Українське літературне бароко. Барокова поезія XVII ст.

Лекція 9

Українське  літературне бароко. Барокова поезія XVII ст.

1. Ґенеза укр. бароко.
2. Барокове віршування. Основні жанри барокової поезії:

• геральдичні вірші

• панегіричні вірші
• філософські вірші
• історичні вірші
• духовні вірші

3. Курйозна поезія І.Величковського

 

1.

 

2. Українське літературне бароко є невід'ємною складовою давнього письменства. Дослідження останніх десятиліть довели, що українське бароко не лише було тісно пов'язане із загальноєвропейськими мистецькими процесами, а й сформувало самобутню культуру із виразними національними ознаками, які своєрідно представлені передусім у поетичній творчості.

Виникнення  віршування в Україні

Віршувальна практика в  Україні розпочалася у другій половині XVI ст. і пов'язана з особливостями тодішньої шкільної освіти і книгодрукування. До навчальних дисциплін було долучено (на взірець єзуїтських колегіумів) поетику, яка розглядала правила віршування. У школі викладали «Поетику» Арістотеля, «Послання до Пізонів» Горація, що в середньовічному латинському варіанті дійшли до України. Це стимулювало зародження книжного віршування, хоча фактичний його початок можна віднести до кінця XV ст. (латинські вірші Юрія Дрогобича, згодом — Павла Русина). Перші друковані вірші з'явилися в Острозькій Біблії (1586), автором яких є Герасим Смотрицький. Багато поетичних творів існували в рукописах і були написано латинською, польською та давньоукраїнською мовами (Микола Гусовський, Іван Рутинець, Себастян Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Ян Жоравницький, Лаврентій Зизаній, а також деякі анонімні автори).

Найдавнішим із відомих  на сьогодні українських підручників  із поетики вважають рукопис шкільного  курсу «Поетичне мистецтво (...) Року Божого 1637». Ця та пізніші поетики містять теоретичні положення і практичні настанови. Загальна поетика давала визначення поезії, пояснювала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). В ученні про вірш розрізняли латинський метричний вірш, а також польський та слов'янський (силабічні). Давньоукраїнський вірш був переважно силабічним, тому ритмічно важким і непристосованим до особливостей української мови. Прикладна поетика подавала правила написання віршів, наводила зразки, визначала літературні роди і жанри. До поширених віршових жанрів належали епіграма, елегія, лямент (плач), панегірик, епопея, ода, курйозний вірш.

В українському віршуванні був засвоєний і культивований силабічний вірш, що характеризувався рівною кількістю складів у рядках (13, 11), вільним розташуванням наголосів у рядку, парним римуванням, наявністю цезури (паузи, що ділить рядок на дві частини).

Як зазначав Д. Чижевський, бароко в Україні, на відміну від Європи, розвивалося не дуже рішуче й помітно. На його думку, лише після 1680 р. українська література пережила період пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю. Зате поетика українського бароко зазнала радикальних реформ, які, зокрема, стосувалися жанрів.

Основні жанри  барокової поезії

Розквіт бароко припав на XVII—XVIII ст. і простежується в різних жанрах літератури, зокрема поезії Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського, які використовували досвід своїх попередників — Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та ін. Твори переважно писали латинською, іноді — польською, давньоукраїнською книжною мовою із застосуванням силабічної системи віршування, вишуканої стилістики.

Геральдичні вірші. Ці твори були засобом звеличення певної місцевості або окремих осіб.

Геральдичні вірші — твори, що пояснюють значення гербів держави, міста, роду.

Зокрема, лева на гербі  тлумачили як владу над усіма (Львів «над всі міста в князівстві руськім порядкує»), лілії — чесноти («цноти») роду, кінного воїна — символ хоробрості, стрілу з хрестами — свідчення захисту церкви та ін. Із найдавніших геральдичних віршів відомі твори на герб міста Львова, на герб («клейнод») князя Острозького (Герасим Смотрицький), підканцлера князівства Литовського Льва Сапіги (Андрій Римша).

Наче цей лев благородний, що веж не боїться високих,

Ані порогів міцних, ані залізних воріт,

Лева так місто славетне, на полі сарматськім твердиня,

Ще не лякалося сил  збройного люду, бігме

(Іван Рутинець. «На  герб Львова»).

Панегіричні вірші. В українському письменстві панегірики з'явилися наприкінці XVII ст., хоча окремі його елементи були наявні вже у «Повісті минулих літ», Київському літописі, «Слові про Законе і Благодать» Іларіона. На початку XVIII ст. виникли вітальні цикли у формі декламацій.

Панегірики (грец. — урочиста промова, вірш) — хвалебні твори на честь певних осіб.

До них належить «Візерунок цнот Єлисея Плетенецького» Олександра Митури, що складається з епіграми та семи віршів. Із творів постає образ архімандрита Києво-Печерського монастиря — мудрого і непідкупного, простого і справедливого, безкорисливого діяча, організатора друкарської справи в Києві («воскресив друкарню, що припала пилом», почав видавати книги, які «прикрасили церкву»). Автору здається, що «цноти» Плетенецького такі значні, що сам Цицерон не зміг би їх восхвалити.

«...Ти найперший був і є не лише у славі — Ведеш, як то кажуть, рій у високій справі, Бо друкарню возродив, що була занедбана, Пилом вкрилася з часів діянь Балабана. Той цю справу розпочав з божого бажання, Ремеслом оволодів, гідним поважання. Тепер ти, до божих справ душею прихильний, Церкві дав, що дати мав, у стараннях пильний, Воскресив друкарню нам після Балабана — Знову видаванням книг церква уквітчана. Адже книгам вона примножує віру, Вченням отців своїх квітне серед миру. Хай же бог тебе стократ за це нагородить, А ворог чатуючий ні у чім не шкодить.»

Подібним пафосом пройнятий  панегірик гетьману Сагайдачному «Вірш на жалісний погріб славного лицаря...» церковного культурно-освітнього діяча, письменника Касіяна Саковича (прибл. 1578—1647). Вірш був проголошений на похоронах Сагайдачного (1622). Автор наділив гетьмана кращими рисами «славного запорозького рицарства» — хоробрістю, відданістю у боротьбі з ворогами України. У панегірику викладено біографію Сагайдачного, наголошено на його моральних якостях та військовій доблесті, внаслідок чого створено образ ідеального героя («з того гетьмана кожен лицар нехай приклад бере»).

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,

Ні, вона у  забутті, певне не постане!

Поки Дністер  із Дніпром многорибні плинуть,

Поти справи всі твої славно будуть линуть.

Не впадеш у глибину забуття безличну,

Не загинеш  у літах — маєш славу вічну (...)

А щоб знали, що його тіло там покрито,

На надгробкові  слова отакі прорито: «Конашевич тут Петро, гетьман запорозький, Свої кості положив», згинувши геройськи За вітчизни волю. Як турки налягали, Кілька пострілів йому навпрямки послали. Ними зранений гетьман і життя скінчив, Вірі, богу й королю, війську догодив, І упав — мир боронив для вітчизни свято, За що, творцю, взич йому неба вікувати.

 

Декілька панегіриків присвячено Петру Могилі — релігійному та культурно-освітньому діячеві, засновникові Києво-Могилянської академії.

Філософські вірші. Традиційні для бароко роздуми про світ і смисл життя у поезії мали образний характер, їх відображали філософські вірші.

Філософські вірші — вірші, спрямовані на філософське осмислення світу, людини,  вияв філософських поглядів ліричного героя.

До цієї тематичної групи  належить поема «Лабіринт» (1625) Хоми Євлевича, написана польською мовою і видана окремою книжечкою в Кракові.

Історичні вірші. Цей віршовий пласт тематично пов'язаний з певними подіями.

Історичні вірші — вірші, у яких змальовано конкретні події минулого або осмислено історію загалом.

У «Ляменті міщан острозьких» відображено події 1636 р., коли власниця Острога Анна-Алоїза Ходкевич, онучка Костянтина Острозького, ставши католичкою, вирішила перенести прах свого батька з православної церкви до костьолу. Це обурило православне населення міста, і під час перенесення сталося криваве зіткнення між гайдуками княгині та міщанами. Невідомий автор висловив своє емоційне ставлення до цієї події.

Про історичні події  в Україні наприкінці XVI ст. розповідає латиномовна поема «Про Острозьку війну» (1600) поета-гуманіста Симона Пекаліда (прибл. 1567 — після 1601), де відтворено драматичні події, пов'язані з початком козацьких війн проти феодальних порядків. Поема виразно виявила ренесансний тип лицарства і художньою структурою засвідчила нову тенденцію в українській літературі — на відміну від візантійських, середньовічних естетики і поетики, зображати світ оновленими художніми засобами.

Ще одна латиномовна поема — «Роксоланія» (1584) українського польськомовного культурного діяча Себастяна Кленовича (1550 — між 1602—1608), у якій автор описав Україну: розкішну природу, звичаї, міста і села. Поетична манера «Роксоланії» подібна до античного віршування, за змістом — це епічний твір з історичними реаліями.

Невідомі  поети із сумом розповідали про тяжке лихоліття і невдачі, що почалися після смерті Хмельницького. Поети обурювалися зрадою козацької старшини, яка намагалася або повернути Україну до Речі Посполитої, або віддати під владу султанської Туреччини. У вірші «Плач Малої Русі» створено персоніфікований образ України-матері. її «дітки», наче яничари, допомагали шляхті поневолити матір. Стогнала б вона завжди у ярмі, якби «Богдан, муж ізбранний», не скинув із неї кайданів. «Поганих дітей» названо «ляхолюбцями», «лихолюбцями»:

Що лядське, то їм і смачно,

Хоч лядащо, то їм вдячно.

Хочуть бути уніяти,

Папу в ногу цілувати.

Історичні вірші XVII ст. тісно пов'язані з усною народною творчістю (думи, історичні пісні) як тематично, так і за стилем та особливостями використання художніх засобів. Вони відображають релігійну тематику і пройняті дидактизмом у дусі християнської моралі.

Духовні вірші. Це була переважно діалогізована релігійна лірика — гімни Богу, Діві Марії, святим. Перші її зразки зафіксовано наприкінці XVII ст. Особливого розвитку духовні вірші досягли в епоху літературного бароко.

Духовні вірші — релігійна лірика, яку створювали церковні діячі, учні шкіл, мандрівні дяки, адаптуючи книжні псалми і канти до розуміння пересічного слухача.

Найвідоміший збірник  духовних віршів епохи бароко — «Перлина многоцінна» (1648) церковного й освітнього діяча, проповідника і письменника Кирила Транквіліона-Ставровецького (?—1646). Книга складається з передмови та 21 вірша, у яких автор розмірковував про Христа та Богородицю, святих та апостолів, великі християнські свята і повчав відповідно до Закону Божого. Творам властива висока культура віршування:

О премудросте  пресвятая,

Славою вічною повитая!

Ти у славі  своїй глибина недовидима,

Ти завжди суща е світлість невгасима.

Ти у світі  доброту свою гойно виливаєш,

І люблячих тебе усіх знаєш,

І до світла свого  ізо тьми закликаєш.

Тобою любителі твої славними ся зробили

І перед лицем  божим світло ся освітили,

Ти їх двоякими дарами збагатила

І вічною веселістю  їх гойно упоїла,

Та усю волю своєї любові на них поклала,

І любителів  своїх славою вічною ти увінчала.

 

Барокову поезію, зокрема її жанри, розвивав церковний, політичний та культурно-освітній діяч, письменник-проповідник Лазар Баранович (1620—1693). Він був вихованцем Києво-Могилянської колегії, де пізніше викладав поетику і риторику, обіймав посаду ректора. Згодом став чернігівським архієпископом, організував гурток вчених та письменників, опікувався місцевою друкарнею.

Його польськомовна  збірка «Лютня Аполлона» (1671) різноманітна за своєю тематикою та жанрами. Філософська лірика апелює до вічних проблем добра і зла, мудрості і глупоти («Про час для всього — доброго, злого», «Простаку мудрець не в лад»). Громадсько-публіцистичні вірші («Один багатий, на іншому — лати», «Меч землю рубнув, у крові потонув», «Світ збурили сльози», «Монастир наш. Марс доймає», «Скрізь на Україні видно лиш руїни», «В миру нема миру» та ін.) розкривають питання багатства та бідності, війни та миру, соціального становища України у час Руїни (друга половина XVII ст.); у цих творах світ постає контрастним, незатишним, непривітним і чужим людині, яка страждає передусім від суспільної дисгармонії. Таке поетичне світовідчуття і мислення вказує на бароковість віршів Лазаря Барановича. Пейзажно-побутова лірика представлена такими творами, як «Веселка ясніє — кожен радіє», «Про місяць і зорі», «В полі робота, до неї охота», які сповнені гуманістичних настроїв, у яких автор намагався знайти гармонію між людиною і природою.

У збірці «Лютня Аполлона»  переважає жанр епіграми — короткий віршовий твір, що «просто, ясно, зрозуміло, з логічною чіткістю, дотепно і зграбно розповідає про певний предмет, певну особу чи подію (В. Крекотень). Різновидами її були епіграми-панегірики, епіграми-роздуми, епіграми-присуди, у яких наявні елементи сатиричного зображення (наприклад, «У світі так ведеться, що лихо сміється»). «Лютня Аполлона» багата на антитези («один багатий — іншому лати»), виразні метафори («перо у мозок не пхав із них жоден»), у ній поєднано біблійні, античні, фольклорно-міфологічні образи, застосовано гру слів («в миру нема миру»).