Достатньо лише згадати, що в ці часи не було жодної української школи, заборонялося видавати українською мовою книги, газети, журнали та все таке інше. Особливо серйозним (а отже, й небезпечним) актом, спрямованим на руйнування української культури, стало закриття 1817 року Київської академії – першого вищого навчального закладу в Україні, який був справжнім центром передової наукової думки й освіти, де функціонував учнівський театр, вельми важливе місце посідала шкільна драма.

У цьому контексті  не можна обійти увагою також сумнозвісний валуєвський циркуляр від 1863 року, спрямований  на серйозне обмеження функціонування в суспільстві української мови, так званий Емським указ Олександра ІІ в 1876 році, за яким заборонявся український театр, і т.п.

За таких обставин значна частина етнічних українців  поступово відрікається від рідної мови, яка стає для них непрестижною, пережитком відсталості. У суспільстві  домінує думка, що українське мистецтво  немає нічого спільного зі справжньою високохудожньою культурою. Головні її атрибути – баранячі шапки, гопак, галушки тощо. “До українців на сцені не звикли, – зазначає П. Рулін, – і в кращому разі згоджувались бачити простодушних чи дурнуватих хохлів. Але й такі п’єси були рідкими гістьми на тодішній сцені”.

Все це, зрештою, призводить до того, що театральне життя в Україні  у 50-ті – на початку 70-х років майже  завмирає. “Український театр тоді був при “посліднім іздиханії”, – напише згодом Кропивницький у  своїй “Автобіографії”, – тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік “Наталку Полтавку” або “Назара Стодолю”. Справжні ж трупи нехтували ним, і самі актори з українськими прізвищами поховались за псевдоніми, то за ових, то за євих… ”.

На думку історика українського театру Д. Антоновича, це була тяжка катастрофа, від якої національне театральне мистецтво врятували окремі видатні діячі. Ці майстри-актори не тільки самі зуміли досягти найвищих щаблів мистецтва, а й своїм прикладом та тяжкою працею з молодими колегами “творили свою роду практичну школу”. До таких найвидатніших діячів вітчизняної культури Д. Антонович зараховує насамперед Михайла Щепкіна, Карпа Соленика й Марка Кропивницького. Хоча останній, як зауважує дослідник, “тільки першою частиною своєї діяльності і належить до цієї доби, а з 1881 року сам поклав початок новій добі українського театру”.