Релігія та віра

 

 

 «Релігія та віра»

 

 

 

 

План

 

 

 

Вступ

 

 

Актуальність роботи. Впродовж усього історичного розвитку людства одним з найбільш важливих та найдієвіших способів духовного, ідеологічного, морального впливу на окремих людей та на суспільство загалом була релігія (різноманітні системи релігійних вірувань).

В сучасному світі роль релігії  хоча й має дещо менший вплив на суспільство вцілому, адже далася в  знаки багатолітня заборона релігії  й пропаганда атеїстичного світогляду, проте на окремих індивідів вона (релігія), безперечно має суттєвий вплив. Причому, як зазначає більшість дослідників, які як у вітчизняній так і у закордонній науці займаються психологією релігії, віра в Бога, виконання релігійних обрядів, звичаїв має позитивний вплив на психологічний стан індивіда. Так, віра в Бога заспокоює, дає відчуття захисту, яке в дорослої віруючої людини нагадує те відчуття захищеності, яке вона в дитинстві могла отримати від люблячих її батьків, власної потрібності комусь, навіть якщо серед оточуючих людина почувається самотньою, покинутою, все ж відчуває що є Хтось, до кого можна звернутися за допомогою та порадою і є Хтось, Хто обов'язково “вислухає”, “пробачить”, а отже і заспокоїть совість, допоможе, змінить життя, позбавить проблем. Тобто, релігія може виступати дієвим психотерапевтичним засобом впливу на людину (безперечно, якщо людина вірить у цей вплив, тобто є віруючою).

У сучасній релігієзнавчій літературі феномен релігійної віри залишається  малодослідженою проблемою. На сьогоднішній день досить актуальною є проблема виникнення, формування та значимості релігійної віри як феномена людської психіки, її впливу на діяльність окремої особистості чи групи людей. Розгляд цієї проблеми дає величезну інформацію як для психології (яка зацікавлена у вивченні цієї проблеми як однієї із значимих загадок людської психіки), так і для релігієзнавства (як проблема формування та функціонування релігійної віри).

Мета даної роботи полягає у розкритті понять релігія та віра та їх більш детальному дослідженні у взаємозв’язку між собою.

Відповідно до мети були поставлені наступні завдання:

• Дати визначення поняттям «релігія» та «віра», розкрити їх сутність, розглянути підході різних авторів до цих понять;
• Описати вірц як основну складову релігії, визначити її особливості;
• Проаналізувати структуру релігійної віри;
• Розглянути причини формування релігійності взагалі та показати
• особистісні мотиви формування віри в індивідів.

Об’єктом дослідження вступає релігія та віра.

Предметом – релігійна віра, як основна складова релігії.

 

 

 

Розділ І. Сутність релігії та віри

 

1.1. Поняття релігії

 

Слово "релігія" походить від  латин, religio — благочестя, святиня, предмет  культу. В європейській культурі воно поширюється починаючи приблизно  з XVI ст. До цього слово "релігія" іноді зустрічалося в книжковій  мові без постійного значення, а замість нього вживалися синоніми "віра", "вірування", "побожність". [15]

Поняття "релігія" означає віру, особливий погляд на світ, сукупність обрядово-культових дій, що випливають із переконаності в існуванні  того або іншого різновиду надприродного, а також об’єднання віруючих людей у певну організацію.

Разом з тим, слід уточнити, що в  інших культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову "релігія", передається іншими поняттями. Наприклад, у санскриті (священна і літературна мова буддистів та індуїстів) це слово "Дхарма" — вчення, чеснота, моральна якість, закон, зразок, порядок, світобудова. Воно позначає цінності, норми й правила, які визначають повсякденну діяльність людини, її поведінку в суспільстві і мету її життя відповідно до того місця, яке ця людина займає у Всесвіті від народження. В ісламі використовується поняття "дим", що означає безумовну відданість Аллаху, віру в абсолютну обумовленість його волею всіх подій, які відбуваються в людському житті, що спонукає до сумлінного виконання основних релігійних розпоряджень — від щоденної п’ятикратної молитви до заборони на вживання в їжу свинини. [12]

Як видно з визначення, релігія  містить у собі чотири основні  частини: віру, віровчення, культі організацію.

 

Релігія є однією з форм суспільної свідомості (суспільного життя) соціальних груп і особистостей, за допомогою якої люди спілкуються (намагаються спілкуватися) з реальністю, але не з тієї, з якою ми стикаємося в повсякденному дійсності, а з іншого, що лежить за межами повсякденного досвіду.

Релігія - особлива сфера прояву психіки  людини, пов'язана з пошуком їм духовної та психологічної ніші, ідейних  та інших орієнтирів і функціонуюча у формі вірувань і практичних дій, до яких люди звертаються тоді, коли вони не здатні вирішити свої повсякденні проблеми власними силами в боротьбі за своє існування у важких умовах оточуючого їх реального світу. [27]

Глибинні витоки релігії беруть свій початок в особливостях функціонування людської психіки. Віруючі схильні  пов'язувати своє первинне звернення до релігії з дивом, з несподіваним осяянням і проясненням, залученням до Бога.

Дотик людини з реальністю релігії  є її релігійний досвід.

Релігія може бути об'єктом маніпуляцій  і використовуватися в різних цілях.

Виділяють ряд психологічних показників, які допомагають зрозуміти, що таке релігія. По-перше, релігія - це специфічна форма суспільної свідомості (суспільного життя) людей, яка має свої власні особливості і викликає своєрідні стану психіки віруючих. [25]

По-друге, релігія припускає наявність особливих груп - груп віруючих і конфесійної (груповий) винятковості.

По-третє, релігія пов'язана з  вірою в образи і поняття, які вважаються священними і трактуються як надприродні.

По-четверте, релігія передбачає певну  сукупність вірувань, виражених в релігійних канонах.

По-п'яте, релігія передбачає особливу сукупність певних культових дій  і ритуалів. [25]

Основні підходи до класифікації релігій  різноманітні.

Існують нормативні, географічні, етнографічні, філософські, морфологічні, лінгвістичні та інші принципи їх класифікації.

Для психології важливо класифікувати  релігії за двома підставами - за спрямованістю і за географічною ознакою, що дозволяє чітко визначити  та його специфіку, і видиме неозброєним  оком їх однакове походження, схожість. Зазвичай розрізняються: [19]

1) релігії авраамічних монотеїзму (віри в єдиного бога), що виростають  із стародавнього іудаїзму і  включають в себе іудаїзм, християнство  та іслам;

2) релігії індійського походження, представлені індуїзмом, південним  буддизмом (тхеравада), джайнизмом і сикхізму;

3) далекосхідні релігії - конфуціанство,  даосизм, синтоїзм, північний буддизм  (махаяна).

Цей перелік доповнюють етнічні  релігії, що належать до різноманітних  культур малих товариств, які  іноді розглядаються як первісні, - це релігії аборигенів Африки, Полінезії, Австралії, північноамериканських індіанців. Інші найдавніші релігії вже втратили існування: це релігії вавілонян, древніх греків і римлян, індіанців майя, ацтеків і т. д.

Релігійна свідомість - ілюзорне відображення дійсності. Для неї характерне осмислення не реальною дійсності, а вигаданим. [28]

Релігійна свідомість як індивіда, так  і групи не може існувати поза певних міфів, образів та ідей, які засвоюються  людьми в процесі їх соціалізації.

Релігійна свідомість відрізняють висока чуттєва наочність, створення уявою різних релігійних образів, з'єднання адекватного дійсності змісту з ілюзіями, наявність релігійної віри, символічність, сильна емоційна насиченість, функціонування за допомогою релігійної лексики і інших спеціальних знаків. Специфіку змісту релігійної свідомості додає єдність двох його сторін - змістовної та функціональної. Змістовна сторона релігійної свідомості формує конкретні цінності і потреби віруючих, їх погляди на навколишній світ і потойбічне реальність, сприяючи цілеспрямованому впровадженню в їх психіку певних ідей, образів, уявлень, почуттів і настроїв. Функціональна сторона релігійної свідомості задовольняє потреби віруючих, надаючи потрібну спрямованість проявам їхньої ідеології та психології, формуючи їх певне морально-психологічний стан, сприяючи ефективному впливу на їх психіку.

Особливості релігійної свідомості: [19]

1) тісний контроль релігійних  інститутів над психікою і  свідомістю віруючих, їх поведінкою;

2) чітка продуманість ідеології  та психологічних механізмів її впровадження у свідомість віруючих. Релігійна віра, об'єднує змістовну і функціональну сторони релігійної свідомості.

Релігійна психологія - сукупність релігійних уявлень, потреб, стереотипів, установок, почуттів, звичок і традиц пределенія системою релігійних ідей і властивих всій масі віруючих. Вона формується під впливом безпосередніх умов життя і релігійної ідеології. Людина стає прихильником тієї чи іншої релігії немає від народження, а в силу певних причин: факторів, які з точки зору даної особистості роблять її віру необхідною.

 

1.2. Філософськи та психологічні підходи до визначення віри

 

Розглянемо основні філософські  та релігійні підстави проблеми віри.

У філософії античності розглянута проблема набула контури протиставлення віри і знання. Під вірою розуміли такий спосіб пізнання, якому на відміну від знання, відмовляли в достовірності або обгрунтованості. Таким чином, феномен віри знаходив своє існування в ситуації пізнання і був з нею нерозривно пов'язаний. Подальша філософська лінія дослідження закріпила дане розуміння, зробивши протиставлення віри і знання (віри і розуму) традиційним. З виділенням у філософії самостійних областей знання, таких як онтологія, аксіологія, гносеологія та ін, розробка проблеми віри відійшла до компетенції гносеології.

Класичною гносеологічної дефініцією є визначення віри, дане І. Кантом при  аналізі співвідношення думки, віри і знання. Визнання судження істинним за сознаваемая недостатньому суб'єктивному  і об'єктивному підставі філософ  називає думкою. Віра ж є таке визнання істинності судження, яке має достатню підставу з суб'єктивної сторони, але усвідомлюється як об'єктивно недостатнє. Володіння включає в себе достатню як суб'єктивне, так і об'єктивне підгрунтя [11]. Також І. Кант вважав віру єдино можливим способом пізнання апріорних ідей, яким не можна забезпечити об'єктивну реальність, таким як вище благо, буття Бога, безсмертя душі.

Філософи не обов'язково жорстко  протиставляли віру знанню. Деякими  віра визнавалася і як щось, що доповнює знання, сумісний з ним [14]. Проте обидва ці підходи мають спільний корінь, що становить сутність гносеологічного розуміння феномену віри - знання і віра мисляться як антагоністи і визначаються по відношенню один до одного.

При розумінні віри як інтелектуального акту вона в псіхологічеком плані належить до сфери розумової діяльності, представляється якимсь чисто інтелектуальним актом. Дж. Локк називає віру «згодою розуму», чия роль полягає в тому, щоб служити підставою наших рішень і дій у випадках, коли достовірне знання нам недоступне [15]. Д. Юм також говорить про віру, як про якусь операції нашого розуму, яка надає ідеї «силу і жвавість» [16].

Ізраїльський мислитель Мартін Бубер постулює двоїсту природу феномена віри. Віра у нього виступає в двох образах: і як спосіб визнання істинності чого-небудь без достатньої підстави, і як відношення довіри також без достатньої для цього підстави. Дія віри філософ образно описує як послідовні акти «дотику» і «прийняття» за рахунок усунення дистанції між суб'єктом і об'єктом віри [20].

Онтологічно М. Бубер визначає віру як вступ людини в дійсність, повну  дійсність без скорочень і  пропусків. Віра створює цілісність особистого буття. Проте неприпустимо підміняти цю цілісність почуттям. [7].

Цікаві думки про віру вітчизняного філософа С.Л. Франка. Він скептично ставиться до того, що називають «справжньою вірою» - сліпий, нераціональної вірою. Така віра є підсумок акта слухняності, довіри до авторитету. Чисто психологічно, зазначає філософ, таке пояснення істоти віри відповідає дійсності. Але щоб вірити авторитетної інстанції, треба знати, чи є вона виразником і провідником істини. Таким чином, будь-яка віра-довіра повинна спиратися на віру-знання, яка може бути тільки безпосереднім розсудом істини, сходити до очевидності [29].

С.Л. Франк також розмірковує  про зв'язок віри з волею. Віра не завжди дається «даром», як чуттєвий досвід, не "кидається в очі», а  вимагає вольового зусилля або  морального рішення шукати те, що має  вищу цінність. Віра за природою дієва. Вірувати - значить жити у злагоді зі своєю вірою, керуватися нею і відчувати її у своєму житті. Вірувати - не втрачати свідомості істинного шляху [29].

У сучасній філософії реалізуються різні стратегії вивчення віри. Зберігається традиція гносеологічного дослідження даного феномена [18]. Реалізується і стратегія розгляду феномена віри в чотирьох планах: онтологічному (де віра виступає як реалія внутрішнього світу), гносеологічному (де вона розуміється як прийняття певного «змісту»), аксіологічному (де вона - позитивна оцінка і цінність) і праксиологической (де віра аналізується як интенциональная активність) [14]. Д.І. Дубровський відзначає, що таке «диференційоване розгляд кожного аспекту є важливим теоретичним умовою достатньо повного, синтетичного відображення та розуміння феномену віри» [10].

У філософії довгий час домінувала гносеологічна установка на розгляд  феномена віри в співвідношенні зі знанням (розумом). При цьому віру в психологічному плані відносили  до актів або операціям «розуму». Однак деякі феноменальні прояви віри, такі як нетотожність мисленню, спонтанний характер її виникнення, несвідома природа та ін, вимагали виходу за рамки гносеологічного розуміння. В даний час реалізуються різні стратегії дослідження феномену віри: гносеологічна, герменевтична, багатопланова. У християнстві віра виступила у своєму екзистенційному значенні: як підстава для життєвих вчинків, як спосіб наділення існуванням очікуваного. При цьому віра в невидиме протиставляється видимим обставинам, відзначається її динамічний характер, постулюється діяльна природа.