Правова система

Історично склалося так, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, юрисдикційні органи, сформулювалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об’єднуються загальним  поняттям «правова система».

Правова система  – це комплекс взаэмопов’язаних і  узгоджених юридичних засобів, призначених  для регулювання суспльних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.

Істотність правової системи полягає у тому,що вона відображає баланс інтересів різних соціальних груп, класів суспільства. Ці інтереси отримують відображення у праві, законах та інших частинах системи у вигляді державної волі, яка спирається на можливість владного примусу до відповідної поведінки і покарання порушників  юридичних приписів. Цієї мети можна досягти за допомогою всіх структурних елементів.

Структуру правової системи становлять такі елементи:

-право як  сукупність створених і охоронюваних  державою норм;

-законодавство  як форму вираження цих норм;

-суб’єкти права – фізичні особи, організації та юридичні особи;

-правові  норми та принципи;

-правові  відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

-правосвідомість  та правова культура;

-законність  та правопорядок як результат  взаємодії зазначених елементів;

-інші правові явища, які утворюють  начебто «інфраструктуру правової  системи».

Правова система слугує сильним  стабілізуючим чинником суспільного  життя, вона охороняє, закріплює, захищає  інтереси держави, суспільства, громадян. Д. Керимв зазначає, що правова система  може бути визнана замкнутою тільки відносно, оскільки визначається соціально-економічноюсистемою в цілому, залежить від неї та розвивається разом з нею. Будучи пов’язаною з іншими частинами суспільної системи багатосторонніми зв’язками, правова система одночасно має спільні риси з політичною, культурною та іншими системами. Всі вони визначаються економічними, культурними та іншими факторами, мають ряд загальних принципів та цілей.

Розділ 2

Критерії класифікації правових систем.

Беручи до уваги, що "правова  карта світу" не є одноманітною, а складається з окремих національних та міжнародних правових систем, вчені намагаються їх класифікувати за різноманітними критеріями. Важливість цих класифікацій зумовлюється пізнавальними причинами,  практичною необхідністю, значимістю. Проблема класифікації правових систем є однією з важливих проблем як теорії права, так і порівняльного правознавства. Для класифікації використовуються різні критерії: етнічні, історичні, расові, географічні, юридичні, яких на сьогодні нараховується кілька десятків. Зокрема до таких критеріїв у порівняльно-правовій літературі у свій час відносили: особливості історичного формування правових систем (Е. Глассон); загальну структуру та відмінні ознаки (А. Есмен); ступінь подібності до іншого права або походження від нього (А. Арміжон, Б. Нольде, М. Вольф); великі культурні сфери (А. Шнітцер) расову ознаку (Г. Созер-Холл); роль різноманітних джерел права (А. Леві-Ульман); внутрішньосистемні ознаки (П. Родьєр); ідеологію та юридичну техніку (р. Давід);"правовий стиль" (К.Цвайгерт) та ін.

 
У сучасному світі також можна класифікувати правові системи за різними критеріями: видами джерел права, моделлю законодавчої процедури, елементами загальної та правової культури, правовими традиціями, спільністю принципів правового регулювання суспільних відносин, єдністю термінології, юридичних категорій та понять; та складним (сукупним) критерієм, до якого входять: а) історичний генезис, система джерел права та структура правової системи; б) особливості способу правотворення, зорієнтованого на той чи інший елемент правової системи та правова ідеологія; в) методологія права, інфраструктура права та структура процесуального права; г) правова ідеологія та юридична техніка; д) правовий стиль; е) історичний досвід та розвиток права, методика правового мислення, правові інститути, види джерел права і структурно та аксіологічно зумовлений зв’язок між ними.

На думку О. Скакуна існують  такі критерії:1) спільність історичних передумов виникнення і розвитку правових систем; 2) спільність основних юридичних джерел права; 3) єдність права і його норм; 4) спільність принципів регулювання суспільних відносин; 5) єдність юридичної техніки [5, с.511].

Перелік різноманітних класифікацій можна було б продовжувати, беручи до уваги різні підходи до вибору критеріїв та виділення основних видів правових систем . Але, як зазначав французький діяч Родьєр, що в світі існує класифікацій правових систем майже стільки ж, скільки існує компаративістів.  
Отже, як теоретично, так і практично важливим для класифікації правових систем є вибір критерію, але при цьому необхідно з’ясувати зміст поняття "класифікація". 
Відповідно до уявлень, що склалися в науковій літературі, поняття "класифікація" (лат. classic – клас, розряд і facere – робити) розглядається як "система розподілу предметів, явищ або понять на класи, групи за спільними ознаками та властивостями".

Класифікуючи такі правові об’єкти, як національні правові системи, вчені звернули увагу, що всі вони в тій чи іншій мірі взаємопов’язані. Разом з тим, одні з них мають більше спільних ознак, ніж інші, і відрізняються домінуючими особливостями. Подібні ознаки зумовлюються близькими типами суспільств, загальними чи спільними умовами і релігією чи іншими аналогічними обставинами.

Наявність загальних, спільних ознак дала підставу для їх класифікації та поділу за певними критеріям на групи. Водночас складність та багатогранність проблем, які виникають у зв’язку з класифікацією правових систем не дають чітких, однозначних результатів. Дискусійними є питання не тільки стосовно самих критеріїв класифікації, але і використання простих, однозначних чи складних критеріїв. Особливо інтенсивні дискусії ведуться з приводу факторів, що мають прямий вплив на формування загальних ознак правових систем, а отже – і на вибір критеріїв їх класифікації. Серед таких факторів називають економічні, політичні, ідеологічні, релігійні, історичні, географічні, демографічні, військово-політичні (стосовно сучасної Європи). М.Марченко висуває ряд вимог щодо факторів впливу на формування загальних ознак правових систем, а також критеріїв їх класифікації: 1) постійність, фундаментальність (а не випадковість) факторів; 2) чітка визначеність ознак – критеріїв; 3) об’єктивність; 4) домінування однієї з ознак у складних критеріях; 5) врахування поряд з об’єктивними і суб’єктивних факторів, що мають прямий вплив на процес формування загальних ознак правових систем.

2.1. Види класифікації.

Американський вчений Дж. Вігмор у  роботі "Панорама правових систем світу" всі існуючі в минулому та сучасні  правові системи об’єднав у 16 основних: єгипетську, месопотамську, іудейську, китайську, індуську, грецьку, римську, японську, мусульманську, кельтську, слов’янську, германську, морську, церковну, романістську, англіканську. Але в його роботі не розмежовується синхронний та діахронний аспекти класифікації правових систем.

Серед інших класифікаційних груп найбільш поширеними є класифікації французького компаративіста Р.Давіда та німецького – К. Цвайгерта. Р. Давід  виділив такі правові сім’ї: англосаксонську, романо-германську, соціалістичну, релігійну, традиційну [3, с. 585]

Німецький компаративіст К. Цвайгерт запропонував таку класифікацію правових сімей: 1) романська; 2) германська; 3) скандинавська; 4) загального права; 5) соціалістичного  права; 6) права країн Далекого Сходу; 7) ісламського права; 8) індуського права. Ця класифікація базується на понятті "правового стилю", а до факторів, що його визначають, К. Цвайгерт відносить: 1) історичне походження та розвиток правової системи; 2) панівну юридичну доктрину; 3) своєрідні правові інститути; 4) правові джерела та методи їх тлумачення; 5) ідеологічні фактори. 

У радянській юридичній літературі досить широко висвітлювалася глобальна  типологія права, у межах якої проводилася внутрішньотипова класифікація. Ця класифікація  означала поділ на соціалістичний та буржуазний (капіталістичний) тип і давала відповідь тільки на запитання, волю якої соціальної групи може виражати право. Але і цей поділ був не досконалий.

Розділ 3

 «Правова сім’я»

Для позначення групи правових систем, об’єднаних у процесі класифікації,використовуються різні терміни: «сім’я правових систем» (Р. Давид), «правові кола» (К.Х. Еберт, М. Рейстайн), «форма правових систем» (І. Сабо), «структурна спільність» (С.С. Алєксєєв), «правовий стиль» (К. Цвайгерт). Використовуються також і такі терміни, як «правопорядок», «правова культура» тощо. Найчастіше використовується термін «правова сім’я». Вперше цей термін був введений у юридичний вжиток французьким компаративістом Рене Давидом, який багато років займався дослідженням правових систем сучасності. Проте Р. Давид відзначає, що поняттю "правова сім’я" не відповідає будь-яка біологічна реальність, воно використовується лише в дидактичних цілях. Деякі автори вважають, що правова сім’я є категорією яка служить для визначення відносної єдності правових систем, що мають подібні юридичні ознаки.

 Не відкидаючи те позитивне, що напрацьоване юридичною наукою в плані класифікації правових систем і їх згрупування в «правові сім’ї» (форми, кола тощо), необхідно вказати і на деякі негативні моменти. По-перше, вищезгадані класифікаційні групи правових систем не дають повного уявлення про «юридичну карту світу» в цілому; по-друге, до сьогодні не визначенні чіткі критерії класифікації; то-третє, категорія «правова сім’я» не відображає об’єктивних юридичних ознак групи правових систем, які повинна об’єднати. Видається, що розв’язанню цих та інших пізнавальних завдань сприятиме саме типологізація сучасних правових систем світу.

Розділ 4

Тип у типології

Саме поняття «тип правової системи»(яке відрізняється від традиційного для радянської юридичної науки поняття «типу права») дозволятиме виявити стійкі найбільш суттєві юридичні ознаки, що притаманні тій чи іншій правовій системі, розкрити закономірні зв’язки між такими ознаками окремих правових систем, що підлягатимуть угрупуванню.

Поняття «типу» є основним поняттям типології, яку трактують по різному: 1) як метод наукового пізнання, в основі якого знаходиться поділ сукупності об’єктів на певні групи; 2) як вид наукової систематизації, класифікації предметів або явищ за спільністю суттєвих ознак; 3) як у групування явищ за допомогою узагальненої моделі, типу, результат типологічного опису та зіставлення.

Типологію трактують і як процес поділу пізнавальної сукупності об’єктів на групи, і як результат такого поділу. Деякі автори використовують для позначення процесу поділу термін «типологізація», а для позначення результатів цього поділу – термін «типологія». На думку, М.С. Кагана, типологізація є прямим продовженням класифікації, згідно з якою поділяються групи різнорідних об’єктів до того часу, доки не доходить до рівня якісної однорідності, на якому розташовані модифікаційні ряди (сукупність однотипних об’єктів). У процесі типологізації створюється теоретична модель (архітип), праобраз якої дає нам уява, і ця модель «реалізується в різноманітті модифікаційних варіацій».

Сучасна соціологічна література визначає типологічний аналіз як більш високий, порівняно з угрупуванням і класифікацією, рівень узагальнення, розрізняючи при  цьому емпіричну та теоретичну типологізацію. Зокрема, теоретична типологізація полягає в узагальненні ознак соціальних явищ на основі ідеальної теоретичної моделі і за теоретично обгрунтованими критеріями. А метод теоретичної типологізації веде до пояснення того, що сформульовано в гіпотезах відповідної теорії.

У літературі по різному підходять  і до розмежування понять типології  та класифікації. Так, поділ, при якому  опис класів здійснено через ознаки, що використані при їх побудові, називається типологією або типологічним групуванням, але якщо при цьому встановлюються відповідні форми, теоретичні зв’язки між різними сторонами системи, що вивчається, її називають класифікацією.

В юридичній літературі поняття  типології та класифікації нерідко застосовуються як синоніми. Іноді типологія трактується як вид класифікації. Однак, хоча це є два споріднені прийоми пізнання, вони є відносно самостійними. Так, Л.П. Рожкова вважає, що типологія відрізняється від класифікації за двома суттєвими ознаками: 1) предметом типологічної класифікації є об’єкти певної сфери дійсності як цілісні системи; 2) класифікаційні розряди (типи) є вищими класифікаційними розрядами.

Однак головне полягає навіть не в рівні цих розрядів, а в  способах їх отримання та їх цільовому  призначенні. Крім того, класифікація не в стані дати цілісні знання про об’єкт та розкрити системоутворюючі зв’язки. Призначення і сутність типології полягає у виробленні уявлень про органічну єдність системи загальних суттєвих ознак (властивостей) як елементів однакового типу.

Найбільш близьким до процесу типологізації  за своїм гносеологічним статусом є  метод моделювання. Подібність між  ними полягає в тому, що як модель, так і тип відтворюють об’єкт вивчення. Однак вони не є тотожними і часто не співпадають з об’єктом дослідження. Різними є і мета моделювання та типології.

На підставі вищенаведеного можна  відзначити, що в науковій літературі має місце некоректне уподібнення понять «типологія», «типологізація», «класифікація». Видається, що типологізація і класифікація є самостійними методами наукового пізнання, але якщо класифікацію ми визначаємо як поділ обсягу поняття на види, групи чи інші класифікаційні множини на підставі певної ознаки, властивості, то типологізацію – як процес групування певних системних явищ реальної дійсності на основі теоретичної моделі (типу).

Типологією ж слід вважати сукупність узагальнених знань про типологізацію, створення відповідних типів  та приведення їх у певну систему. 
Тип (від грецького) – відображення, зразок, форма, модель. У юридичній літературі під поняттям типу розуміють найбільш стійкі поєднання властивостей і ознак об’єктів, явищ державно-правової дійсності з метою створення їх зразка або моделіВажливим у процесі формування тип є розуміння поняття "однорідності" як зумовленості тих чи інших явищ дією одних і тих же причин.

Крім цього, важливим для визначення типу є існування деяких закономірностей. Всі ознаки повинні мати викінчене  число значень. До одного типу належать об’єкти (явища), що мають один і  той же набір (сукупність наборів) ознак, визначений для кожного типу. Вихідний набір ознак повинен бути не тільки достатнім, а й необхідним, тобто не повинен включати "зайві ознаки", що не несуть інформації про характер типу класифікованих об’єктів.

Таким чином, тип – це модель (зразок) певних явищ (процесів), що містять необхідний набір суттєвих ознак для їх групування.

На підставі вищевикладеного необхідно  відзначити, що основні параметри  ознак типу правової системи визначаються місцем та роллю правової системи  у соціальній системі, а також її цільовою спрямованістю. 
Загальний розвиток правової системи є частиною розвитку суспільства, як органічної системи (становлення її як цілісності), який відбувається у межах певних загальних закономірностей.

Розділ 5

Механізм правового впливу

Правова система породжена багатоманітністю потреб та інтересів учасників суспільних відносин, необхідністю їх узгодження, врегулювання. Соціальна функція  правової системи визначає її мету, структуру та порядок функціонування. 
Історія розвитку людської цивілізації свідчить про нерівномірність її соціального розвитку. Національні соціальні системи і сьогодні мають різний рівень розвитку, що впливає і на досконалість, ефективність їхніх правових систем. Аналіз генезису національних правових систем свідчить про різний рівень їх нормативності у той чи інший період розвитку, проте він (генезис) є складним і довготривалим процесом, який залежить від різних факторів: економічних, політичних, духовних тощо.

У тому суспільстві, в якому існує  оптимальне співвідношення між підсистемами соціальної системи, виникає потреба у правовій системі високого рівня нормативності. Цей рівень забезпечується ефективним механізмом правового впливу, який є залежним від потреб суспільства і окремих його суб’єктів і є частиною механізму соціального впливу. Поняття механізму правового впливу дозволяє проаналізувати правову систему у системно-дієвому стані, висвітлити специфічні функції, які виконують ті чи інші юридичні явища у правовій системі, показати їх зв’язки та взаємодію. 
До механізму правового впливу входить і механізм правового регулювання, так як поняття правового впливу охоплює як регулювання за допомогою юридичної норми та інших юридичних засобів, так і інші правові форми впливу на поведінку людини.

Правовий вплив визначають як результативну, нормативно-організаційну дію стосовно суспільних відносин, спеціальної системи власне правових засобів (норми права, правовідносин, актів реалізації та застосування) та інших правових явищ (правосвідомості, правової культури, принципів права, правотворчого процесу).

Правовими засобами, які утворюють механізм правового  впливу, є, насамперед, ті з них, що входять  до складу механізму правового регулювання; тобто: 1) юридичні норми, нормативно-правові  приписи; 2) правові відносини; 3) акти реалізації прав та обов’язків; 4) акти застосування права, індивідуальні приписи; 5) акти офіційного тлумачення. Їх можна назвати спеціальними правовими засобами. Поряд з ними, до механізму правового впливу відносяться і такі правові засоби, як: правосвідомість, правова культура, принципи права, правопорядок. Ці засоби не входять до механізму правового регулювання; вони є загальними правовими засобами, що включаються до механізму правового впливу поряд з механізмом правового регулювання (спеціальними правовими засобами).

Загальні правові засоби здійснюють психологічний, моральний, виховний, інформаційний, науково-ідеологічний вплив. Спеціальні правові засоби можуть також здійснювати ці форми впливу, але це не буде їх основною функцією. 
Водночас правовий вплив на суспільні відносини не є безмежним, так як правова система є підсистемою соціальної системи, і її основним завданням є врегулювання суспільних відносин шляхом створення юридичних засобів , яке спрямоване на досягнення такої мети як правопорядок. Ці засоби повинні функціонувати у будь-якій підсистемі (економічній, політичній тощо), також забезпечувати функціонування і самої правової системи.

В той же час вплив права можливий лише у межах свідомого діяння людини, тобто коли вони підвладні свідомості людини.

Розділ 6

Поняття стилю

Особлива увага в теорії порівняльного  правознавства приділяється визначенню критеріїв виділення кожної правової сім'ї та групуванню за сім'ями національного законодавства тієї або іншої країни. Одним із запропонованих критеріїв є поняття стилю, оскільки певний стиль мають як сім'ї, так і окремі правові системи.

Поняття стилю вживається у контексті  канонічного права і визначається як характерна риса, що підкреслює своєрідність форм, у яких здійснюється правове життя певної країни. Згідно з загальновизнаною думкою факторами, що визначають стиль, є історичне походження і розвиток тієї або іншої правової системи, пануюча доктрина юридичної думки та її специфіка, специфічні правові інститути, своєрідні правові джерела і методи їх тлумачення, ідеологічні фактори.

Стиль правової системи визначається людськими уявленнями, сформованими у процесі історичного розвитку насамперед особливостями духовного  життя суспільства. На підставі соціологічних досліджень західні вчені дійшли висновку, що на європейському континенті людина схильна до планування своїх дій і, як наслідок цього, до створення абстрактних правових норм і правових систем. У неї формуютья апріорні уявлення про життя, вона мислить дедуктивно. Англієць же — імпровізатор за натурою, емпірик для нього має значення лише життєвий досвід. Впевненість у тому, що життя не може підпорядковуватися плану, дозволяє йому протиставляти прецедент писаному праву. І таке протиставлення відповідає природі англійського права.

До речі, нині спостерігається тенденція  до зближення загального і континентального права. Відбувається поступове послаблення  віри у примат закону. У законі починають  вбачати лише вираз загальних  принципів. Тому судова практика стає самостійним джерелом права. А от у англо-американському праві намітилася протилежна тенденція. Із зростанням масового виробництва, посиленням планових начал в економіці значно розширилося коло проблем, вирішення яких потребує звернення до абстрактних норм. Проте завдяки різниці у методах тлумачення зберігається значною мірою й різниця між правовими сім'ями.

6.1. Елементи та фактори  стилю.

До елементів стилю континентального права належить його спрямованість  на боротьбу з формалізмом, який характерний для всіх примітивних правових систем. На європейському континенті це особливо відчутно у ФРН, Швейцарії, скандинавських країнах, дещо менше у Франції.

Ще одним елементом стилю  правового мислення, який притаманний  багатьом правовим сім'ям, насамперед країн Заходу, є те, що Р. Іерінг назвав «боротьбою за право». Він так сформулював свій принцип: «мета права — мир, засіб її реалізації — боротьба». Іншими слова, смисл тези Р. Іерінга полягає в тому, що боротьба індивіда за свої права є його обов'язком як перед ним самим, так і перед ідеєю права. І хоч ця істина не належить до тих, що є новелами, її можна віднести до добре досліджених і беззаперечних. Проте неважко переконатися, що це не зовсім так. Про це свідчить, зокрема, розгляд права східних країн, де воно відіграє другорядну роль, застосовується лише у виняткових випадках. Там джерелом норм поведінки, яких споконвіку додержувати в сім'ї, клані, селищі, є не права, а сукупність неписаних правил, традицій, мета яких полягає не у тому, щоб «одержати по заслузі», а у збереженні суспільної гармонії.

Своєрідність деяких правових інститутів є настільки значною, що вони відіграють істотну роль при визначенні стилю  правової системи. У загальному праві  такими інститутами є, наприклад, представництво, відшкодування шкоди, а у романському — доктрина причинності. Стиль соціального права визначали такі інститути, як провідна роль державної влади, своєрідність договорів за існування планової системи господарювання тощо.

Індивідуальні особливості окремих  правових систем, методи тлумачення права — також є факторами, що визначають стиль правових сімей, головним чином їх особливості та процесуальні норми. Це ж стосується й таких ідеологічних факторів, як політичні, економічні та правові аспекти релігійних вчень. Правова ідеологія англосаксонської, германської і скандинавської правових сімей в цілому є однаковою. А відмінності визначаються іншими елементами стилю.

Фактори, що визначають стиль і  склад правової сім'ї, мають різну  здатність до класифікації залежно  від предмета дослідження. Як вважають компаративісти, наприклад, ідеології є ефективним фактором під час розгляду права соціалістичних країн. Для правових сімей західних країн у значно більшій мірі, ніж ідеологія, такими факторами слугують історія та певні інститути. Характер правових джерел має важливе значення для ісламського та індуського права, а також для відмежування англосаксонської системи права від континентальної. Проте для розмежування германської, скандинавської та романської правових сімей цей фактор вирішального значення не має.

«Гібридні» правові системи, які  важко приєднати до якої-небудь правової сім'ї, треба вивчати з метою  виявлення елементів, що наближають їх до певного стилю. Це стосується, зокрема, правових систем скандинавських і латиноамериканських країн. Мета такого дослідження має полягати не у тому, щоб запропонувати нову класифікацію правових сімей, а у тому, щоб приділяти більше уваги критеріям, які покладаються в основу їх визначення[3, с. 587].