Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

Варто ще раз  нагадати, що згаданий поділ є передусім умоглядним. Це аналітична структура, яка пропонується для зручності аналізу. Зрозуміло, що реальність є набагато складнішою. Наприклад, коли йдеться про існування націоналізму як соціально-психологічного явища, не можна ототожнювати його лише з культурно-етнічною ідентифікацією особистості — він може проявлятися і як політичні настрої та почуття. Згадана структура також не може бути ієрархічною — політичний чи ідеологічний рівень функціонування націоналізму не розглядається як «вищий» щодо соціально-психологічного. Зрештою, межа між згаданими рівнями є цілком умовною. Це стає очевиднішим, коли ми звертаємося до питання про типологію українського націоналізму. 

!!!!! Початок 20-го століття[ред. • ред. код]

Микола  Міхновський

Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Спершу цей термін використовувався не на позначення конкретної політичної доктрини, а передбачав досить широке коло суспільно-політичних уявлень та вподобань українців. Наприклад, Б. Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки...», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців. ^[3] На рубежі XIX — XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм».

Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них класів — національна буржуазія, яка називає себе «інтелігенцією», намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює «інтелігенція» народ на сліпу їй службу». ^[4] Одним з найактивніших опонентів «буржуазного націоналізму» був публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфестурадикального українського націоналізму Д. Донцов. Цікавим є той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Доба Визвольної війни 1917-1921 рр.[ред. • ред. код]

Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або, за термінологією  того часу, поступовська), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні. ^[5] В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» М. Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами». ^[6]

Водночас з Грушевським, Юркевичем та Донцовим активно використовував термін "націоналізм" політичний теоретик Микола Міхновський. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її [...]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична...». ^[7] Міхновський використовував термін "націоналізм" на позначення політичної свідомості українців.

Міжвоєнна доба[ред. • ред. код]

Титульний аркуш  друкованого видання ГУНМ в Празі «Національна Думка». 1926 р.

Практично всі дослідники вважають виникнення радикально-націоналістичного руху реакцією частини українського суспільства на поразку Української революції 1917-1921 pp. та ліквідацію реальної української державності і поділ етнічних українських земель між іншими державами. До чинників поширення українського націоналізму слід віднести: моральний і політичний занепад українських політичних партій в еміграції, наявність суспільних груп, здатних на самоорганізацію під націоналістичними гаслами (студентство і українські старшини), зростання впливів тоталітарних, право-радикальних рухів у Європі на фоні незадоволення політикою західних демократій, для яких українське питання було маргінальним, зрештою - ідеологічна еволюція окремих особистостей, що мали вплив на суспільну свідомість і наявність нехай слабкої, але власної традиції націоналістичного мислення.

Не можна не згадати  й того, що політичний клімат деяких держав, де виникали осередки українського націоналістичного руху, давав можливості для його більш-менш сталого розвитку. Варто пригадати, що провідні еміграційні осередки націоналістичних організацій на еміграції утворилися і діяли в демократичних країнах (Європа і США). На західноукраїнських землях за всіх відомих нам історичних умов навіть найбільш жорсткі політичні режими не досягали такого рівня репресивності, як в СРСР, отже, і там був, нехай обмежений, простір для діяльності згаданих радикальних груп. Незважаючи на цілком зрозумілі спроби партійних істориків ОУН довести, що в СРСР у 1920-ті - 1930-ті роки існувало організоване націоналістичне підпілля, очевидно, що така можливість була мінімальною, такою, що її ніяк не можна порівняти зі згаданими країнами. ^[8]

Післявоєнний період - до 1991 року[ред. • ред. код]

Види  українського націоналізму[ред. • ред. код]

• Радикальний націоналізм
• Поміркований націоналізм
• Ліберальний націоналізм
• Громадянський націоналізм

Націоналістичні організації та рухи[ред. • ред. код]

В історії України була ціла низка організацій, які сповідували  націоналістичну ідеологію. До таких  можна віднести: Українська Військова Організація, Група Української Національної Молоді, Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді, Спілка Незалежної Української Молоді, Українська Націоналістична Спілка, Українська міжпартійна асамблея, Українська Національна Асамблея — Українська Народна Самооборона, Державна самостійність України, Українська консервативна республіканська партія, Українська національна консервативна партія, та націоналістичні партії з ідеологічним спрямуванням на поєднання соціальної (не соціалістичної) держави ідержавного капіталізму: Соціал-національна партія України («СВОБОДА»).

ОУН та її попередники[ред. • ред. код]

Докладніше: Організація Українських Націоналістів

Євген Коновалець

Однією з найвпливовіших та найвідоміших українських націоналістичних організацій була Організація Українських Націоналістів. ОУН виникла у 1929 році шляхом об'єднання Української Військової Організації та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної Молоді, Легії Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Після вбивства Є. Коновальця у 1938 р. в ОУН відбувся розкол, і з того часу ОУН ((б) - бандерівці) (вживалося також (р) - революційна та СД - самостійники-державники) і ОУН ((м) - мельниківці) діють як окремі політичні сили, що переслідують спільну політичну мету. Окрім того, у повоєнний час у середовищі ОУН(б) стався конфлікт між групою представників ОУН(б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С.Бандери. У результаті 1956 р. в еміграції з'являється ще одна ОУН ((з) - закордонна), вони ж "меншовики", або "двійкарі" (за іменем лідерів-засновників З. Матли та Л. Ребета).

На початковому етапі  існування ОУН склався певний набір центральних світоглядних принципів, які впродовж десятиліть залишалися незмінними, але при цьому вони ніяк не могли розглядатися як монопольний ідеологічний продукт лише самої ОУН - загалом вони збігалися з базовими світоглядними засадами будь-якого націоналізму (державність нації, її суверенітет, культурна гомогенність). Однак трактування цих принципів, способи їхньої реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали "місцеву специфіку" і змінювалися, щоправда, різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відгалуженнях руху.

Дмитро  Донцов

Зауважимо, що поруч з "інтегральним націоналізмом", українським уособленням якого діаспорські дослідники передусім вважають Організацію Українських Націоналістів та її попередників (Легію Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді та ін.) можна поставити споріднений з ним, але дещо відмінний варіант радикального, тоталітарного націоналізму, так званий "донцовський" ("чинний") націоналізм. Між донцовським "чинним націоналізмом" і так званим "організованим націоналізмом", хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що "організований націоналізм" з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як "чинний націоналізм" Д. Донцова був зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не представляв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках.

Оцінку «Націоналізму» та його автора дав В. Мартинець, член Проводу Українських Націоналістів. «Саме найновіший твір Донцова «Націоналізм», - писав він, - це на ділі кільканадцять ідеологічних фраз, але це не ідеологія в розумінні оцієї ідеологічної системи. Тому й назва його дещо претензійна, бо, показуючи на «Націоналізм» Донцова, ніхто не сказав би: ось це й є альфа та омега ідеології українського націоналізму. «Націоналізм» навіть не був закінченою світоглядною системою; програмової проблематики він зовсім не торкав, а проблема здійснення націоналістичних ідей (хто?, як?, коли?), по невдачі його (Донцова) почину з «Партією Національної Роботи», не тільки не цікавила його, але й наче взагалі не існувала для нього. ^[9]

Донцовські гасла, оформлені  у привабливу, яскраву публіцистичну  фразу, сприймалися набагато легше, аніж переважно громіздкі теоретичні конструкції ідеологів ОУН 1920-х - 30-х років, жодний з яких не міг похвалитися літературно-публіцистичним даром рівня Донцова. Його книга "Націоналізм" правила колосальне враження саме на ту частину молоді в Західній Україні, яка згодом стала основою "крайової ОУН". Для діячів ОУН з мігрантського середовища 1920-х - 30-х років Д. Донцов з його ідеями не мав статусу націоналістичного гуру, навіть більше, войовнича диструктивність його настанов стала об'єктом їхньої критики. Щоправда, керівництво ОУН утримувалося від оприлюднення цієї критики в пресі у 1930-ті роки, вважаючи це тактично недоцільним кроком.

Воїни УПА. 1946 р.

Важко виокремити якусь конкретну  ідеологічну концепцію бандерівської фракції ОУН. Тривалий час ідеологією ОУН (б) був інтегральний націоналізм Дмитра Донцова. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної тиранії. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (б). Основні політичні компоненти ідеології ОУН було піддано ревізії (на Третьому Великому Зборі ОУН). Трапився розкол на "ортодоксів" і "ревізіоністів" (1943-1954 рр.), крім того, розпочалася повільна еволюція "мельниківської" ОУН.

Упродовж 1940-х - 1980-х pp. усі  три течії ОУН, які мали організаційне  оформлення, розвивалися кожна своїм  шляхом. Після тривалої ідеологічної стагнації"мельниківці" досить рішуче змінили ідеологічне обличчя. "Двійкарі" практично перейшли на позиції демократичного націоналізму, поза тим якихось визначних ідеологічних декларацій вони не залишили. "Бандерівці" після вигнання "ревізіоністів" та повернення на довоєнні позиції найдовше перебували в стані ідеологічного догматизму, і їхні спроби еволюціонувати в бік плюралізму та відходу від деяких принципів ортодоксального націоналізму зразка 1930-х років були досить суперечливими і не завжди послідовними. ^[10]

Процес формування базових  ідеологічних засад націоналістичного  руху розпочався певною мірою спонтанно, вже на початку 1920-х років, але  з середини 1920-х у ньому відчувається дедалі більша впорядкованість, пов'язана з його організаційною еволюцією. Значним кроком уперед стало створення націоналістичних часописів ("Національна думка", "Державна нація", "Розбудова нації"), на сторінках яких, власне, й усталювалися основні ідеологічні постулати руху. Формування націоналістичних організацій (Легія Українських Націоналістів, Союз Української Націоналістичної Молоді,Група Української Національної Молоді) супроводжувалося досить гострими ідеологічними дискусіями і відходом тих, хто не погоджувався з його явними антидемократичними тенденціями.

Дмитро  Андрієвський

Постанови Конгресу Організації  українських націоналістів (Відень, 28 січня - 3 лютого 1929 р.) стали першим систематизованим варіантом викладу світоглядно-ідеологічних основ ОУН. Ідеологічну комісію Конгресу очолював Д. Андрієвський, і, як свідчить 3. Книш, найбільше тривалих дискусій відбувалося саме тут, і дискусії ці точилися саме між "крайовиками" (С. Ленкавський та С. Охримович) і представниками еміграції - Д. Андрієвським та С. Демчиком. На думку П. Мірчука, суть полеміки полягала в тому, що "Юліян Вассіян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, теоретично сформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дмитром Андрієвський і Дмитром Демчук, які намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція".

Найвищим типом людської організації проголошувалась нація  як внутрішньо органічна, цілісна спільнота. Український націоналізм визначався як "духовий і політичний рух", який виник природнім шляхом "з  внутрішньої природи Української  Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття". Абсолютизація органічності нації та українського націоналізму, їхньої природності стала одним з базових і незмінних постулатів, яких ОУН у всіх її іпостасях неухильно дотримувалася впродовж усієї своєї історії.