Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

За часовим критерієм  нації розподіляються на "давні  тривкі" (old continuous) та "нові" нації. "Давніми" націями вважаються ті з них, які

виникли до або в часи Великої  Французької революції, як приміром, англійська, французька та інші. "Новими" націями вважаються відповідно ті, які виникли після 1789 року і до того ж на уламках різного роду імперій або в кордонах багатонаціональних держав.

За часовим критерієм  нації також поділяються на "вчасні" та "запізнілі". Перші, тобто вчасні нації", це ті, які народились і  сформувались у XYII-XIX ст. Решта - то всі "запізнілі" нації, яким ще належить вибороти "місце під сонцем", увійти до цивілізованого співтовариства народів.

Часто західні вчені розрізняють  нації й за таким, на нашу думку, вдалим і об'єктивним критерієм, як рівень їх розбудови. У цьому випадку вони розподіляються на "розбудовані" та "недобудовані" нації. До останніх, тобто "недобудованих" націй, можна віднести ті з них. які ще не встигли перетворитись на сучасні класичні, модерні нації. Таких націй ще досить багато. Сьогодні до них. зокрема, належать всі ті нації, які існують на теренах колишніх СФРЮ та СРСР "Недобудованим" націям притаманна ціла низка характерних рис, але головними з них, на наш погляд, є дві.

По-перше, "недобудовані" нації, точніше їх еліти, постійно орієнтовані  на використання сили влади та/чи сили держави. Звідси - небезпека встановлення тоталітарних режимів. Адже, як свідчить історія XX століття, саме "недобудовані" нації ставали розсадниками тоталітаризму.

По-друге, саме в "недобудованих" націях найбільш активно вирує націоналізм, часом перетворюючись на шовінізм, антисемітизм і ксенофобію.

Досить цікаву і загалом  слушну типологію націй запропонували  відомі західні дослідники Я. Крсйсі та В. Вслімські. Всі існуючі у  Європі нації вони поділили натри великі групи:

• "повнаиасштабні нації" (full-scale nations);
• "державні" або "політичні" нації;
• "етнічні" нації.

До першої групи, тобто "повномасштабних" націй, вчені відносять ті нації, котрі мають і власну державу  і власну мову, тобто які є водночас і політичними, і етнічними націями. За підрахунками Я. Крейсі та В. Вслімського на початок 80-х років існувало 23 таких нації. Це. зокрема, грецька, польська, французька та інші нації.

До другої групи, тобто "державних" або "політичних ' націй, потрапили  ті нації, котрі мають власну державу, але не мають власної окремої  мови. Вони мають або мову спільну із іншими етнічними групами, або вважають себе частиною якоїсь великої мовної групи. Таких націй тоді нараховувалось 10 і серед них - австрійська, швейцарська та інші.

Нарешті, третю групу націй, тобто "етнічних", становлять ті нації, котрі мають власну мову; але не мають власної держави. Подібних націй в ті роїш нараховувалось 24, і зокрема, баски, бретонці, каталонці, курди, уельсці тощо. Показово, що в  перших двох випадках федеративний статус нації, тобто її перебування у складі якоїсь федеративної держави, прирівнювався до статусу нації, яка має власну державу. Натомість нації, які мали статус автономій, не вважались націями із власною державою чи державністю.

Слід нагадати, що подібну  типологізацію ще в 20-х роках запропонував талановитий, але дещо призабутий французький  вчений Марсель Vlocc. Особливий інтерес, на наш погляд, становить його ідея "завершеної" або "досконалої" нації (complete nation), що була викладена  у великій і надзвичайно цікавій  статті під назвою "Нація". До "завершених" або "досконалих" надій він зараховував ті нації, які були достатньо інтегровані й цивілізовані, мали центральну демократичну владу і суверенітет, мову та національний характер, який відрізняв їх від інших подібних утворень. Проте, досконала нація могла мати і кілька мов, як, приміром, швейцарська.

Зрозуміло, що в 20-х роках  націй такого типу було не так вже  й багато. Але сьогодні їх кількість  значно зросла. Тому типологізація  націй, запропонована М. Моссом і  дещо модифікована Я. Крсйсі та В. Велімські, стає дедалі актуальнішою.

За територіальною ознакою  нації поділяються на "територіальні", тобто ті, які мають власну територію (їх абсолютна більшість) і "без територіальні". Прикладом останніх до 1948 року, тобто до створення держави Ізраїль, вважались євреї, а сьогодні залишились, мабуть, лише цигани. "Територіальні" нації в свою чергу поділяються на:

• "єдині" нації, які проживають на єдиній території, в єдиній державі;
• "розколоті" або "розділені" нації (devided nations).

Під останніми маються на увазі ті нації, які в силу різних обставин були розірвані на дві й більше частин і перебували у складі різних держав.

Історичними прикладами тут  можуть служити в'єтнамська, німецька, польська, українська та деякі інші нації. Сьогодні розколотими лишаються  поки що китайська і корейська  нації, що, на нашу думку, слід вважати  неприродним явищем.

Деякі західні вчені, зокрема  Г. Сетон-Уотсон. цілком слушно виділяють  також т. зв. "діаспорний тип націй". Такими, на їх думку, можна вважати  ті нації, значна частина яких перебуває  за межами власних країн. Хрестоматійним прикладом тут вважаються вірмени, греки, китайці, євреї тощо.

Останнім часом під впливом інтеграційних процесів у Західній Європі деякі західні вчені, як. приміром, німецький дослідник О. Моль-ден, висувають, на наш погляд, досить цікаву і дискусійну ідею про появу націй нового типу, а саме т. зв. "мультинаціональних" націй. Йдеться, зокрема, про народження "мультинаціональної європейської нації, яка об'єднає низку націй, народів і громадян тих країн, котрі входять до Європейського Співтовариства.

На завершення слід відзначити, по-перше, що кількість "розколотих" націй поступово скорочується. По-друге, зростає і, очевидно, дедалі зростатиме кількість "досконалих" та "діаспорних" націй. По-третє, не виключено, що в майбутньому дійсно можуть народитись "мультинаціональні" нації, зокрема, європейська, північноамериканська, латиноамериканська та ін.

Концепції національності

Варто звернути увагу на те, що в західній науковій літературі поряд із терміном "нація" інколи зустрічається термін "національність" /nationality/. Щоб зрозуміти сутність останнього феномену і його відмінності від першого, звернемося до висновків, зроблених відомими скандинавськими вченими Юргеном Елклітом та Оле Тонсгаардом. В своїй досить оригінальній статті "Відсутність націоналістичних рухів" вони, зокрема, писали: "Ми розглядаємо націю як соціальну систему, котра має спільну культуру і котра або зберігає, або збирається створити соціальне і політичне ціле на певній, більш-менш визначеній території. Цю концепцію не слід плутати із концепцією "національності".

Національність також  є соціальною системою, яка має деякі спільні елементи культури /перш за все спільну історію або деякі національні символи, а також часто спільну мову/ і яка на цих засадах хоче підкреслити свою особливість та бути визнаною як група. Але вона не обов'язково вважає головною метою створення окремого політичного цілого. Якщо існує достатня кількість чинників, кілька національностей можуть разом сформувати націю".

Приблизно в такому, досить коректному, на наш погляд, ключі  тлумачить концепцію національності і Л. Снайдєр. У своїй "Енциклопедії націоналізму" він, зокрема, відзначає, що, по-перше, при визначенні національності західні науковці користуються такими чинниками, як спільні територія, мова та історичні традиції. Проте наявність цих чинників зовсім не обов'язкова.

По-друге, термін "національність" може використовуватись в:

• конкретному;
• абстрактному;
• ідеальному розуміннях.

У конкретному розумінні національність може означати "групу людей, пов'язаних разом певними спільними атрибутами або нерозвинуту і не незалежну /undeveloped and non - independent/ національну групу, яка ще не завоювала національного суверенітету". В абстрактному розумінні під національністю мається на увазі "устремління до об'єднаного існування", а в ідеальному - це означає "ідею групи якогось народу в націях або якість, що об'єднує людей однієї і тієї ж нації". Отже, термін "національність" може мати політичне та/чи культурне значення.

Так, наприклад, згідно із політичною концепцією національності, існує швейцарська  національність, котра базується  на громадянстві швейцарської держави. Згідно із культурологічною концепцією національності, кожний швейцарський громадянин є німецької, французької  або італійської національності, тобто належить до тієї чи іншої  етнонаціональної спільноти.

При цьому, Л. Снайдер слушно застерігає проти помилок, які зустрічаються  при визначенні національності. Зокрема, він підкреслює, що:

• Національність не залежить від раси.
• Національність не залежить виключно від мови. Багато різних націй розмовляють однією і тією ж мовою, а бельгійці розмовляють різними мовами - французькою та фламандською - і не має бельгійської мови.
• "Національність" і "держава" не є синонімічними термінами. Національність може існувати і без національної держави. Так, у часи розподілів/1772-1919 pp. / Польщі як держави не існувало, але існувала польська національність.
• Національність не є наслідком "світового духу", як твердив Гегель.
• Ідея проте, що національність - це "народний дух'' /Volksqeist/ є фікцією, вигадкою і помилкою "активних націоналістів".
• Національність і громадянство не є одним і тим же феноменом.

Частково погоджуючись із подібними підходами і тлумаченнями національності, автор повинен зробити кілька зауважень. По-перше, вони мало чим відрізняються від підходів і тлумачень, постійно вживаних колишньою радянською і подекуди вітчизняною наукою. По-друге, у XIX - першій половині XX ст. у Західній та Центральній Європі термін "національність" вживався так же часто, як і термін "нація". При цьому "національність" тлумачилась як менш розвинута і менш досконала, а часто і взагалі безперспективна, "неісторична" людська спільнота. Була створена ціла низка теорій, які мали обґрунтувати такі підходи.

Справжню мету подібної позиції  західної /та й радянської/ науки  викрив видатний англійський історик Г. Сетон-Уотсон. За його твердженням, з яким не можна не погодитись, вона полягала у тому, щоб "відмовити деяким спільнотам у статусі "нації". І саме цим, на наш погляд, пояснюється той факт, що абсолютна більшість сучасних західних вчених при аналізі етнонаціональних спільнот намагається не вживати термін національність

Проведений аналіз концепцій  етнічності й національності та теорій нації дає, на наш погляд, можливість не тільки ознайомитись із станом, напрямками й перспективами етно- і націологічних досліджень на Заході, а й дозволяє значно розширити і поглибити наші знання про ці феномени, допомагає наблизитись до усвідомлення складності й суперечливості етнополітичних процесів, сприяє розумінню їх сутності, характеру та наслідків.

!!!! Визначимося спочатку щодо термінології. 
Нація (лат. НАТІО – плем‘я, народ) – стійка спільність людей, яка історично склалася на базі спільності економічного життя, території, мови та психічного складу, що виявляється в особливостях культури та побуту. Таке визначення у марксистсько-ленінському розумінні подає «Українська радянська енциклопедія».  
Загалом з таким визначенням нації, що враховують чотири її головні ознаки – спільність економіки, території, мови та психіки – можна погодитися. Однак таке визначення далеко неповне: воно, по-перше, не враховує генетичний (антропологічний) фактор у націотворенні, а по-друге, такий надзвичайно важливий чинник як психічний, зводить тільки до особливостей культури та побуту. Насправді ж він набагато ширший, включає в себе духовність у широкому розумінні, етнічну звичаєвість, релігію.  
Підтвердити це можна прикладом єврейського народу. Понад 2000 років євреї були розсіяні по світу, не мали спільної території (держави), економіки, втратили мову, але зберегли етнічну ідентичність. Їх об’єднувало походження (генетичний код), спільні психічні риси, звичаєвість, юдейська релігія. І, зрештою, вони здобули свою державу, створили економіку, відродили дві національні мови (іврит та ідиш), перетворилися з етнічної в державну націю. Звідси випливає висновок: є риси вищі за територіальну та економічну і навіть мовну спільність, які характеризують сутність нації, – це: генетичне споріднення (одне походження), спільність духовності, моралі, релігії. Саме ці риси допомогли євреям зберегтися як нації. 
Нація – вища спільність людей, ніж рід, плем‘я, народність.  
Марксизм-ленінізм трактує націю як продукт капіталістичного способу виробництва, ділить нації на буржуазні і соціалістичні, що є антиісторичним. Його теорія зближення націй при соціалізмі через їхній розвиток до стирання національних відмінностей, знищення національних перегородок, до повного злиття націй, утворення т.з. єдиної загальнолюдської спільності – радянського народу не витримує критики. Історична практика – розпад Радянського Союзу, міжнаціональні конфлікти (Прибалтика, Карабах, Чечня-Ічкерія, Таджикистан) – перекреслила цю теорію. 
А ось як визначають поняття нації енциклопедії Сполучених Штатів Америки – країни інтернаціональної: 
«Нація – це стабільне, історично проявлене суспільство, яке має територію, економічне життя, відмітну культуру і мову. Об‘єднане під одним Урядом. Держава. Нація» . 
Державна нація – нація, яка утворила національну державу, організувалась в національну державу. Називається ще політичною нацією. 
Недержавна нація – нація, яка не має своєї національної держави, входить як національна меншина до складу іншої національної держави (наприклад, недержавною нацією називали Україну після втрати нею державності, недержавною нацією є індіанці у США, гагаузи, кримські татари, роми у нас). 
Корінна нація – нація, яка одвічно живе на певній території (корінною нацією є українці в Україні). Є намагання підмінити поняття, називаючи корінною нацією представників будь-якого етносу, що народилися на даній території, хоч предки їхні є прийшлими. Вони є громадянами України, можуть вважатися вродженими жителями, але не корінною нацією. 
Титульна нація – нація, яка дала назву (титул) державі (українці є титульною нацією в Україні). 
Національні меншини – представники інших національностей, що є громадянами певної держави, але не є в ній більшістю.  
Націоналізм – марксизм-ленінізм трактує як буржуазну ідеологію в галузі національних відносин, характерними рисами якої є проповідь зверхності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетерпимості. Те ж учення розрізняє такі форми націоналізму: великодержавний шовінізм, расизм та місцевий націоналізм, в т.ч. український буржуазний націоналізм.  
Насправді всі держави побудовані на національній основі. Навіть багатоетнічні США, витіснивши корінний етнос, створили американську націю. Виходячи з марксизму-ленінізму, кожного патріота своєї батьківщини слід називати, звісно, в негативному розумінні, націоналістом: француза – французьким, німця – німецьким, поляка – польським. За радянських часів українців, які користувалися українською мовою мали за українських буржуазних націоналістів. 
Нині українофоби, які відстоюють двомовність в Україні, посилаються на приклад Швейцарії, де існує кілька державних мови, чи Бельгію, яка має дві державні мови. Некоректність таких посилань очевидна. Адже Швейцарія складається з чотирьох різних народів – германошвейцарців, франкошвейцарців, італошверцайців та ретороманців, – які, по перше, з давніх-давен тут жили; по-друге, жили і живуть компактно; по-третє, об‘єдналися в одну Федерацію саме як окремі народи для побудови спільної держави; по-четверте, кожна мова, яка визнається державною (німецька, французька, італійська), є такою тільки для тих кантонів, в яких більшість населення послуговується цією мовою, і аж ніяк не загальнодержавною.  
Так само у Бельгії історично компактно живуть валонці та фламандці, рідною мовою яких є відповідно французька та фламандська. 
В Україні ж одвічно жили українці і мову, звісно ж, мали українську. Нинішній, у багатьох відношеннях печальний, мовний стан пояснюється тривалою і цілеспрямованою політикою зросійщення і витіснення прийшлим колонізатором рідної мови українців. 
Отже, націоналізм, не можна, по-перше, трактувати однозначно неґативно, як це робив марксизм-ленінізм; по-друге, це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом. І якщо розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за своїх людські і національні права, від націоналізму імперського, який поневолює переможені народи і є шовінізмом – різновидом націоналізму найнеґативнішого.  
Ось як, наприклад, трактує поняття нації та націоналізму американський тлумачний словник «Вебстер Нью Ворлд Дикшионери», авторів якого аж ніяк не можна запідозрити в націоналістичних поглядах: 
Націоналізм це:  
1. а. Відданість нації, патріотизм; б. Надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм.  
2.Вчення, що національний інтерес, безпека більш важливі, ніж інтернаціональні міркування. 
3.Оборона національної незалежності.  
Виходячи з цього, можна визначити українську національну ідею, як волю українського народу будувати національну державу, бути у ній господарем, утверджувати себе політично, забезпечувати високий доброжиток усій спільноті. 
Можна сперечатися щодо повноти цього визначення, можна його звужувати чи розширювати, можна конкретизувати чи більше абстрагуватися від конкретики. Різні дослідники по-різному трактують це поняття і кожен з них почасти має рацію. Левко Лук’яненко слушно зауважує, що єдина дефініція ще не вироблена, і в науковому оперуванні зустрічаються різні формулювання і кожне має свій зміст:. Так: 
– просто національна ідея може означати національну ідею будь-якої нації;  
– українська національна ідея свідчить, що українських ідей може бути не одна, але в даному випадку мається на увазі національна, а не якась інша; 
– українська ідея фіксує, що йдеться саме про українську, а не про російську, турецьку чи французьку ідею; 
– коли кажуть українська державна ідея, то в контексті розуміється, що з можливих варіантів української ідеї (національної, етичної, естетичної тощо) мова йде про одну – державну.  
Сам Левко Лук’яненко пропонує таке визначення: «національна ідея – це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутности». Стисло, та ємко. 
Свого часу для виправдання наших економічних і соціальних негараздів у суспільну свідомість екс-президентом Кучмою був запущений постулат, що в Україні національна ідея нібито не спрацювала. Це не зовсім так, а точніше – зовсім не так. Бо, по-перше, завдяки національній ідеї, пробудженій національній самосвідомості і була відновлена незалежність держави України, яка має свого президента, свій уряд, свою Конституцію, яку визнав світ і яка веде свою міжнародну політику та має всі інші атрибути державності. А щодо негараздів, то їхня причина не в тому, що національна ідея не спрацювала, а в тому, що на національну ідею не працювали ті, хто мусів би це робити за службовим обов‘язком, тобто наші державники – це по-друге.