Освітня система в Польщі: традиції та сучасність

Освітня система в Польщі: традиції та сучасність

Один із класиків польської педагогіки, Богдан (1882-1974), писав у своєму науковому дослідженні «Польське педагогічне мислення» (1938): «У звичайному розумінні в Польщі дують вітри, насамперед, із заходу. І в ідейному польському педагогічному світі сторіччями також панує західний вітер

У ХVІ столітті ідеї приходили з Італії та протестантських центрів у Німеччині та Швейцарії, у ХVII та ХVIII сторіччях насамперед із Франції, у ХІХ столітті з Німеччини, але також і з Франції, і в ХХ столітті з Німеччини, Англії, Швейцарії, Бельгії та Сполучених Штатів». Цей факт свідчить про європейський зв'язок польської педагогіки. Насправді, розвиток освітньої системи дуже схожий в європейських країнах, як і розвиток педагогічного мислення та педагогічної діяльності взагалі.

Початок польської державності був тісно пов'язаний із загальноєвропейським розвитком. Поява шкільної системи була одним із перших наслідків христианіазації Польщі до кінця Х століття так само, як і в Західній Європі створюються школи римо-католицької церкви. Спочатку ці школи були при соборах і служили винятково для духовної освіти. Згодом з'являлися школи учнівства, що стали створюватися заможними церквами, а також монастирські школи, які утримувались різними орденами. У ХІІІ столітті стали поширюватись парафіяльні школи, що були засновані з ініціативи громадян (як правило, німецького походження) і слугували підготовці світських професій. Навчальний план усіх шкіл складали в середньовіччя гуманітарні науки; заняття тут містило в собі щонайменше три основних предмети, а саме латинську граматику, риторику та діалектику.

Освітній розвиток у Польщі було продовжено створенням університету у Кракові в 1364 році. Засновники університету прагнули побудувати його за зразком університету в Болоньї. Там навчали насамперед юристів і медиків. У 1400 році Краківський університет реформувався, відкрив теологічний факультет і став нагадувати за своєю організаційною структурою Паризький університет.

Завдяки цьому відновленню Краківський університет став відомим і визнаним в епоху Відродження, гуманізму й реформації по всій Європі як центр освіти та культури. Його випускники стали відомими професорами. Достатньо назвати такі імена, як Андреас Фікіу Модревіус (1503-1572) і Сімон Марісіу (1516-1674). Вони писали свої статті латинською мовою, в яких вимагали, щоб держава переглянула своє ставлення до існуючої системи освіти та підвищила свою відповідальність за неї й викладачів, а також навчальний план повинен брати до уваги політичні, економічні та соціальні потреби держави. У «золоте століття» - як називають ХVІ сторіччя в польській історії - виникло багато різних шкіл, що впливали на систему освіти в різних регіонах. Це були лютеранські та кальвіністські школи, а також школи польських аріанірів і Бомішенських братів. Однак у середині ХVІ століття перемогла в освіті контрреформація. У ХVII столітті школи інакомислячих були цілком витиснуті єзуїтськими школами, що були особливо популярні серед дворянства.

Орден єзуїтів вимагав у 1773 р. - через рік після катастрофи першого поділу Польщі - швидкого вирішення подальшої долі шкільної системи. І, таким чином, у тому ж році був створений національний комітет з освіти, що залишався безпосередньо сеймом і був відповідальним тільки перед ним. Національний комітет з освіти мав компетенцію та функції центрального державного органу. Тому не дивно, що цей орган уважається в історії польської державності першим міністерством освіти в Європі.

Видатні представники світського та церковного життя Польщі були членами даної комісії. Крім того, на засіданнях даної комісії був присутній навіть король, а також представники церковної ієрархії, освіченого дворянства та буржуазії. Основним завданням її роботи було проведення різноманітних реформ у дусі філософії нового часу, проте зі збереженням традиційних цінностей, що були пов'язані з католицьким навчанням віри. Мова йшла при цьому як про реформу цілей, змісту та методів освіти й виховання, так і про реформу освіти викладача, а також загальної організації шкільної системи.

Національна комісія проіснувала тільки два десятиліття до 1794. У 1795 вже не існувало польської держави на європейській географічній карті. Після третього поділу колишня територія Польщі була розділена між сусідніми державами: Росією, Пруссією й Австрією. Це означало прихід похмурого періоду національної залежності тривалістю у 120 років.

Освіта розвивалась у ці роки, насамперед, у російській і прусській областях розподілу в останні десятиліття ХІХ століття. Це спричинило русифікацію та відповідно німофікацію Польщі. Як відповідь на спробу відчуження польської молоді від її нації тайкома проводилися заняття історією та літературою, тому що ці предмети складали основу національної освіти. Заняття проводились нелегально в помешканнях учнів чи у приватних школах, продовжуючи офіційну освітню програму. У 1885 у Варшаві був створений таємний інститут як пересувний університет. У штат цього навчального закладу пізніше ввійшли представники шкільної системи, що успішно функціонували під час окупації нацистами Польщі в 1939-1945, а також представники демократичної опозиції в народній республіці Польща, що створювали в 1977 пересувний університет (рік по тому перетворений у наукове товариство з вивчення навчальних курсів), який давав освіту та підтримував наукові дослідження. Проти русифікації та німофікації стихійно виступали також студенти, у цей час вони страйкували і не ходили до школи. Найвідоміший страйк відбувся в 1901 у Врезсні.

Польська держава саме тільки приходила до тями від руйнування після Першої Світової війни. Першим кроком на шляху до створення національно-державних освітніх систем було скликання I конгресу викладачів (так званого «викладацького сейму»), що став у II республіці Польщі тим, чим була Шкільна конференція у Веймарскій республіці, - джерелом натхнення для сфери демократичного й політичного освітнього мислення. Так само, як і в інших галузях громадського життя, перед освітньою системою стояли важливі задачі, щоб уніфікувати різні системи по всій країні. При цьому беруться до уваги відповідні розходження в питаннях навчальних планів, рівня занять, організації та керування шкільною системою, щільності шкільної мережі, освіти викладача і, не в останню чергу, освітніх традицій. Усе це дає ясне уявлення про те, який тяжкий тягар взяла на себе воз'єднана Польща в 1918 році.

Величезне значення для уніфікації освітньої системи мав прийнятий сеймом у 1932 і до сьогоднішнього дня по-різному тлумачений закон «Про конституцію шкільної системи», що увійшов до історії під ім'ям її ініціатора як Закон Єдзевича. На підставі цього закону була проведена комплексна шкільна реформа. Багато викладачів цікавились менше шкільною конституцією, а більше гаслами, що мали на меті поліпшення дидактичної та виховної роботи школи. До цього варто віднести численні спроби здійснення внутрішніх реформ і зовнішній вплив (від англосаксонського до французького зразка як «рух нового виховання»). Серед цих спроб варто особливо виділити проблемно-орієнтоване навчання, метод Декролі, Дантон-план, проектний метод, «Робочу школу», «Загальні заняття».

До цього відноситься популярність системи виховання, що була створена польською реформаторською педагогікою, яскравим представником якої був Януш Корчак (1878-1942). До початку Другої Світової війни не вдалось вирішити освітні проблеми того часу. Перша проблема була пов'язана із сильними розходженнями в освітніх можливостях між містом і селом, а також між індустріалізованою та «швидко модернізованою Польщею на заході та сільськогосподарською й відсталою Польщею» на сході країни. Друга проблема стосувалася шкільної системи для численних національних меншин - зокрема для українського населення, що населяло південно-східні землі на периферії.

Після Другої Світової війни основним завданням стало відновлення персоналу для освітньої системи й освітньої політики та відновлення третини матеріальної основи шкільної системи, а також утрачених при окупації Німеччиною областей, хоча вже в 1945 був скликаний всепольський освітній конгрес, де обговорювали різні проекти освітньої реформи. Один із перших освітніх законів стосувався боротьби з неписьменністю, що підтримали 4 млн осіб. Цей процес ілюструє розвиток польської освітньої системи з кінця Другої Світової війни аж до перевороту в 1989 році, що охоплює три значні шкільні реформи (1948, 1961, 1973), які починалися з політичного обговорення в галузі освіти. У центрі уваги знаходились відповідно демографічні й економічні ринкові умови, в яких працювала школа, а також задовольняла суспільні потреби освіти в майбутньому.

На початку 70-х років, після успішного закінчення акції «1000 шкіл до тисячоліття Польської держави» (яке святкувалось у 1966 році), розвиток шкільної системи помітно загальмував, у деякому сенсі вона була відкинута назад. Розпочата колись освітня реформа була здійснена тільки навпіл. Хоча навчальні програми переглядались, але через стрімке погіршення економічного становища та політичну кризу країни (т. зв. серпневі події) почалося запровадження в 1980 загальноосвітньої десятилітньої школи - за зразком Радянського Союзу та НДР.

Наступна серйозна спроба реформувати шкільну систему була схожа на попередню в 1973 році та почалася зі створення комітету експертів, що представив звіт про стан і напрямок розвитку народної освіти в 1989 - «Освіта як національний пріоритет».

Тоді ж відбувся «круглий стіл» із даних проблем і був створений документ «Звіт про освітній стан у народній республіці Польща з 1973 року» (розроблений Яном Скшепаньським) - виходить, що нове міністерство освіти при коаліційному уряді з некомуністичним міністром не додало йому ніякого особливого значення.

Напрямок подальшого освітнього розвитку визначали угодами, «круглими столами», діяльністю соціального руху «Солідарність» у 1980-1981 роках. Основні угоди про школу й освіту стосувались у першу чергу дій із реалізації можливості освітньої рівності, обмеження впливу на школу політики й ідеології, визнання принципу плюралізму в освіті та вихованні, диференціації й індивідуалізації освіти, децентралізації процесів прийняття управлінських рішень в освітньому управлінні (спрощення освітньої структури управління, значна персональна, фінансова та педагогічна автономія кожної школи), усуспільнення освітньої системи (створення демократичним шляхом могутніх корпорацій із правом участі в ухваленні рішення та правом його оформлення, допущення неурядового освітнього сектора), і останнє, але не менш важливе - пристосування професійної навчальної системи до потреб ринкової економіки, гарантуючи кращі шанси для молоді на ринку робочої сили. Реалізація більшості подібних зобов'язань відбувається дотепер, тільки дуже повільно.

Незважаючи на це, протягом останніх десяти років у освітній системі сформувалися три центральні тенденції, що полегшили інтеграцію Польщі в ЄС: реконструкція піраміди у сфері кваліфікацій, кількісна освітня експансія у вищій школі та збільшення чисельності студентів. Перша тенденція - це наслідок відхилення від моделі професійної освіти на робочому рівні на користь істотного розширення професійної освіти, яка веде до іспиту на атестат зрілості; друга - наслідок переходу від восьмирічної початкової школи до загальної шкільної освіти; третя - наслідок переходу на рівні ліцензування, створення неуніверситетських галузевих інститутів і допущення неурядових установ вищої школи (у навчальному 2001/02 році вже 217!).

Однак після перевороту був прийнятий «Закон про освітню систему» в 1991 році - внутрішнє відновлення польської школи, тобто проведення змістовної навчальної реформи (духовної, структурно-організаційної, а також змістовно-навчальної). Освітня реформа відкладалась на більш пізні терміни через фінансові проблеми. Вона почалася в 1999 та була розрахована на шість років.

Як і в минулих освітніх реформах, вихідним пунктом стала критика колишньої освітньої системи в польських школах. Критикувались, насамперед, переваги енциклопедичних знань над практичними вміннями, специфічного предмета на заняттях, а також заняття по 45 хвилин і низький рівень занять, що призводить до зростаючої функціональної неграмотності в польському суспільстві, низького рівня культурних потреб та антипатії до навчання протягом усього життя, зневаги до виховної функції школи, недостатнього співробітництва між викладачами та батьками, замикання школи на соціальному контексті, недостатнього співробітництва між професійною школою та сферою праці.

Влада зважилась на освітню реформу, посилаючись на необхідність інтеграції Польщі до ЄС, а також на необхідність основних змін в освіті, що випливає з реформи структури та територіальної реформи держави, і, зрештою, на сприятливі обставини демографічного росту, що починається.

Сучасна, поступово розпочата духовна освітня реформа стосується всіх ступенів освітньої системи (від дитячого садка до одержання вченого ступеня кандидата наук) і охоплює такі аспекти: система управління школою та шкільного нагляду з урахуванням особливого розподілу компетенції в цій галузі між воєводствами, районами та громадами, (наприклад, початкові школи та гімназії громади, ліцеї та професійні школи повинні підпорядковуватись району); навчальний план узагалі скерований на тему робити кожне заняття інформаційним заняттям, що виховує самостійність і стимулює самоорганізацію за допомогою інноваційних освітніх методів, розробка навчальних основ у загальноосвітньому процесі, створення освітніх стандартів, вихідним пунктом для яких стала розробка навчального планування кожного окремого заняття, запровадження альтернативних індивідуальних навчальних програм; критерії внутрішньої та зовнішньої оцінки й іспитів для перевірки результатів навчання, запровадження абсолютного стандарту нового іспиту на атестат зрілості, що організовується навчальними центрами та регіональною екзаменаційною комісією; досягнення порівняності польського іспиту на атестат зрілості з тими, які проводяться у країнах ЄС; фінансування передбаченого для школи навчального матеріалу; вимоги до кваліфікації викладачів, а також система їх оцінки; заплановані чотири етапи кар'єри викладача - від асистента до професора народної освіти.

Ядро нової структури освітньої системи утворюють:

Шестирічна обов'язкова початкова школа для дітей у віці від 7-и до 13-ти років із двома ступенями: клас від 1-го до 3-го з інтегрованими заняттями та клас від 4-го до 6-го із заняттями блоками.

Трирічна гімназія як продовження загальноосвітньої школи для молоді у віці від 13-ти до 16-ти років.

Трирічні ліцеї з різним профілем (гуманітарний, класичний, економічний та технічний), заняття в яких ведуть до іспиту на атестат зрілості.

Широко профільовані дворічні професійні школи для придбання вмінь кваліфікованого робітника.

Після закінчення гімназії є можливість продовження освіти, тому що обов'язкове навчання припускає освіту до 18-ти років. Кожен учень повинен зробити вибір між ліцеєм і професійною школою. Зрозуміло, що на першому році запровадження реформи можливі зміни типів школи. Нова освітня система здійснила можливість горизонтальної та вертикальної прозорості й не веде ні в який глухий кут. Оскільки мова йде про нову освіту та виховання у школі, вона була зафіксована конституцією Польської республіки - посилаючись на важливі міжнародні угоди, як суспільний резонанс на дотримання прав людини, Міжнародний пакт про цивільні й політичні права та Міжнародну конвенцію про права дитини. Основу школи складають демократичні права, солідарність, доступність, плюралізм, свобода, індивідуальність з орієнтацією на цінності християнської системи. Саме це прагнення до включення християнських цінностей в освіту, традиційних католицьких цінностей були джерелами найсуттєвіших розбіжностей у доцільності введення занять із релігії та сексуального виховання у школі. Ці обидва приклади вказують, що освітня сфера зазнає ідеологічного впливу. У ній іде боротьба консервативно-національних, католицьких і ліберальних сил.