Літературна творчість «мандрівних» дяків

Міністерство  освіти і науки, молодості та спорту України

 

 

 

 

Реферат

з історії української літератури

Літературна творчість «мандрівних» дяків 

 

Виконала:

                                                                                      

 

Перевірив:

                                                            

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернігів 2011 р.

Зміст

1. Вступ;
2. Пункт 1.1. «Вагантна традиція» ;

          1.2. «Нищенська поезія»;

           1.3. Розуміння феномену вагантизму;

           1.4. Бурлескний елемент;

           1.5. Вірші-травестії та пародії;

3. Висновок;
4. Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Відомо, що культура і література XVII - XVIII ст. розвивалися під безсумнівним впливом Києво-Могилянської академії, яка продукувала культуру двох планів: ту, що витворилася безпосередньо в стінах академії і яку прийнято відносити до "високого бароко", і ту, що творилася за її стінами, але під безпосереднім впливом академічної освіти. Вплив Київської академії сягав на всю тогочасну літературу, її роль у виробленні і фіксації традицій української літератури була визначальною. Наука і література, які створювалися в Київській академії, виходили за її межі, випускники й учні, здобуваючи певну систему знань та естетичних навичок, несли їх по всій Україні. Виробляється своєрідна система української освіти, яка стояла на досить високому рівні.

У XVII - XVIII ст. на Україні було багато шкіл, практично у кожному селі. Як свідчить перепис 1740-1748 pp. сім полків Гетьманщини мали 866 шкіл, в Чернігівському полку було 143 школи на 142 села. На Чернігівщині в 1748 р. одна школа припадала на 746 душ населення, а через 150 років (в 1875-му) - одна школа на 6730 душ.

Таким чином, під безпосереднім керівництвом Київської академії виробляється своєрідна  система української освіти, яка  вплинула на формування та розвиток і  низових жанрів бароко. Не дарма П.Житецький зосереджував увагу на тому факті, що запроваджувані російським правлінням народні училища тривалий час не приживалися на українському ґрунті, бо не відповідали суспільним потребам українців, які мали значно вищі, ніж елементарні, навики грамотності. Житецький вказував, що у так званих "мандрованих дяках" була вся сила просвітницького руху, який почався за ініціативою народу і який не відривався від народного ґрунту. Ця взаємодія народних і книжних впливів у зв'язку з рухомим складом української школи багато пояснює як y світогляді українського народу, так і в постійному вираженні цього світогляду.

 

 

1. «Вагантна поезія»

Але зупинимося детальніше на так званій "традиції вагантній", тобто українській  мандрованій поезії. Відомо, що учні Київської академії, щоб заробити собі на прожиття, ходили по Києву, співаючи пісень переважно духовного змісту. А на канікулах студенти розходилися  по Україні, об'єднавшись в артілі, поповнюючи ряди "мандрованих дяків". Вони "співали по церквах приходських  служби, а по домах всілякі канти, а також говорили промови, виставляли діалоги, комедії, трагедії та ін".

Традиція  мандрів не є власне українською, адже подібне явище було широковідоме в Західній Європі - там в епоху  середньовіччя існували ніби два  пласти поезії: висока поезія, носіями  якої були соціальні верхи духовенства, і низька, поширена серед учнів  соборних шкіл. Вагантами називали священиків, які не мали парафій, і  ченців, що кидали свої монастирі. Саме слово "вагант" означає "бродячий, мандрований''. Тому неодноразово вказувалось  на близькість "мандрованих дяків" до західноєвропейських вагантів, адже, крім схожого способу життя, була в них і подібність освіти, спільна  тематика творчості, бурлескний елемент, однак була і суттєва різниця: ваганти писали свої твори латинською мовою, тоді як наші віршувальники - переважно  рідною, цим самим створюючи передумови для літератури, писаної народною мовою, яка широко запанувала вже  в XIX ст. - і ставали ніби посередниками між культурою книжною і народом.

2. «Нищенська поезія»

Про мандровану поезію писано і сказано багато, але спробуємо подивитися на неї  саме через призму бароко - як на явище складне і багатомірне, а також не зовсім зрозуміле для сучасного читача. Мав рацію Д.Чижевський, коли твердив, що "барокове мистецтво і барокова поезія, зокрема, призначені не для людей іншого часу, а саме для людей барока". "Нищенська поезія" лише крок вперед у розвитку сатиричної та гумористичної літератури. Вона перш за все була закономірним породженням свого часу, тому слушними видаються слова Д.Горбачова, який проводить паралель між сатиричними творами "мандрованих дяків" і тогочасною дійсністю: "Дисгармонія земного життя, виповненого шахрайством і чварами (міжнаціональними, міжвіковими, становими, міжстатевими), сміху варта. Українське бароко перетворювало трагедію буття на рятівний гумор". Таким чином слід пошукати новий підхід в оцінці цього різновиду поезії як найбільш типового для "низового бароко". Адже це все-таки була поезія кола Київської академії, породжена її естетичною програмою і створена носіями тієї суми знань і навичок, що викладалися в академії.

Дослідники  давньої української літератури чи не найбільше вивчали поезію "мандрованих  дяків", вбачаючи в ній предтечу нової літератури Ще І.Франко, який досить негативно відгукувався про  книжну поезію високого стилю, вказуючи на її мінімальну літературну вартість, писав, що "віршовані новели і  сатири складалися на вироблення того епічно-гумористичного тону, що творить  характерну прикмету "Енеїди" Котляревського, і як попередники цього твору, пам'ятного як початок нашого національного відродження, заслуговують на систематичне зібрання і детальніший дослід". Стандартною в поглядах на творчість "мандрованих дяків" стала думка, що "вони несли елементарну просвіту в надра простолюду, навчали селянських та міщанських дітей початковій грамоті і співу, пристосовуючи "високу" шкільну науку до практичних потреб трудящих, розвивали в найнижчих верствах суспільства художні смаки, прищеплювали там естетичні потреби, творили і поширювали мистецтво на його низькому рівні, сприяючи цим його демократизації, зв'язку з фольклором, глибинній націоналізації".

3. Розуміння феномену вагантизму

"Мандрівні  дякі" були тим своєрідним феноменом,  що визначив весь подальший  хід української літератури. Як  вихованці "високої" шкільної  науки, отримавши більші чи  менші знання та навички, вони  несли їх у глибину масової  свідомості. При тому освіта, яку  вони впроваджували серед простолюддя, не була вже такою й елементарною: базуючись на читанні Псалтиря і Часослова, а також даючи основи церковних наспівів на вісім голосів, вона заклала підвалини грамотності широким масам. Така система навчання продовжувала існувати і після занепаду Київської академії, зберігаючи спадкоємність епох. Досить згадати, що малий Шевченко, навчаючись у подібній школі в першій половині XIX ст., "списував Сковороду": поетична творчість видатного філософа була певною мірою сприйнятою серед учнів подібних шкіл.

Другим  важливим моментом є, власне, сама специфіка  українського вагантизму. В нашому літературознавстві на нього дивилися як на форму виявлення демократичності  на перевагу високій елітарній культурі Київської академії - а отже, як на явище винятково позитивне. Хоча на відміну від західноєвропейських вагантів вони використовували народну мову і фольклорні мотиви, все ж не треба забувати, що їхня поезія писалася з прикладною метою - догодити слухачам, врахувати запити простонародної аудиторії і з чисто практичною метою: заробити гроші. Звідси й критичний елемент, де висміюється пияцтво, неробство та різні п'яні витівки. Варто не випускати з пам'яті і того, що звертання до народної мови ще не означало простоти змісту - будучи творами бароко, вони містили в собі і глибокий підтекст. На це є свідчення сучасника. О. Лобисевич у відомому листі до Г. Кониського високо відгукується про тих, хто "вміє під корою просторіччя знаходити дорогоцінності думок". Отже, вміння відчувати глибинний зміст творів (зокрема, в даному листі мова йде про інтермедії) було втрачене певним чином наступними поколіннями.

Не можна  відкидати і того обов'язкового факту, що так звана "нищенська поезія" була одним з явищ загальної культури бароко, хоч і в "низовій" формі. Тому не можна сприймати її одновимірно. Переважно це стосується віршів про шкільну науку, де сам процес її здобування описується жартівливо - адже бачимо тут сліди християнського поняття апології глупоти, простоти, що вважалося доброчинством. Відомий факт, як запорожці часто любили похизуватися тим, ніби всіляка писанина їм не бажана, відповідаючи: "Числа не знаємо, бо календаря не маєм, рік у книзі, а місяць на небі", але поряд з цим військові канцеляристи, та і взагалі освічені люди була на Запоріжжі у великій ціні.

4. Бурлескний елемент

І тут і  там бачимо в пісні й вірші  комічні й бурлескні елементи. Батьківщиною бурлескної поезії є Італія, звідки  прийшла вона до Іспанії, а з останньої – до Франції. Між одним і другим родом треба  бачити різницю, бо коли комічний письменник приневолює сміятись над тим, що  смішне в дійсності, бурлескний поет викликає у нас сміх, насміхаючись над серйозними предметами. Обидва різняться тільки вибором тем  і матеріалів: комік виставляє  в смішній формі те, що смішне само по собі, а бурлескний письменник перетворює все поважне в смішне. Комік дає природну фотографію, а  бурлескний письменник робить карикатуру з якогось поважного, високого предмету.

Основна риса їхніх творів — контраст між темою і сюжетом та його словесною формою; про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою лайливих слів. Цей прийом називається бурлеском. У віршах мандрівних дяків боги і святі їдять, п’ють, одягаються і поводяться, як звичайні люди, Богородиця нагадує сільську молодицю. Таке “переодягання” називається травестією. Мандрівні дяки писали також сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Твори мандрівних дяків, писані близькою до народної мовою, стали основою для народження нової української літератури, зокрема творчості І. Котляревського.

5. Вірші-травестії та пародії

Вірші-травестії - пізнє явище української літератури. Автори їх - мандрівні дяки. Вірші-травестії - це в основному породження середини 18 ст., коли все глибшою ставала криза старої феодально-релігійної ідеології.

Вони  розвивалися протягом короткого  часу. Остаточне покріпачення широких  мас українського народу 1783 р. поклало  край мандруванню дяків-пиворізів,  а разом з тим погубило і  їхню творчість загалом.

Віршів-травестій  збереглося трохи більше десятка, все  у записах кінця 18 - першої половини 19 і навіть початку 20 сторіччя. Воно користувалися значною популярністю, довго жили в народній пам’яті. Жанр пародія-травестія відомий з кінця 17 ст.

Питання про генезис травестії в українській літературі досліджено дуже мало; не вивчені її зв’язки з аналогічними явищами в інших літературах.

Тематично українські вірші - травестії поділяються  на 2 групи - різдвяні і великодні. Вони виникли з біблійно-євангельських  та апокрифічних легенд про Адама  і Єву з раю, про народження Христа, його воскресіння та ін. Але  травестійний спосіб розробки релігійних тем призвів до того, що у віршах не залишилось від "святих образів" нічого, крім сюжетних схем і імен.

Наприклад, народження Христа " "Пісні рождеству  Христову" є лише приводом для  зображення веселої і гомінкої гулянки  селян у корчмі.

Для всіх різдвяних і великодніх віршів найхарактерною рисою є те, що в них світ богів  і святих зливається із світом українського  простолюду. Образи небожителів втрачають  свої божественно-ірреальні риси. І  пекло з раєм - реальна земля.

Всі вірші-травестії  звучать бадьоро, святково, оптимістично, відображаючи цим історичний оптимізм народних мас, який вони не втрачали навіть в важких умовах, відображається "панібратський" гумор народу, стосовно "божих  речей".

Мова  травестій - жива народна розмовна українська мова.

Є такі травестії: "Піснь світська", "Вірш на великдень", "Вірша, говоренная гетьману запорожцами  на світлий празник воскресенія  Христово 1791 года".

Бурлеско-травестійне  віршування, як і породії на церковні відправи, були найяскравішим виявом тогочасного вільнодумства у "божих  речах". І це визивало обурення  клерикальних кіл.

Перечитуючи такі травестії, як "Великоднія вірша", ми бачимо такі рядкі, де зображені  загальні танці:

Перше навприсядки  брали,

Потім били трепака,

А дівчата  забивали

Підківками  гоцака.

А зараз  ми можемо побачити аналогічні картини  в "Енеїді": "Еней і сам тут  розгулявся, як на аркані жеребець, з  Дідорою за руки взявся, пішов із нею у танець", тобто дуже близько  до жанрових сцен віршів-травестій.

Зрештою і "перелицювання" Вергілівської "Енеїди" в кінці 18 ст. не було чимось винятковим в українській літературі, а скоріше сказати закономірним. Найпрозорливіші поборники феодальних клерикально-релігіозних порядків бачили невідтворність історичного  руху, усвідомлювали неминучість  краху своїх ідей. Процес йшов повним ходом, людство, сміючись, прощалось  із своїм минулим. Серйозні речі переходили в комедію, фарс.