Політична психологія: зміст та основні проблеми

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний університет  «Одеська юридична академія»

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

на тему:

«Політична психологія: зміст та основні проблеми»

                                                            

    Студентки 2 курсу  2 потоку 4 групи

Факультету цивільної  та господарської юстиції

Ляшук А.А.

                                                        

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса - 2012

 

Зміст

Вступ

 

1. Зміст політичної психології:

1.1. Поняття і генеза політичної психології

     1.2. Предмет, об’єкт і метод політичної психології

     1.3. Особливості та форми вияву політичної психології

 

2. Основні проблеми політичної психології:

2.1. Психологічна характеристика великих соціальних груп

     2.2. Проблеми малої групи в політичній психології

     2.3. Проблема  особистості

 

      Висновки

 

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Політична психологія як наука зародилася на порубіжжі науки про політику, з одного боку, і психології, насамперед соціальної — з іншого. Цей процес був надто тривалий, позаяк не одразу склалося усвідомлення того, що людина є соціальною істотою і в суспільній, громадській діяльності багато залежить безпосередньо від неї, її складу характеру, індивідуальних особливостей. Формально політична психологія як власне наука започаткувалася в 1968 р., коли в Американській асоціації політичних наук було створено відділення політичної психології. Політику творять і реалізують люди. При цьому у своїй діяльності, поведінці вони керуються певними уявленнями, мотивами, цілями, настроями та емоціями. Виходячи з цього політика загалом, як і окремі політичні події та явища, значною мірою залежить від природи, психіки конкретних людей. І якщо це так, то досліджувати політику, її прояви та результати доцільно саме через дослідження людей, переважно їхнього психологічного стану. Стосовно політичної теорії це означає, що неможливо пояснити певну форму політичної поведінки тільки як результат безпосереднього впливу економічних, політичних та інших факторів. Стимули, що скеровують поведінку особистості, можуть бути одні й ті самі, але поведінка людей різною. Тому всі форми відображення політики у психіці людей опосередковані їх діяльністю, умовами життя, особистими цілями.

За всієї видимої єдності, у тому числі й духовної, психологічної, люди (громадяни) абсолютно різняться конкретними цінностями, потребами, запитами й соціально-політичними орієнтаціями. Отже, загальна точка зору, єдина громадська думка за жодних обставин і характеристик не є певною штучною сумою таких точок зору. Єдина громадська думка — явище надто рухливе і мінливе. Тому політична психологія повинна вивчати психологічні компоненти конкретної політичної поведінки саме окремих соціальних, етнічних груп громадян, уникаючи виняткових, узагальнюючих оцінок їхньої поведінки і психологічного стану.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      

 

 

 

 

 

 

Зміст політичної психології

1.1. Поняття і генеза політичної психології

Перед тим як розглянути феномен політичної психології, слід з’ясувати насамперед сутність психології і політики, особливості їх взаємовідносин і відмінності.

Психологія як наука, наукова  дисципліна виникла у стародавні часи. У найзагальнішому значенні психологія (від старогрецьк. psyche — душа, психіка і logos — слово, вчення) — це вчення про душу.

Роздуми про те, якими  мають бути громадянин і влада, їх взаємовідносини, яким повинен бути правитель і які якості мати, якого  мірою його правління залежить від  підлеглих, знаходимо ще в Аристотеля, Макіавеллі, Сенеки, Ж. Ж. Руссо, Гоббса, А. Сміта, Г. Гегеля, Г. Лебона та багатьох інших видатних філософів минулого, праці яких можна вважати джерелами і засадами політичної психології як науки. Зрозуміло, що їх праці є лише спробами психологічного підходу до політики, позаяк власне політичної психології тоді ще не існувало. Значно пізніше з’явилися праці італійця С. Сігеле “Злочинний натовп”, француза Г. Тарда “Соціальна логіка” та ін. Важливо, що ці та інші філософи, соціологи, історики почали досліджувати саме психологічні аспекти в політиці, їх роль і вплив на діяльність людей, представників політичної еліти. Так, Г. Лебон помітив важливу особливість: маса за відповідних умов може загрожувати неповторності особистості, а неорганізована, несвідома поведінка натовпу взагалі може спричинити невиправні ситуації в суспільному житті. Ще пізніше, наприкінці, XIX — на початку XX ст. з’явилися праці, які збагатили джерела формування політичної психології як окремої і доволі багатоаспектної науки. Так, Г. Лассуелл у праці “Психопатологія і політика” перший звернув увагу на те, що будь-які політичні процеси слід розглядати не ізольовано від конкретних осіб, груп людей, які в них задіяні, а навпаки, враховуючи насамперед героїв, учасників таких процесів, їх особистісні риси, характер, поведінку, психологічний склад. Отже, політична психологія поступово почала збагачуватися здобутками фахівців з психологічного аналізу, майстрів відтворення історичних портретів. У Росії одним з перших у цьому плані був П. Ковалевський, який видав з часом вельми популярну працю “Психіатричні етюди з історії”, в Австрії — З. Фрейд (“Я і Воно”, “Психологія мас і аналіз людського Я”, “Тотем і табу” та ін.).

У 60-ті роки, особливо у США  та окремих європейських країнах, під впливом так званого поведінського руху, студентських заворушень, зміни політичної системи окремих суспільств політична психологія дістала ще інтенсивнішого розвитку як теоретико-прикладна наука, позаяк постала потреба глибшого, ніж політологічне, пояснення складних суспільно-політичних проблем, що виникли у світі.

Фактично за подібною періодизацією можна охарактеризувати розвиток російської та української політичної психології починаючи з праць П. Мілюкова (“Нариси з історії російської культури”), П. Сорокіна, П. Ковалевського та Г. Чулкова і завершуючи працями сучасних вчених-політологів, психологів, соціальних психологів.

Нині під політичною психологією розуміється наука про закономірності, механізми, умови і чинники прояву політики як соціально-психологічного феномену. Концептуально як узагальнююче таке визначення доволі точне.

Часто під політичною психологією за визначенням словників розуміється також галузь загальної психології, яка вивчає психологічні компоненти (настрої, позиції, почуття, ціннісні орієнтації та ін.) у політичній життєдіяльності суспільства, які формуються та виявляються на рівні політичної свідомості націй, класів, соціальних груп, урядів, індивідів і реалізуються в їх конкретних політичних діях. І хоча перші згадки про психологію наводяться у працях видатного Аристотеля (трактат “Про душу”), власне термін “психологія” у науці з’явився значно пізніше. Одним із перших у своїх працях цей термін використав відомий чеський психолог Й. Прохазка наприкінці XVIст., а від філософії як самостійна галузь психологія відокремилася лише у XVIIIст.

Таке виокремлення було об’єктивно зумовлене за тієї принципової обставини, що будь-які соціально-психологічні феномени в політиці пов’язані зі ставленням людини до існуючих суспільних інститутів влади. Йдеться про основне поняття в політичній психології — політичну свідомість.

Носії політичної свідомості є в кожному суспільстві. Саме тип, характер політичної свідомості визначають ставлення суб’єкта політики до системи влади загалом та окремих її відгалужень, складових, суб’єктів.

Домінуюче значення в політиці, політичних процесах, а відтак і  в політичній психології мають основні типи політичної свідомості: тоталітарна, авторитарна, демократична, анархічна.

Серед усіх визначень поняття  психології, що різняться неістотно, наведемо наймісткіше: психологія — це наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Оскільки предметом психології є така складна сфера життєдіяльності людини, як її психіка, серед наук про людину психологія є найбагатограннішою і найскладнішою. Можливо, тому, що властиві людині психічні явища залежать насамперед від біологічних, а потім від соціальних умов та обставин.

Якщо виходити з того, що психологія включає соціальні та фізіологічні механізми відтворення почуттів та емоцій, можна стверджувати, що політична психологія охоплює такі аспекти:

• спеціалізовані почуття та емоції, пов’язані з відображенням інтересів певної людини і формуванням мотивів її політичної діяльності (йдеться про соціальний аспект політичної психології);

• індивідуально-психічні властивості — пам’ять, волю, розумові здібності;

• біохімічні та фізіологічні механізми, зумовлені генетичними властивостями індивіда. Вони виявляються в темпераменті людини, її вікових, демографічних, статевих (збудження, спадковість) та інших характеристиках.

Доволі часто політику помилково вважають пов’язаною виключно з політичними структурами —  державою, її політичною системою — і залежною від них. Проте діапазон дії політики та її взаємодії з численними соціальними політичними суб’єктами надто широкий, складний і потребує окремого докладного розгляду.

Розрізняють два основних підходи до визначення політики як суспільного явища — по-перше, сферу людської діяльності загалом і, по-друге, спрямування або спосіб діяльності людини. Перший підхід називають ще загальнонауковим, другий — публіцистичним.

Політика має  певні особливості, структуру, класифікацію та функції.

До особливостей політики належать універсальність, здатність проникати в усі сфери суспільної життєдіяльності, тісний зв’язок з неполітичними суспільними явищами і процесами.

Структура політики охоплює певні політичні інтереси її суб’єктів, політичні відносини, організації, свідомість суб’єктів політики та політичну діяльність останніх. Структурні складові політики тісно переплітаються, взаємодіють і взаємовпливають.

Політику класифікують так:

• за сферами суспільного життя — економічна, національна, військова, екологічна, науково-технічна, соціальна, культурна;

• за об’єктами впливу — внутрішня і зовнішня;

• за суб’єктами політики, політичного процесу — державна, політичних партій, громадських об’єднань, рухів, груп;

• за пріоритетами діяльності (тобто метою) — політика нейтралітету, національного примирення, “великого стрибка”, “відчинених дверей”, компромісів та ін.

Основними є такі функції політики:

• забезпечення та стимулювання інноваційного, поступального розвитку суспільства;

• управління суспільними  процесами;

• урівноваження, узгодження та взаємодія суб’єктів політичного процесу, усунення суперечностей між ними;

• прояв інтересів і  потреб усіх соціальних груп та верств населення;

• стабілізація соціального стану особистості, її соціалізація, саморозвиток і самореалізація.

Окремо слід розглянути особливості  політичної життєдіяльності, її зв’язок  з економікою, а також специфіку політичних процесів та політичні технології, завдяки яким ці процеси відбуваються.

Вирізняють чотири основних рівні політики, які характеризуються певними особливостями, закономірностями і конкретними суб’єктами.

1. Геополітичний. Охоплює відносини, діяльність окремих держав, міжнародних організацій, що створюються здебільшого для координації політики на міжконтинентальному, міждержавному рівні. Безпосередні суб’єкти: політики — керівники держав, окремих гілок влади, політики — лідери провідних політичних партій, громадських об’єднань, представники економічної, творчої, духовної еліти та ін.

2. Державний. Основою такої політики є організація публічної влади, діяльність державних структур різних рівнів (центральний, регіональний), організація місцевого самоврядування.

3. Структурний. Йдеться про політику таких суб’єктів політичного процесу, як партії, об’єднання, рухи, окремі авторитетні соціальні формування.

4. Особистісний. На цьому рівні здійснюється політика, пов’язана з діяльністю окремих індивідів, громадян, політичних діячів, лідерів нижчого рівня (насамперед регіонального).

Найбільше учасників політичних процесів припадає на третій і четвертий  рівні.

Розглянемо політичну  психологію як науку.

Як явище політична  психологія виникла разом з політичним життям. Як зазначалося, фактично політична  психологія виокремилася в науку з політології лише в 60-ті роки XX ст. Одна з причин цього полягала в тому, що політичні партії, організації, об’єднання змушені були шукати нові методи ефективного управління учасниками політичного процесу.

Політична психологія як наука, наукова дисципліна базується насамперед на ідеях, концепціях таких видатних філософів, соціальних і політичних психологів різних часів, як Т. Гоббс, Дж. Локк, І. Бетман, Г. Спенсер, А. Сміт, Т. Петерсон, Р. Мертон.

Методологію підходів до вивчення психологічних, соціальних процесів, основні методи їх дослідження політична психологія свого часу запозичила в соціології та соціальної психології.