Автор работы: Пользователь скрыл имя, 12 Сентября 2013 в 06:17, лекция
Работа содержит лекцию по дисциплине "Фонология"
Передумови фонології
Найнижчим рівнем мовної структури, як уже зазначалося, є фонологічний.
Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.
Поняття фонеми обґрунтував І. О. Бодуен де Куртене. Він першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди якимосьчином зберігають його в пам'яті. Образ звука в пам'яті людини він назвав фонемою. Сам термін фонема з'явився раніше у французькій лінгвістиці у значенні «мовний звук». Вважають, що його ввів А. Дюфріш-Деженетт у 1873p., а потім використовував Ф. де Соссюр. У Соссюра цей термін запозичив
Бодуен де Куртене, надавши йому нового змісту. Він, зокрема, акцентуючи
на незбігу фізичних і функціональних властивостей звука, чітко
протиставляє звук як «минуще фізично-акустичне явище» і фонему як стійке
уявлення про звук, «психічний еквівалент звука» [Бодуэн де Куртенэ
1963а: 351]. Отже, Бодуен де Куртене розглядав фонему не як носія
певного смислу, а скоріше як організаційний центр, навколо якого
групуються в нашій свідомості звуки мовлення, що виконують у мові
тотожні функції.
Учень Бодуена де Куртене Л. В. Щерба розвинув і суттєво збагатив теорію
фонеми. Психічний підхід до фонеми він об'єднав з функціональним.
Смислорозрізнювальна роль фонеми виходить на передній план: «Фонемою
називається найкоротше спільне фонетичне уявлення даної мови, здатне
асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова» [Щерба
1971: 121]. У своїй праці «Фонетика французької мови» (1937) він пише:
«У живому мовленні вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно
думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній мові об'єднуються
в порівняно невелике число звукових типів, здатних диференціювати слова
та їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи
мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо називати
їх фонемами. Різні звуки, які реально вимовляють, є тим конкретним, у
якому реалізується загальне (фонема), будемо називати відтінками фонем»
[Щерба 1974: 132].
Праці Бодуена де Куртене і Щерби заклали основу для створення теорії
фонем. Творцем цієї теорії вважають М. С. Трубецького. У ґрунтовній
новаторській праці «Основи фонології» (вийшла в 1939 р. в Празі
німецькою мовою, а російською мовою в Москві в 1960 р.) він виклав свою
теорію фонем. Зі структурно-семантичного і функціонального підходів
автор дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема,
фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи
фонологічних ознак (во-калічні, консонантні, просодичні), увів поняття
нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що
нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну
класифікацію фонологічних опозицій.
Трубецькому належить уведення
терміна фонологія і
У фонології розрізняють два рівні — сегментний і суперсегментний
(просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються
на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які
виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази).
Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в
деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.
Вчення Бодуена де Куртене про фонему
Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є
введення до мовознавства понять фонеми і морфеми.
Поняття фонеми в його вченні видозмінювалося, але
незмінною була його психологічна інтерпретація.
Кінцево фонема визначається як психічний представник
(конструкт) звука, що має смислорозрізнювальну
функцію. Фонема — результат мовного узагальнення,
абстракція від реальних звукових реалізацій, інваріант
стосовно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми
для того часу було прогресивним, і його зрозуміли
лише в другій чверті XX ст. Морфему Бодуен де Куртене
трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка
частина слова, що має самостійне психічне життя і далі
не членується з цього погляду (тобто з погляду
самостійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює
корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси,
закінчення [...] і так далі». Родового поняття морфеми
до Бодуена де Куртене не було.
Термін „фонема” 1873 року запровадив французький фонетист
А. Дюфріш-Деженетт. Саме поняття до наукового обігу ввів
І. Бодуен де Куртене, протиставивши його звукові. Згодом учений
обґрунтував і розробив теорію фонеми („Спроба теорії фонетичних
альтернацій”; „Фонема”, „Фонологія”). У його дослідженнях фонема
витлумачувалася як психічний еквівалент звука і складалася з менших,
далі неподільних елементів – кінем (психічного уявлення роботи мовних
органів під час вимови певного звука), акусм (психічного уявлення,
акустичних характеристик звука) та кінакем (психічного уявлення, яке
виникає у випадку збігу кінакеми й акусми, наприклад, кінеми губності
та акустичного ефекту від вимови губного звука). Звук мовлення вчений
визначав як а„кустичний” результат миттєвого, минущого
віднадходження фонеми, наявної в індивідуальній психіці” [1, с. 290].
І. Бодуен де Куртене розмежовує психофонетику (науку про фонеми, яка
має гуманітарний характер і пов’язана з вивченням мовленнєвого
мислення людини) та антропофоніку (науку про фізіологічні й фізичні
аспекти мовлення). Учений визначає основні критерії виокремлення
фонеми, наголошуючи на важливості фізіологічного підходу в з’ясуванні
цього питання.
Принагідно треба зазначити, що І. Бодуену де Куртене належать
найвагоміші відкриття в історії фонетики. Він першим зрозумів, що
закони фонетичних змін виникають і відмирають; необхідно під час
вивчення мови кожної епохи чітко визначати живі звукові закони, яким
кожна мова підкоряється. Ця вимога означала різкий поворот до
вивчення „статистичних”, синхронних співвідношень у мові. На думку
І. Бодуена де Куртене, фонетика охоплює всі фонетичні явища, а саме ті,
що діють на наші відчуття – на дотик (у процесі роботи мовних органів),
на слух (при звуках, які виникають унаслідок цієї роботи). Терміни
„звучання”, „звук”, „резонанс” та ін. належать до минущих відтворень
мовленнєвого мислення і є природничо-науковими термінами; у сфері
мовленнєвого мислення, яке ґрунтується на індивідуальній та
колективно-індивідуальній людській психіці, їх слід замінити іншими
термінами, як-от: фонема, як психічний субститут звука зі світу природи,
як реальна та відтворювана фонетична одиниця мовленнєвого мислення;
поряд із нею – її складові елементи, що їх можна виділити аналітичною
думкою, але неможливо усвідомити під час мовного спілкування –
кінема, акусма, кінакема [2, с. 36].
Поняття фонеми
Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим.
Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією.
Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] - [и] - [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, диму дум. В англійській мові релевантною є опозиція [е] - [л] - [і] - [і:] - [о] - [о:] - [аг] - [u:]: bet [bet] "заклад, парі", but [bAt] "але, крім", bit [bit] "кусок, трошки", beat [bi:t] "бити", "удар", bot [bot] "личинка овода", bought [bo:t] "купив", bat [baet] "кажан", boot [bu:t] "черевик".
Опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (nop. мама і ма-а-ма, де значення від довготи [а] не залежить), тоді як для англійської і німецької мов є релевантною (англ. cart [ka:t] "віз" - cut [kAt] "різати", нім. saat [za:t] "посів" - satt [zAt] "ситий"). Для російської мови нерелевантною є опозиція [г] - [у]: [гол] - [уол], а для української мови вона є релевантною: ґніт [ґн'іт] "шнур, що використовують у деяких освітлювальних приладах - гасових лампах, керогазах тощо" - гніт [гн'іт] "гноблення".
Як бачимо, в українській мові довгота чи короткість звука не впливає на розрізнення слів, так само як заміна [г] проривного на [g] фрикативний у російській мові.
Функцію розрізнення виконує фонема.
Фонема - мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць - морфем і слів.
Отже, звуки [а], [и], [у], [ґ], [г] в українській мові є окремими фонемами, бо вони, як свідчать вищенаведені приклади, служать для розрізнення слів, так само як звуки [е], [л], [і], [і|], [з], [о:], [ае], [u:] - в англійській, [о:], [а] - в німецькій. Іншими словами, фонема - це мінімальна релевантна звукова одиниця.
Фонема виконує дистинктивну (від лат. distinctio "пізнання") - тобто смисло- і форморозрізнювальну функції. Так, у словах як [jax], так, пак фонеми <j>, <т>, <п>, нім. Капіеикра&", Tante "тітка" фонеми <k>, <t>, фр. coûte [kut] "варто", toute [tut] "уся" фонеми <к> і <t> виконують смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки, англ. man [пне.п] "чоловік", men [men] "чоловіки, люди" фонеми <а> і <и>, <зз> і <е> мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми у першому випадку називного і родового відмінків, а в другому - однини та множини. Загалом, можна було б не акцентувати на форморозрізнювальній функції фонем, оскільки зміна форми завжди зумовлює зміну смислу (різні форми мають різний смисл).
Додатковою є делімітативна функція (від фр. delimitation "визначення кордону"), яка вказує на межі слів чи морфем. Так, скажімо, в англійській мові фонема <г)> не може знаходитися на початку слова чи морфеми. У японській мові фонема <g> трапляється тільки на початку слова, а в інших позиціях вона реалізується в звуці [т]].
Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:
1) фонема - соціальне явище,
тобто це те спільне в звуці,
що робить його впізнаваним
незалежно від особливостей
2) фонема - мовна одиниця; звук - мовленнєва;
3) фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук - конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;
4) фонема - величина стала; звук - величина залежна (у слові боротьба звук [т*] під впливом сусіднього
[д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д' ] представляє фонему <т>).
Про те, що фонема і звук - різні речі, засвідчують також такі факти:
1) у ролі однієї фонеми
можуть виступати різні звуки.
Так, у словах просити і
2) у ролі однієї фонеми
можуть виступати два звуки
разом (за умови, коли