Філософія Стародавньої Індії

    Філософія Стародавньої Індії

    Зародки філософського мислення в Індії  сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

    Принципи, закладені у Ведах, Брахманах  і Упанішадах, стали основою таких  світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, всетаки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

    Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

    Характерною особливістю стародавньо-індійського  світогляду є те, що в ньому простежується  органічний процес переходу від міфологічнорелігійного світогляду до філософії.

    Аналіз  перших, власне вже філософських, систем даршан (даршан — найбільш поширений  термін староіндійської філософу, адекватний старофецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвакалокаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвакалокаята).

    Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного  з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного  і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

    Світогляд у санкх'і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

    Особливістю староіндійської філософської школи  міманси є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує  роль Бога у створенні цього світу.

    Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує  ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) — це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях:

    земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

    У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.

    На  особливу увагу заслуговує вчення міманси  щодо зв'язку мови і мислення, слова  і його значення. Міманса розрізняє  вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні  вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

    Стародавня  індійська філософська школа  веданта яскраво представляє  об'єктивноідеалістичну систему. Веданта  бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування  існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ — це сам Брахман у своєму емпіричному прояві.

    У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

    Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика  характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природни  чонауковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшешика займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів — землі, води, світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

    Вчення  школи вайшешика про атоми  грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче  обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі.

    Свою  теорію пізнання вайшешика будує  на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він  пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.

    Оригінальність  філософської школи н'яя виявляється  в тому, що вона є вершиною староіндійської  логіки і теорії пізнання.

    Логіка  н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних  філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.

    Серед філософських шкіл Стародавньої Індії  виняткове місце посідає чарвакалокаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує  існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.

    Вирішуючи вічну філософську проблему —  смисл людського життя — чарвакалокаята вбачає сенс людського існування  в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через  діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

    На  закінчення викладу староіндійської  філософії, нагадаємо її основні особливості.

    1. Формування на базі міфологічно релігійного світогляду.

    2. Своєрідність ставлення до Вед. 

    3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

    4. Змалювання духу як безликого,  бездіяльного явища. 

    5. Народження логіки.

    6. Побудова соціальної філософії  на принципах етики страждань  і щастя. 

    Однак, головною особливістю, визначником  є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активнодіяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.