Емоційний інтелект

План

Стор.

Вступ……………………………………………………………………………3

 1. Поняття «емоційний інтелект»…………………………………………….4

2. Якості особистості керівника:……………………………………………...7

2.1.Компетентність…………………………………………………………….10

2.2. Комунікабельність………………………………………………………...11

Список використаної література……………………………………………...19

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Вплив емоцій життя людини незаперечно. Неможливо їхнє співчуття також  виключити із ділового сфери. Різні  ділові культури адаптують емоції в  ділову сферу по-різному. У деяких (американський тип) вони розведені, у деяких (російський тип) глибоко проникають один одного.

Емоції сучасної людини перебувають  під впливом довкілля:гиперинформационное  простір, світові кризи, війни чи теракти, труднощі роботі, загроза утрати роботи, грошей, життя.

Поняття емоційного інтелекту (emotional quotient (EQ) вперше було використане у 1990-му році американськими психологами Джоном Маєром та Пітером Соловеєм (таке милозвучне українське прізвище). Воно об’єднало в собі вміння людей розбиратися у своїх власних думках, почуттях та контролювати свої емоції.

Категорія емоційного інтелекту  йде своїми коренями в проблему жорсткої визначеності людської долі. І тут  все дуже просто: якщо в момент настання зрілості людина володіє певним набором  особистісних якостей та навичок  – то чи здатна вона змінитися?

Компетенція (від латів.competere — відповідати, підходити) — здатність фахівця (керівника) вирішувати певний клас управлінських завдань, відповідати займаній посаді. Коли говоримо про емоційної компетенції, ми повинні звернутися до поняття «емоційний інтелект», що з'явився як термінEQ тоді як IQ в 1995 р. після публікації роботи ДаніеляГоулмана «Емоційний інтелект». Звісно, навички здоровим глуздом, вміння практично аналізувати ситуацію, не робити поспішних висновків, і мудро ставитися до проблем становили перелік достоїнств керівника і зараз. Але як яка вимірюється величина це поняття було сформульовано лише у 1990-х рр.

 

 

1.       Поняття «емоційний інтелект»

 

Глибокі соціально-економічні та духовні зрушення, що відбуваються в Україні, сприяють утвердженню  людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розвитку її здібностей, задоволенню широких потреб, забезпеченню гармонізації міжособистісних стосунків. Практична реалізація цих завдань  багато в чому залежить від самої  особистості, її здатності вільно орієнтуватися  в соціальному просторі, розуміти особливості розвитку й самореалізації, оволодівати науковою інформацією.

Складність і багатогранність  функціонування сучасного суспільства  як динамічного соціального організму, зростання його системних змін обумовлюють  гостру потребу розвитку потенціалу емоційного інтелекту людини задля  її ефективної соціальної адаптації  та успішної самореалізації. Такі обставини  підвищують науково-психологічний  інтерес до цієї проблеми.

Актуальність проблеми зумовлена  ще й тим, що емоційний інтелект є  однією з головних складових у  досягненні максимального успіху в  житті та відчуття щастя. Якщо в ХХ столітті в дипломатії, управлінні та бізнесі важливим був логічний інтелект, то в ХХІ столітті, коли процес глобалізації охопив усі сфери  життя, актуальним є емоційний інтелект і пов’язані з ним форми  практичного і творчого інтелекту.

Дуже часто те, чого ми шукаємо в житті, не стосується зовнішніх  факторів, найновіших концепцій, тенденцій  і технологій. Скоріш за все, це внутрішні  детермінанти, які є в нас самих. Найчастіше ми не усвідомлюємо, не шануємо  і не користаємося цим, як могли б. Щоб наше життя мало сенс і щоб  ми були успішними, мусимо мати настановлення  на успіх і добре розуміти свій внутрішній світ, прихований під ідеалізацією, контролем, риторикою і поверховістю. Як писав Е. Реріх, „важко досягнути вершини, якщо дух не розуміє основ Ієрархії”. Наші найглибші цінності активізує і мотивує те, про що мріємо, думаємо, чим живемо. Наші емоційні переживання допомагають пізнати і залишити назавжди в пам’яті певні думки, надають нам відваги і впевненості, є джерелом енергії і глибоких почуттів, захоплення і правдивості. Якщо прислухатись до них, то емоційний інтелект дозволяє глибше і повніше зрозуміти себе й оточення, спонукає вчитись, творити, налагоджувати співпрацю та досягати успіху.

Проблема інтелекту викликає серйозні дискусії. Дослідники, що працюють у цій галузі, висловлюють прямо протилежні погляди на сутність інтелекту і шляхи його експериментального вивчення.

У вітчизняній психології ХХ століття дослідження інтелекту розвивалися в кількох напрямах: вивчення психофізіологічних задатків загальних розумових здібностей (Б. Теплов, В. Небиліцин, Е. Голубєва, В. Русалов), емоційної та мотиваційної регуляції інтелектуальної діяльності (О. Тихомиров), когнітивних стилів (М. Холодна), як „здатності діяти в розумі” (Я. Пономарьов). В останні роки розвиваються такі нові напрями дослідження, як особливості „імпліцитних” теорій інтелекту (Р. Стернберг), регуляторні структури (А. Піаже), зв’язок інтелекту і креативності (Е. Торренс).

Термін „емоційний інтелект”  почали використовувати на початку 1990-х років. Американські психологи  П. Саловей і Дж. Майєр застосували його для сукупності позначень ступеня розвитку таких людських якостей, як самосвідомість, самоконтроль, мотивація, уміння ставити себе на місце інших людей, навички роботи з людьми, вміння налагоджувати взаєморозуміння з іншими. Найактивнішим популяризатором EQ вважається Д. Гоулмен, американський журналіст і психолог, який у книзі „Emotional Inteligence” на матеріалах психологічних досліджень і опитувань довів, що успіх в житті залежить не стільки від логічного інтелекту - IQ, скільки від здібностей управляти своїми емоціями - EQ.

Серед західних вчених, які  розробляли концепції емоційного інтелекту, були Д. Гоулмен, П. Саловей, Дж. Майер, Д. Карузо, Г. Гарднер, Р. Бар-Он, С. Хейн, Р. Купер, А. Саваф. В Україні теж з’явились дослідження з проблеми концептуалізації цього феномена, його функцій (Е. Носенко), вивчення EQ як детермінант внутрішньої свободи особистості (Г. Березюк) та показника цілісного її розвитку (О. Філатова).

Для визначення поняття „емоційний інтелект” було використано дві  основи: неоднорідність поняття „інтелект” і здійснення інтелектуальних операцій з емоціями [2].

Емоційний самоаналіз — регулярна  чи ситуативна оцінка своєї поведінки  та реакцію нього оточуючих. Випадки  позитивної реакції рекомендується запам'ятати і підтримувати власне поведінка батьків у такому ключі, а негативну реакцію помітити й намагатися б викликати її більш. В широкому розумінні емоційний інтелект трактується як здатність диференціювати позитивні і негативні почуття, а також знання про те, як змінити свій емоційний стан з негативного на позитивний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Якості особистості керівника

Якості особистості керівника — найстійкіші характеристики, що мають вирішальний вплив на управлінську діяльність.  

  У психологічному аспекті вони залежать від характеру, структури, спрямованості, досвіду, здібностей особистості, умов праці. Це складні, багатогранні феномени, конкретні вияви яких залежать від структури особистості і від дії різних чинників. Наприклад, дисциплінованість керівника може залежати від самоконтролю, внутрішньої організації, усвідомлення своєї соціальної ролі, а також від боязні несподіваного контролю вищих управлінських структур. 
   Найчастіше виокремлюють такі обов'язкові для управлінця якості: 
  1. Компетентність (кожен керівник має знати, як виконувати свою роботу на високому професійному рівні).

2. Висока відповідальність,  особиста гідність. 
3. Відчуття нового та вміння йти на розумний ризик, творчо розв'язувати проблеми, сміливість у прийнятті рішень. 
 4. Гнучкість, розуміння ситуації, гостре сприйняття нових потреб, відчуття часу, подій. 
  5. Висока працездатність, постійне прагнення бути кращим і робити все якнайдосконаліше. 
  6. Комунікабельність, здатність установлювати контакти. 
 7. Увага   до підлеглих. 
    Усі ці якості мають інтегральний характер, адже містять у своєму складі простіші компоненти. Наприклад, здатність творчо розв'язувати проблеми залежить від загального складу особистості, типу мислення, інтуїції тощо. Якості і риси керівника умовно можна класифікувати на психологічні, інтелектуальні, професійні та соціальні. Попри те, що більшість якостей є універсальними, їх пріоритетність, однак, залежить від багатьох чинників, зокрема й етнічного. 
    До узагальненого портрета керівника належать біографічні характеристики, здібності, особистісні риси, а також вікові особливості. 
    Біографічні характеристики керівника. Важливим біографічним показником вважають вищу освіту керівників. За даними японських учених, типовий японський керівник має університетський диплом (а іноді два) з інженерної спеціальності чи соціальних наук. Багато сучасних українських керівників також мають гуманітарну і соціально-економічну чи юридичну освіту. 
    Здібності керівника. Це психологічні особливості керівника, які є умовою досягнення ним високих результатів у співпраці з підлеглими та виконанні завдань організації. Здібності поділяють на загальні й специфічні. Згідно із спостереженнями американських дослідників найефективнішими виявилися ті керівники, котрі мають не надмірно високі показники інтелекту; не всі, хто відмінно навчається, стають умілими керівниками. Аналізуючи подібні особливості, Б. Теплов стверджував, що немає підстав вважати роботу практичного розуму більш простою й елементарною, ніж роботу теоретичного розуму. 
   Специфічні здібності особистості керівника виявляються у його спеціальних знаннях, уміннях, компетентності, поінформованості під час конкретної діяльності. 
    Особистісні риси керівника. До них відносять стійкість до стресу, здатність домінувати, прагнення до перемоги, впевненість у собі, креативність, емоційну врівноваженість, відповідальність, заповзятливість, надійність, незалежність, товариськість. 
   Цей перелік не вичерпує усього багатства характеристик керівників, про що свідчать вітчизняна і зарубіжна управлінська теорія і практика. Тим більше, що динаміка політичних, соціально-економічних умов потребує розвитку управлінських здібностей, навичок керівника. Тому кожен не байдужий до справи керівник повинен постійно самовдосконалюватися. 
    Вікові особливості керівників. Знання їх дає змогу науково обґрунтовано планувати кар'єрний ріст управлінських кадрів, пред'являти їм об'єктивні вимоги, мати реальні очікування результатів їх діяльності. Так, середній вік президентів великих японських компаній становить 63,5 року, американських — 59 років. Оптимальний вік вступу на посаду керівника — від 30 до 50 років і більше (у Японії). Приміром, видатний американський менеджер Лі Якокка в 36-літньому віці став віце-президентом, а потім і президентом автомобільної компанії Генрі Форда, а чверть століття потому привів до тріумфу корпорацію “Крайслер”, яка перед тим була на грані катастрофи. 
    Вітчизняні й зарубіжні вчені вживають таке поняття, як “психологічний вік людини”, характеризуючи його не лише як природну, а значною мірою як соціально детерміновану властивість індивіда. 
    Російські психологи В. Зазикін та А. Чернишев вважають, що ефективність управлінської діяльності залежить від таких суб'єктивних чинників, як досвід, здібності та якості керівника. Досвід вони розглядають як якість особистості, сформовану шляхом навчання, як узагальнюючі знання, навички, вміння і звички; управлінські здібності як особливості й якості особистості, що є суб'єктивними умовами успішного здійснення певного виду діяльності і які не можна звести до знань, умінь та навичок керівника; якості керівника — як результат реалізації його здібностей у процесі управлінської діяльності. На їх погляд, у теорії й практиці управління часто якості й здібності не розрізняють, оскільки ті й інші є умовами ефективності управлінської діяльності. Отже, здібності — це приховані можливості особистості керівника, котрі можуть розкритися (стати якостями) або ні. 
    Серед особистісно-ділових, професійних якостей керівника вчені виокремлюють головні й важливі. Головними якостями є компетентність і комунікабельність.

 

 

 

2.1. Компетентність

 

Вона стосується особистісних рис, умінь і навичок, закорінених  у раціональну (інтелектуальну) сферу  особистості.  

Компетентність керівника — наявність у керівника спеціальної освіти, широкої загальної й спеціальної ерудиції, постійне підвищення ним своєї науково-професійної підготовки.  

  Компетентність передбачає системність мислення (практичний розум, швидкість входження в проблему, здатність передбачати різні варіанти виходу із ситуації, винахідливість) танаявність організаторських якостей, (уміння підбирати, розставляти кадри, планувати роботу, забезпечувати чіткий контроль). 
    Організаторські якості є наслідком вияву певних психологічних властивостей особистості, до найважливіших з яких належать: 
— психологічна вибірковість (здатність адекватно відтворювати психологію групи, правильно реагувати тощо); 
— здатність заряджати своєю енергією інших людей, активізувати їх; 
— критичність та самокритичність (уміння бачити недоліки у своїх діях та вчинках підлеглих); 
— психологічний такт (здатність оптимально впливати на інших людей, контактувати з ними на основі індивідуальних особливостей); 
— вимогливість (здатність ставити адекватні вимоги залежно від ситуації); 
— схильність до організаторської діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2. Комунікабельність

Маючи певний зв'язок із вродженими задатками  особистості, вона є тим феноменом, який формується, розвивається у процесі її життєдіяльності.  

Комунікабельність керівника (лат. communico — з'єдную, повідомляю) — риса особистості, яка виявляється у здатності до встановлення контактів, спілкування, товариськості.   

  Керівники з розвинутими комунікативними якостями мають значний запас стратегій спілкування, уміють взаємодіяти з представниками різних груп. Усе це вимагає знання особливостей груп, їхніх інтересів, цінностей, етнопсихологічних особливостей. Уміння спілкуватися залежить від природних можливостей, спрямованості активності, ділової чарівності, намагання домінувати чи співпрацювати у процесі спілкування, адаптивних якостей, поведінки в екстремальних ситуаціях (конфлікти, погрози тощо). 
    До важливих особистісно-ділових, професійних якостей керівника за цією класифікацією зараховують: 
   1. Стійкість до стресу (здатність протистояти сильним негативним емоціогенним впливам, що викликають високу психічну напругу). 
   2. Морально-етичні якості (чесність, порядність, принциповість тощо). 
   3. Підприємницькі якості (уміння передбачати і швидко оцінювати ситуацію, активність, здатність до виваженого ризику тощо). 
    Дослідження феномену та особливостей самореалізації керівника під різними кутами зору і в різних аналітичних вимірах спричинилися до появи різних класифікацій їх особистісно ділових якостей. Специфіка цих класифікацій зумовлена відмінностями у підходах, яких дотримуються конкретні наукові школи, національними традиціями, що домінують в економіці та управлінні нею.

Найпоширеніші класифікації ілюструють, наскільки широким є  діапазон вияву професійних якостей  керівника. 

1. Психологічна вибірковість  — здатність співпереживати, виявляти  високу чутливість і сприйнятливість  в описі та демонструванні  психологічних об'єктів; оперативно й адекватно характеризувати психологічні особливості людей; виявляти вибіркову психологічну пам'ять і спостережливість у бесідах, у розв'язанні управлінських завдань; виявляти схильність до психологічного аналізу, пояснення поведінки та вчинків інших людей і власних; глибоку переконаність у силах, здібностях та можливостях групи людей; подумки ставити себе в психологічну ситуацію іншої людини, міркувати “з її погляду ” , приймати рішення, ставлячи собі запитання “А як би вчинив я, будучи на її місці?”. 
    2. Практично-психологічний розум — здатність: розподіляти обов'язки групової діяльності з урахуванням індивідуальних особливостей людей; оперативно орієнтуватися в ситуаціях, які вимагають практичного застосування знань у розв'язанні проблем “справи — люди ”, “люди — справи”; виявляти винахідливість у застосуванні психологічного стану, настрою людей за певних умов життя та діяльності; викликати стимулюючі мотиви діяльності, знаходити шляхи та способи зацікавлення людей справою, використовувати моральні та матеріальні стимули цієї зацікавленості; враховувати відносини, особисті симпатії, антипатії, психологічні відмінності людей під час групування їх для виконання спільної діяльності; навчатися при формуванні організаторських знань, навичок, умінь щодо пристосування психологічних особливостей людей до вимог діяльності; розв'язувати практичні проблеми крізь призму наявних людських можливостей (це є результатом вибіркової пам'яті та здатності розуму керівника, а також виявом його практичності й реалістичності). 
    3. Психологічний такт. Особливістю цього феномену є почуття міри у відносинах і взаємодії з людьми, відсутність якого долає межі, за якими руйнуються оптимальні відносини керівника з підлеглим. Психологічний такт можна розвивати за допомогою мовної адаптації до різних людей, відсутності “мовленнєвого шаблону”, комунікативної винахідливості під час першого знайомства тощо; індивідуалізації спілкування з людьми на основі врахування їх усталених індивідуально-психологічних особливостей; розвитку почуття ситуації; врахування зовнішніх обставин, які впливають на взаємини індивідів; вияву чуйності, уважності, співчуття до людей; простоти, природності у спілкуванні, здатності бути самим собою у стосунках з людьми; почуття справедливості, вияву об'єктивності у ставленні до підлеглих та колег, здатності засвідчити й довести цю об'єктивність. 
    4. Суспільна енергійність — це емоційно-мовленнєвий вплив, який виявляється в різних емоційних формах мовлення: членуванні фрази, інтонації, у наголосах та паузах; вольове спонукання, яке реалізується в мовленнєвій, мімічній та пантомімічній формах (жести, погляд, поза, вираз обличчя). Володіння мовленнєвою функцією вольового спонукання виражається у здатності організатора користуватися різними словесними формами: проханням, побажанням, порадою, закликом, переконанням, навіюванням, вимогою, розпорядженням, наказом тощо. Суспільну енергійність характеризують такі показники: 
— здатність впливати на людей своїм ставленням до них, а також до справ, подій; 
— логічна переконливість впливу словом та ділом, уміння реалізувати логічну послідовність у мовленнєвій та практично-діяльній формах; 
— практично-діяльна форма впливу, яка виявляється у здатності організатора продемонструвати зразок виконання справи, яку він доручає іншим, тобто здатність впливати особистим прикладом; 
— впевненість у своїх силах, віра в здійсненність справи, оптимізм, бадьорість духу; 
— здатність оптимально обрати момент вирішального впливу, сміливість, наполегливість у важкій ситуації, здатність до ризику. 
   Суспільна енергійність є важливим чинником організаційного і комунікативного процесу. 
    5. Вимогливість як наявність у керівника високих потреб, запитів і спонукання підлеглих до неухильного виконання рішень, досягнення цілей. Виражається в таких  показниках: 
— сміливість пред'явлення вимог; 
— постійність, усталеність, не епізодичність вимог; 
—  гнучкість пред'явлення вимог з урахуванням конкретної ситуації; 
— самостійність, невимушеність вимог; 
— категоричність вимог; 
—  різноманітність форм вияву вимог, особливо здатність подати їх у формі жарту, дотепного зауваження, сарказму; 
—  індивідуалізація вимог залежно від постійних і тимчасових психологічних особливостей та стану людей. 
    Вимогливість застерігає від непередбачуваних ситуацій у трудовому процесі. 
    6. Критичність як здатність аналітично ставитися до дійсності, конкретних справ виявляється в таких аспектах: 
— критична спостережливість (уміння побачити та виокремити недоліки); 
— самостійність (посилання на власні оцінні спостереження) критичності; 
—мобільність критичного  аналізу; 
— логічність та аргументованість критичних зауважень 
— прямота та сміливість критичності (без скарг та критиканства); 
— глибина та істотність критичних зауважень по суті; 
— постійність, не епізодичність критичних висловлювань про недоліки стану справ та про дії людей (без прискіпливості та в'їдливості); 
— доброзичливість  критичності. 
   Ця властивість є одним із стимулів розвитку підприємства. 
    7. Схильність до організаторської (управлінської) діяльності. її засвідчують такі показники: 
— спонтанне, самостійне входження в організаторську діяльність; 
— перебирання на себе ролі організатора та відповідальності за роботу інших людей у важких та несприятливих умовах; 
— потреба в організаторській діяльності, усталене, безкорисливе прагнення та готовність до неї; 
— природність входження в організаторську діяльність, що відбувається немовби “само собою”, ніби інакше й бути не могло; 
— невтомність в організаторській роботі; 
— емоційно-позитивне самопочуття під час її виконання; 
— незадоволеність, нудьга без організаторської діяльності; 
— здатність побачити необхідність в організаторській діяльності за обставин, які наочно її не вимагають. 
    Ця схильність виражається в упорядкуванні, налагодженні єдності виробничого процесу. 
    Охарактеризовані вище властивості становлять єдність, порушення якої ускладнює, а то й унеможливлює оволодіння навичками управлінської діяльності, а також реалізацію їх на практиці. Особливості управлінської діяльності, тобто діяльності керівника, характеризують і специфічні інтегральні чинники, які, на думку українського психолога Вікторії Третьяченко, охоплюють такі якості особистості: 
    1. Адаптаційна мобільність. Цей чинник визначає роль і місце особистості в міжособистісній взаємодії у малих соціальних групах, її статус, позицію у структурі ділових відносин. До психологічних якостей адаптаційної мобільності належать прагнення впливати на інших, схильність до неперервних якісних змін умов праці, здатність протистояти дестабілізуючому впливу негативних форм поведінки тощо. 
    2. Емоційне лідерство (виявляється під час горизонтальної та вертикальної взаємодії у неформальних групах, що діють в організаційній структурі) та ділове (інструментальне) лідерство (у неформальній групі підрозділу під час розв'язання проблемних ситуацій). 
    3. Здатність до інтеграції соціальних функцій (ролей). Свідченням її є пристосування поведінки особистості до рольових очікувань інших учасників групи. Виявляється ця здатність у вмінні бути і неформальним емоційним лідером, і адміністратором. 
    4. Контактність. Реалізується вона через здатність до встановлення позитивних соціальних контактів. Передумовами контактності є відкритість у спілкуванні, високий рівень домагань, прагнення утвердитись, здатність встановлювати ділові зв'язки, схиляти людей до себе, вміння розгледіти конфліктну ситуацію очима сторін, що конфліктують, здатність вислуховувати та переконувати тощо. 
    5. Стійкість до стресу. Важливість цього чинника зумовлена неабиякою емоційною напруженістю управлінської роботи, яка активізує роль емоційних регуляторних механізмів у структурі особистості керівника.  Адже у практиці управління ситуація часто розходиться зі звичкою, що змушує ціною значних інтелектуальних, вольових зусиль знаходити оптимальні рішення. З кожним вольовим напруженням відбуваються емоційні перенапруження, що спричинює зриви, неврози, намагання всупереч ситуації та логіці приймати рішення за виробленими заздалегідь і вже не достатньо точними “алгоритмами”. 
    Типологізація загальних та спеціальних властивостей і якостей керівників є умовною, а якості й властивості поліфункціональні, що вимагає від керівника вияву відразу кількох якостей за домінування однієї з них. Для того щоб особистість могла реалізувати себе як ефективний керівник, постійно розвиватися, зберігаючи при цьому оптимальне “професійне самопочуття”, вона повинна бути наділена мінімумом для управлінської діяльності якостей, постійно збагачувати їх. А з метою з'ясування професійного потенціалу і придатності особистості до управлінської діяльності використовують такі методи: 
— вивчення та аналіз професійної діяльності кандидата на управлінську діяльність в минулому (результати роботи на схожій посаді, здатність долати перешкоди, спрацьовуватися з колегами і пристосовуватися до нових умов); 
— аналіз анкети кандидата та заяви про прийом на роботу; 
— співбесіда кандидата на різних рівнях управлінської структури. 
    В оцінюванні та розстановці керівних кадрів, фахівців найбільш значущими є такі риси особистості: 
    1. Навички соціальної взаємодії (здатність спілкуватися, вибудовувати міжособистісну взаємодію). 
    2. Орієнтація на успіх (наявність таких якостей, як упертість, наполегливість, азартність, працездатність, схильність до ризику). 
    3. Соціальна зрілість (наявність достатньо сформованих особистих цілей, здатність до коригування власної поведінки). 
    4. Практичний інтелект (здатність визначати проблему і знаходити можливі способи її розв'язання). 
    5. Здатність до складної праці (стійкість проти стресу, вміння планувати складну роботу та встановлювати пріоритетність завдань за умов дефіциту часу). 
    6. Соціальна пристосованість (уміння працювати з колегами та керівництвом, пристосовуватися до організаційної соціокультури, традицій, норм, ритуалів). 
    7. Лідерство (здатність спонукати до дій інших, навіювати довіру оточенню). 
    Поряд з цими рисами, на думку вчених, слід оцінювати такі якості та характеристики особистості керівника, як здатність інтегрувати емоційні оцінки та інтуїтивні уявлення у процесі прийняття рішень, міру емоційної та психологічної стійкості, вміння налагоджувати ефективну комунікацію, делегувати повноваження, здатність до усвідомлення власних інтересів та інтересів підлеглих, можливості працювати в організації, вміння чітко формулювати свою позицію і розуміти чужу, контактувати з іншими, взаємодіяти на основі їхніх індивідуальних особливостей, фізичного, психічного  і морального  стану. 
    Слід також оцінювати і такі показники ефективності управлінської діяльності керівника: 
— бачення в кожному, з ким він спілкується, особистості, ставлення до неї як до найбільшої цінності, визнання недоторканності її достоїнства; 
— віра в можливості  собистості, доброзичливість, визнання індивідуальності особистості; 
— щире бажання допомогти тому, з ким контактує керівник; 
— об'єктивне оцінювання керівником особистісно-ділових якостей і діяльності людей; відкритість у спілкуванні, самоаналіз і самокритичність; 
— досконале володіння різноманітними психотехнологіями і прийомами взаємодії, оптимістична манера спілкування; 
— своєчасне подолання труднощів, психологічних бар'єрів у спілкуванні; 
— уміння вислухати, володіння емпатією (здатністю вловлювати настрій людей, визначати їхні очікування, установки, тривогу, співпереживати). 
    Необхідність діяти за організаційної багатоманітності, невизначеності, взаємозв'язку соціально-економічних явищ, постійного оновлення продукції, технологій, каналів взаємодії, стратегічного і тактичного мислення, потребує від керівників уміння інтегрувати різні аспекти діяльності, гнучкості розуміння співробітників, здатності бути лідером групи й ефективно працювати у її складі, бачення ключових чинників ефективності різних типів організацій   і стратегій   управління. 
    Яким би компетентним, досвідченим не був керівник, він не має права зупинятися у своєму розвитку, оскільки це матиме наслідком не лише його неадекватність діловій ситуації, а й зниження конкурентоспроможності організації.