Еразм Роттердамський «Похвала Глупоті Або Похвальне слово Дурості, Виголошене Еразмом Роттердамським»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УКРАЇНО – НІДЕРЛАНДСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ

 

 

 

 

                                                                         КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ

 

 

 

 

ІНДИВІДУАЛЬНЕ НАУКОВО – ДОСЛІДНЕ ЗАВДАННЯ

 

АНОТАЦІЯ

 

НА ТЕМУ:

 

Еразм Роттердамський

«ПОХВАЛА ГЛУПОТІ

Або

Похвальне слово Дурості,

Виголошене

Еразмом Роттердамським»

 

 

 

 

                                                                                виконала

                                                                                студентка групи МУНММ – 11

                                                                                Крук Н. А.

                                                                                перевірила

                                                                                кандидат філософських наук

                                                                                доцент Гнасевич Н. В.

                                                

 

 

Тернопіль – 2010

План

 

1. План.
2. Зміст.
3. Вступ.
4. Глупота говорить.
5. Висновки.
6. Список використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зміст

Передмова………………………………………………………………………...3

 

Похвала Глупоті, або Похвалье слово Дурості,

Виголошене Еразмом Рттердамським…………………………………………………………………...13

 

Домашні бесіди…………………………………………………………………108

 

Словник імен, назв, термінів…………………………………………………..284

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

«Похвала Глупоті, або Похвальне слово Дурості, виголошене Еразмом Роттердамським»  стала найвідомішим твором Ераза Роттердамського. Вона одразу ж стала популярною, сподобалася папі, ще за життя автора була перекладена німецькою й французькою. В новітню еру ще довго вивчалася, як зразок риторики.

Мова ведеться від імені богині Глупоти, яка на всі лади вихваляється тим впливом і шаною, яке вона здобула в суспільстві. Книга починається з посвяти Томасу Мору, другу автора, прізвище якого асоціюється з грецьким словом «моріяс», що значить «глупота» - саме цей факт (як вказано у передмові до твору) підштовхнув автора до написання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Глупота говорить

 

 

В широкому вступі Глупота знайомить слухачів з предметом промови. Вона розповідає також про себе, свій родовід і оточення. «Глупоті личить бути окличником власних заслуг і дзвонити про це в усі дзвони. Краще за мене ніхто не зобразить саму себе, бо нікого нема ближчого до мене, ніж я сама» [1]. Її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства і наживи, якому підвладні як безсмертні боги, так і смертні люди, матір'ю є безтурботна німфа Неотета-юність. Глупоту виховали дві чарівні німфи: Мете-п'янкість і Апедія-невихованість. Її супутницями й подругами були: Філавтія - самозакоханість, Колакія - улесливість, Лето - забутливість, Місопонія - лінь, Гедоне - насолода, Аноя – безрозсудність, Трифе - обжерливість, надійними чоловічими помічниками – Комос - гультяй і Негретос Гіпнос.

 

 

Надалі Глупота вихваляється, що саме вона дарує людям зручності і що саме завдяки їй продовжується людський рід. Вона має відношення до усіх етапів людського життя – дитинства, юності, зрілого віку і старості. «Щиро кажучи, коли люди стають зрілішими й досвідченішими, більш вихованими й розумними, - саме тоді в них і починає в'янути врода, гасне життєва сила, бадьорість, зникає зовнішня привабливість» [1]. Так Глупота, мабуть, хоче підтвердити, що перераховані якості не є найважливішими у житті людини, що крім краси, ми повинні турбуватися і про духовний багаж, з яким ми вступаємо в зрілий період. Ми не повинні на старості заглядати у чарку чи безнадійно закохуватись. «Старим дуже подобаються діти, а дітям, у свою чергу, - старі. Це тому, що «Завжди подібного бог із такими ж подібними зводить» [1]. Можливо, цими словами автор намагається нам пояснити, що старша людина має відрізнятися від дитини розумом, не бути такою ж безтурботною і безвідповідальною, як у дитячі роки. Глупота хвалиться, що може затримати швидкоплинну молодість і віддалити ненависну старість, що вона судилася людям зроду, бо розумові може протиставити гнів і хтивість: «Хай розум кричить, хоч лусне, про правила й норми моралі, - супостати, зв'язавши цареві руки й ноги, дають такого прочухана, що він, украй виснажений, кінець кінцем з усім згоджується» [1]. Такі проблеми присутні і в нашому житті. Тому треба навчитися панувати над своїми емоціями і розумом, не піддаватися провокаціям Глупоти.

 

 

У подальшій промові Глупота висміює недоліки жінок: «Що найбільше прагнуть у житті, так це - подобатись чоловікам. З цією метою набувають силу-силенну всякого вбрання; вживають багацько прикрас, мазей, парфумів; вдаються до дивовижних способів підмальовування обличчя, очей і шкіри!» [1]. Чи ж не можемо спостерігати такі явища і у сьогоднішньому суспільстві? Можливо пора задуматись для чого все це?

 

Також автор засуджує усілякі бенкети і пов’язані з цим дурні і безглузді традиції – переодягання, розподіл гостей за столом, ігри в «хто кого переп’є» тощо. Висновок: гульня там, де глупота.

 

Не обійшлось без втручання Глупоти і в дружбі: хіба справжні друзі будуть насміхатися і кепкувати чи шукати твої вади? Ні, тільки дурні.

Розкриває автор і таємниці глупоти подружнього життя: «Боже безсмертний, скільки було б розторгнень шлюбу, а може, й чогось гіршого, якби спілкування чоловіка з жінкою не трималося щодня на моїх супутниках: на лестощах, жартах, легковажності, обмані, нещирості й не живилося ними! Набагато менше стало б одружень, якби наречений знав, якими жартами втішалась його сором'язлива й цнотлива наречена задовго до шлюбу! А якими б нетривкими були шлюби, якби жінки не вміли скористатися байдужістю й нетямковитістю чоловіків, щоб приховати часте скакання в гречку!» [1].

 

А для чого потрібна війна, якщо вона приносить обом супротивникам більше шкоди, ніж зиску? Чи правда, що людям, які багато мудрують, не таланить ні в чому, а особливо в дітях? Чи збентежить мудрець своєю мовчазністю гостей на бенкеті? Ці та інші питання вдало висвітлює автор завдяки численним прикладам з життя, посиланню на відомих авторитетів античності, фразеологізмам та приказкам.

 

Глупота великодушно звільняє людину від сорому і страху, але чи це справді добре і потрібно? А тим часом порокам людського життя нема меж: «Один сивину фарбує, другий лисину під перукою ховає, третій вставляє дорогі зуби, можливо, в якоїсь свині позичені, четвертий упадає за дівчиськом і в любовних дурощах, нікчема, силкується навіть молодика переплюнути» [1].

 

«Чим лікар більший невіглас, більший нахаба й зухвалець, тим більше його цінують. Адже медицина, особливо та, яку нині практикують, ніщо інше, як задурювання голови! Друге місце після лікарів належить правникам-крутіям. Їхню професію як ослячу одностайно висміюють усі філософи. Та саме від них залежить вирішення багатьох справ: од найменших до найбільших. У цих ослів невпинно зростають маєтки, в той час як теолог, навіть якщо й осягнув усі божественні таємниці, сидить на бобах і веде запеклу війну з блощицями та блохами» [1] - яскраво перегукуються ці слова із нинішнім суспільним життям.

 

Дурнів не гризуть постійні клопоти, їх більше люблять царі, бо в мудреців два язики: один - говорити правду, а другий - те, що корисне за відповідних обставин.

 

Критикує автор і гравців-фанатів: «Бо хіба не божевільні й не смішні ті, в кого починає трепетати й прискорено битися серце, ледве зачують вони стукіт гральних костей? Як часто у звабній надії на виграш вони терпіли крах і тонули у відчаї, коли судно надії розбивалося об скелю, набагато страшнішу за Малейську!» [1]. Не виправдовує і вірування людей у різні забобони, до яких часто заохочують мирян самі священики, бо завдяки цьому зростають їхні прибутки.

 

Отже, перша, частина твору, присвячена доказам колоссальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи і життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свою незаперечну перевагу перед Мудрістю. Запевняє, що без приправи Глупоти життя було б нестерпне, нецікаве, вона – основа радощів, процвітання і щастя.

 

Усі переконання Глупоти про доброчинства, які вона нібито приносить людству, є вступом до другої частини, де закладена нищівна критика всього середньовічного життя. Тільки тепер твір стає справжньою сатирою. В першу чергу Еразм Роттердамький різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства – облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон і в бубонінні молитв. Далі йде конкретний опис різних видів і форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до вищих. Перед нами постають послідовники й прихильники Глупоти – представники різних станів і професій: купці, які наживають багатство обманом, граматики, які вбивають у голови дітвори різні нісенітниці, марнославні поети, обмежені ритори, письменники-плагіатори, правознавці-крутії, які займаються словоблуддям, балакучі діалектики, довгобороді філософи, які видають себе за всезнайків, астрологи-шарлатани. «Найдурнішим і найогиднішим зі всіх є, проте, поріддя гендлярів, тобто торгашів, бо вони займаються найогиднішою справою і досягають мети найогиднішим способом. Усіх дурять, на кожному кроці брехливо присягаються, крадуть, обважують, обраховують і водночас вдають із себе шляхетних, - тому, певно, що на кожному пальці мають персні зі щирого золота» [1].

 

Але найвищої сили викриття й сатиричного таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Атака на теологів розгортається з неймовірною ущипливістю. Дається перелік абсурдних тем-головоломок, які обговорювали тогочасні теологи-схоластики в безплідних і марних дискусіях.

 

З неприхованою зневагою й відвертим знущанням охарактеризовані ченці. Вони постають як невігласи, нехлюї, грубі, безсоромні, розпусні, побожні лише про око людське – предмет загального презирства. Висміюються і безглузді церковні проповіді: «Ця порода людей така ненависна всім, що навіть випадкова зустріч із ними вважається поганою прикметою. Зате самі про себе вони дуже високої думки…»[1].

 

Цікавим є погляд Глупоти на значення імені Христа (це чи не найяскравіший доказ Глупоти дослідників, які оскверняють вічні істини): «Адже ім'я те змінюється у трьох відмінках, - а це, на його думку, є доказом божественної троїчності. Причому, перше відмінкове закінчення слова «Jesus» закінчується на «s»; друге, «Jesum» - на «т»; третє, «Jesu» - на «и». Отож саме в цьому нібито й міститься приховане таїнство, бо ці літери означають, що Ісус є «summits», «medius» і «ultimus», тобто, «верхній», «середній» і «крайній». Якщо розділити ім'я «Jesus» на дві рівні частини, то посередині лишиться літера «s». Ця літера у давніх євреїв зветься «syn», а мовою шотландців означає «гріх». Звідси висновок: Ісус з'явився на світ, щоб знищити гріх» [1].

 

Висміювання богословського стану сатирик змінює глузуванням з панівного класу феодального суспільства – дворян і світської влади. Монархи, замість того щоб дбати про загальне добро людей, подавати приклад для наслідування і нести відповідальність, думають лише про власні вигоди і втіхи. Дармоїдами і підлабузниками змальовані придворні сановники.

 

Поведінка єпископів і кардиналів нічим не відрізняється від поведінки світських високопоставлених осіб. Вище духовенство далеке від скромності й убозтва апостолів: «Папи переконані, що сповняють закон Христа, якщо носять містичне і майже театральне вбрання чи присвоюють собі титули «найблаженнішого», «превелебного» та «найсвятішого». Вони не зважають на їхні посади, ведуть ниций спосіб життя, ігнорують свої прямі обов’язки.

 

Такох автор засуджує теологів, які тлумачать Євангеліє так, як їм це зручно. Як тільки не перекручують вони тексту Святого Письма. Тлумачать його кожен як уміє і як хоче!

 

 

В останній частині тексту Глупота хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя – це найвища форма безумства. Описуються різні його форми і прояви. Разом з тим, доводиться, що, ніби, людина в безумстві щаслива, а коли її вилікують і вона знову повернеться до нормального життя, то страждає і нарікає на своє одужання.

 

Окім цього, Глупота йде навіть ще далі, стверджуючи, що її (тобто Глупоту) вихваляють навіть в Святому Письмі. На підтвердження своїх слів вона наводить цитати з «Євангелія ві Луки» і «Євангелія від Павла».

Також автор устами Глупоти проголошує, що релігія несе в собі глупоту. Адже в релігії багато людей хибно тлумачать заповіді, впадають з крайнощів не вірування в крайню побожність, що теж є нерозумним.

 

 

 

Висновки

 

Отож, неважко помітити, що «Похвала Глупоті, або Похвальне слово Дурості, виголошене Еразмом Роттердамським» є важливим і актуальним твором навіть на сьогоднішній день. Адже проблеми, які так яскраво і чітко висвітлив автор притаманні людству з давніх-давен, характерні і для сучасного суспільства. Можливо, дещо змінилися форми і зовнішність цих проблем, але суть лишається незмінною. Ми повинні бути активними громадянами, адже лише побачивши і усвідомивши такі явища ми зможемо протистояти їм і боротися проти них.  А почати боротьбу потрібно з найменшого – з себе самого, проаналізувавши, чи бува не властиві нам якісь ознаки з змальованих у творі? Тож вперед до самовдосконалення!