Критичний раціоналізм К. Поппера і методологія фальсифікаціонізму. Метод фальсифіації науки як критерій демаркації науки та метафізики. Е

Критичний раціоналізм  К. Поппера і методологія фальсифікаціонізму. Метод фальсифіації науки як критерій демаркації науки та метафізики. Еволюційна епістемологія

Проти принципу верифікації  виступив великий англійський філософ  К. Поппер, вірно помітивши, що цей принцип разом з «метафізикою» знищує також і природознавство, закони якого логічно не зводяться до елементарних висловлювань за результатами дослідів. Замість верифікації він запропонував фальсифікацію, суть якої в тому, що науково-емпірична система завжди повинна спростовувати дослідним шляхом. Однак на відміну від верифікації фальсифікація служить лише критерієм розмежування наукового і ненаукового знання, науки і метафізики, але не критерієм значення, відмінності осмисленості або безглуздості пропозицій. Метафізичні пропозиції, згідно з Поппером, цілком можуть бути осмисленими, хоча і ненауковими.

 Головною метою філософії бачив вивчення зростання наукового знання, особливо — наукової космології. Остання виявляє собою проблему пізнання світу, включаючи нас самих як частин цього світу. На думку Поппера, не існує особливого методу філософії — є метод будь-якої раціональної дискусії з чіткою постановкою питань і критичним аналізом пропонованих рішень. Запропонував принцип фальсифікації (принципової спростованості будь-якого твердження) на противагу принципу верифікації. Стверджував органічну єдність теоретичного й емпіричного рівнів організації знання, а також гіпотетичний характер і схильність до помилок (принцип «фалібілізму») будь-якої науки. Відокремлення наукового знання від ненаукового, науки від «метафізики» (або проблему «демаркації») позначав як істотно значущу на противагу орієнтаціям на розробку критеріїв значення. Зростання наукового знання (у рамках якого особлива увага повинна була приділятися, за Поппером, проблемам і їхньому вирішенню) Поппер трактував як окремий випадок загальних процесів суспільних змін. Історія наукового пізнання — це історія сміливих припущень і їхніх перманентних спростувань.

Еволюційна епістемологія — напрям в сучасній філософсько-гносеологічній думці, основне завдання якого — виявлення походження і етапів розвитку пізнання, форм і способів пізнання в контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістемологія прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, поклавши в основу принцип історизму, і намагаючись опосереднити крайнощі раціоналізму і ірраціоналізму, емпіризму і раціоналізму, когнітивного і соціального, природознавства і соціально-гуманітарних наук тощо. Фактично такий підхід реалізований в постпозитивістських моделях зростання і розвитку наукового знання (Карл Поппер, Стівен Тулмін, Томас Кун).

  Один з відомих і продуктивних варіантів форми епістемології — генетична епістемологія швейцарського психолога і філософа Жана Піаже. В її основі — принцип зростання інваріантності знання суб'єкта про об'єкт під впливом змін умов досліду. Жан Піаже, зокрема, вважав, що епістемологія — це теорія достовірного пізнання, що завжди є процес, а не стан. Важливе її завдання — визначити, як же пізнання досягає реальності, тобто які зв'язки, відносини встановлюються між об'єктом і суб'єктом, який у своїй пізнавальній діяльності не може не керуватися певними методологічними нормами і регуляторами. Одним з перших правил генетичної епістемології є, на думку Піаже, «правило співробітництва». Вивчаючи, як же зростає знання людини, епістемологія в кожному конкретному випадку об'єднує філософів, психологів, логіків, представників математики, кібернетики, інших наук