Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

Національний консерватизм пов'язаний з соціальним консерватизмом, і як такий може бути в значній мірі орієнтований на традиційну сім'ю та соціальну стабільність.

Анархізм і націоналізм[ред. • ред. код]

Націона́л-анархі́зм — це радикальна, антикапіталістична, антидержавна, з елементами анархізму і етнічного націоналізму політична та культурна ідеологія. Здебільшого прихильники також виступають за деурбанізацію населення, пропагують здоровий спосіб життя, мовно-культурний і расовий диференціалізм.

Термін націонал-анархізм сягає 1920-их років. Проте чітко окреслив і популяризував його британський  ідеолог Трой Саутґейт у 1990-их роках. Він поєднав ідеї Консервативної революції, традиціоналізму, Третього шляху, нових правих і різноманітних анархістських шкіл. Націонал-анархісти стверджують, що вони тримаються позиції поза лівими та правими, оскільки політична система лівий-правий уже безнадійно застаріла, тому вона має бути змінена на систему централіст-децентраліст.

Націонал-анархісти  вважають штучну ієрархію, що властива державі та капіталізмові, гнітючою та дегенеративною. Вони вбачають основні  причини соціального занепаду націй і культурної ідентичності у модерні, лібералізмі, споживацтві, імміграції, мультирасовості, мультикультурності та глобалізації. Концепція Консервативної революції згідно з Юнґером є центральною для анархізму.

Релігійний націоналізм[ред. • ред. код]

Релігійний націоналізм - це ставлення націоналізму до певної релігійної віри або догми. Це співвідношення може бути розбите на дві категорії: політизація релігії і вплив релігії на політику.

У першому аспекті  вплив релігії можна побачити у спробі внести свій внесок у почуття національної єдності, бути загальною сполучною ланкою між громадянами країни. Інший політичний аспект релігії - підтримка національної ідентичності, як загальної етнічної приналежності, так і мови чи культури. Вплив релігії на політику більш ідеологічний, де нинішні інтерпретації релігійної ідеї стимулюють політичну активність та дії (наприклад, якісь закони приймаються для сприяння суворої релігійної приналежності).

Ідеологічно керований релігійний націоналізм не обов'язково може бути направлений проти інших релігій, як таких, але може бути сформульований у відповідь сучасності і, зокрема, як світський. Порушення балансу між релігійним і політичним аспектами і, апелюючи до національних почуттів, наприклад, ісламської ідентичності, як це часто бувало у Пакистані та Індонезії, може служити приводом регіональної напруженості.

Загалом багато типів  націоналізму несуть в собі релігійні аспекти, але в якості маркера групової ідентичності, а не як внутрішню мотивацію для націоналістичних претензій.

Німецькомовні території 1910-11рр - зелений колір, межі держав - червоний. Пан-німецькі націоналісти хотіли об'єднати більшу частину німецькомовних територій в одну німецьку державу

Пан-націоналізм[ред. • ред. код]

Пан-націоналізм - ідеологія, що виділяє групу народів близьких за тими чи іншими етнічними характеристиками, підставами етнічності - лінгвістичним, географічним, релігійним та ін. Він відрізняється від так званого партикулярного націоналізму, що виражає інтереси однієї етнічної групи, народу. У свою чергу, панідеологія може бути поділена залежно від характеру спільності, що лежить в її основі - територіальної (пан-американізму, пан-африканізм, пан-європеїзм і т. п.) або етнічної (панславізм, пантюркізм, панарабізм, пангерманізм і пр.) .

Паннаціоналістична  ідея має об'єднавчий характер і  орієнтована на згуртування групи  однорідних етносів перед обличчям спільного ворога. Панславізм обгрунтовував необхідність об'єднання слов'ян у боротьбі проти німецького пригноблення, турецького чи австро-угорського ярма. Панарабізм як політична ідеологія виник в ході визвольного руху арабських народів Північної Африки проти турецького панування. В основі панафриканізму - ідея об'єднання африканських народів проти колоніалізму; пангерманізму - об'єднання німецькомовних народів.

Одна з опорних  ідей панідеологіі пов'язана з виділенням основного народу, на який покладається місія об'єднання споріднених народів. Особливий характер негритянського народу теоретики негритюду вбачали в моральності й відсутність у нього вад, властивих білим - індивідуалізму, жадібності тощо. Обраність росіян засновник панславізму видатний політичний мислитель Ю. Крижанич доводив їх непідвладністю чужоземному пануванню ("чужевладству"), силою і могутністю московської держави. Видатна позиція північноамериканських теоретиків панамериканізму (А. де Токвіль та ін) аргументувалася посиланнями на економічну могутність Сполучених Штатів і високі моральні якості його населення. Американський сенатор А. Беверідж на початку XX століття стверджував, що Всевишній "виліпив американський народ як націю, обрану в кінцевому підсумку керувати духовним відродженням світу". Пан'європеїсти виходили і виходять з особливої ролі Європи в розвитку світової культури. У японському варіанті паназіатизму керівною роллю наділяється Японія як найбільш розвинена держава регіону; китайському - Китай.

33333Термін «націоналізм» з’являється в українській публіцистиці приблизно у 80 — 90-ті роки XIX ст. Важко сказати, з якої мови він був запозичений: німецької чи французької. Тоді це слово ще не мало специфічного ідеологічного забарвлення й ототожнювалося з певними почуттями, культурною ідентичністю або ж діяльністю, спрямованою на захист культурних та (іноді) політичних прав нації. В полеміці Б. Грінченка і М. Драгоманова (1892— 1893), присвяченій проблемам українського руху, «український націоналізм» здебільшого згадувався саме в такому контексті, як альтернатива «шовінізмові». ⁵⁸ Наприклад, Б. Грінченко в «Листах з України Наддніпрянської» вирізняє серед українських діячів «формальних націоналістів», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі,— але й тільки...», та «свідомих українських націоналів-народолюбців», або, як згодом стали їх називати, «національно свідомих» українців ⁵⁹.

На рубежі XIX — XX ст. ситуація змінилася: поділ українського національного руху на окремі конкуруючі течії і боротьба між ними призводять до ідеологізації і політизації поняття «націоналізм». Спочатку українські соціал-демократи цілком у дусі ортодоксального марксизму почали ототожнювати «український націоналізм» із «буржуазною інтелігенцією» та її намаганнями очолити визвольний рух мас. Саме тоді вони запровадили поняття «український буржуазний націоналізм». Лев Юркевич писав у 1910 р. про те, що «з відродженням неісторичних націй, з національною самоорганізацією в них кляс — національна буржуазія, яка називає себе «інтелігенцією», намагається стати на чолі народу, прикривається патріотичною ідеологією, котрою зодушевлює «інтелігенція» народ на сліпу їй службу» ⁶⁰. Цікавою можна вважати й ту обставину, що найзавзятіше тоді таврував «буржуазний націоналізм» публіцист, який друкувався під псевдонімом «Дм. Закопанець» — у майбутньому автор відомого маніфесту радикального українського націоналізму Д. Донцов. «Буржуазний націоналізм на Україні, — стверджував він у 1911 p., — чимраз вище підносить свою голову. Він виявляє явну тенденцію стати вождем загальнонаціональної опозиції [...]. Він вже починає прищеплювати робітничим масам отруту своїх ідей [...]. На наших очах він /304/ вибивається в силу, і силу, нам шкідливу, боротьба з котрою, в добре зрозумілих інтересах українського робітництва, є для нас конечною» . Не менший інтерес викликає і той факт, що українських соціал-демократів, зокрема Д. Донцова та Л. Юркевича, вважав «буржуазними націоналістами» за їхні позиції щодо організації робітничого руху російський соціал-демократ, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін).

Тогочасна українська ліберально-демократична інтелігенція (або, за термінологією того часу, поступовська), яку соціал-демократи охрестили «буржуазно-націоналістичною», у свою чергу також відмежовувалася від «націоналізму», ідентифікуючи його з радикально-націоналістичною ідеологією, шовінізмом, або ж згадуючи як націоналістів російські шовіністичні кола в Україні ⁶². В дусі цієї традиції вживав термін «націоналізм» М. Грушевський у своїх публіцистичних працях. Навесні 1917 р. він згадував про те, що він та його однодумці завжди виступали проти «національного еросу», проти «національного шовінізму», наголошував на тому, що «оборонці української національності не будуть націоналістами» ⁶³.

Крім того, термін «націоналізм» стосовно своїх ідеологічних конструкцій досить активно вживали діячі українського руху, які справді висловлювали деякі радикально-націоналістичні, ксенофобські ідеї. Йдеться передусім про М. Міхновського та його однодумців ⁶⁴, які в 1902 р. створили Народну українську партію. «Головна причина нещастя нашої нації, — писав 1905 р. М. Міхновський, — брак націоналізму серед широкого загалу її [...]. У нас на Україні націоналізм дуже принизився: наша нація, виключаючи небагатьох переважно із інтелігенції, — не націоналістична...» ⁶ Термін «націоналізм» у даному випадку вживався як відповідник «національної свідомості».

Очевидно, саме з цього часу в політичній свідомості української інтелігенції закарбувалося розуміння «українського націоналізму» як радикальної ідеологічної течії і політичного руху з виразними елементами національної винятковості, агресивності і ксенофобії. Після поразки української революції 1917—1921 pp. термін «націоналізм» був досить швидко монополізований радикальними націоналістичними напрямами в українському русі як на еміграції, так і на тих етнічних українських землях, що опинилися у складі держав-сусідів. Як безумовне кредо /305/ українського націоналізму остаточно визначилася відома тріада принципів: незалежність, державність і соборність української нації. Публікація у 1926 р. книги Д. Донцова «Націоналізм» і дискусія довкола неї в українській публіцистиці ⁶⁶, вихід праць ідеологів ОУН Ю. Вассіяна, М. Сціборського та інших у 1920 — 30-ті роки ⁶⁷ привели до того, що ідентифікація «українського націоналізму» з відповідним політичним рухом та ідеологією (у даному випадку — ОУН) стала усталеною традицією, данину якій віддавали і дослідники, і політики, і публіцисти, як радянські, так і західні. Зокрема, у працях Дж. Армстронга та О. Мотиля «український націоналізм» ідентифікується саме з радикальним націоналізмом. Щоправда, ці автори пропонують розрізняти український націоналізм дореволюційного періоду і після поразки української революції 1917—1921 pp. Перший із них, або «націоналізм» з малої «н», як зауважує О. Мотиль, не мав проблем з тим, щоб поєднати національні прагнення із загальнолюдськими й демократичними ідеалами. Другий, «Націоналізм» з великої «Н», був радикальною течією, в якій загальнолюдські та національні цінності протиставлялися ⁶⁸.

І. Лисяк-Рудницький пропонував розрізняти націоналізм  у «широкому значенні», як «поняття, однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом» (зокрема, він писав про те, що в ідеології Кирило-Мефодіївського братства український націоналізм був новим елементом) , та у вузькому розумінні, як поняття, що «набрало партійного забарвлення» у зв’язку з появою у 1920-ті роки українського політичного руху, який перебрав назву «націоналістичного». В даному випадку поняття «український націоналізм» ототожнюється з терміном «інтегральний націоналізм» ⁷⁰.

У радянській Україні  вже з початку 1920-х років з’являється  словосполучення «український буржуазний націоналізм», спочатку в директивних  документах Комуністичної партії (більшовиків) України, а згодом в офіціозній публіцистиці та наукових дослідженнях. Під це гасло, яке виконувало суто ідеологічні функції і здебільшого просто використовувалося як політичне тавро, підганялися всі ідеологічні течії і політичні угруповання, які вважалися конкурентами правлячої партії у сфері «національного питання». З кінця 1920-х років, коли радянський націоналізм як адаптована форма російського націоналізму перетворився на ідеологію модернізації, /306/ термін «буржуазний націоналізм» перетворився на універсальне знаряддя у боротьбі з будь-якими виявами національної свідомості, культури, ідеологічними чи політичними напрямами, які не збігалися з державною ідеологією в галузі «національного питання» і могли (чи вважалося, що могли) загрожувати пануванню цієї ідеології або стати основою для сепаратистських тенденцій.

«Наукові» розробки відповідно перетворювалися на розширені  коментарі партійних постанов і  ретельно відфільтрованих цитат  «класиків». При цьому, як ми вже згадували, поняття «український націоналізм» мало досить широкий спектр. До лав «українських націоналістів» потрапили і представник консервативної політичної думки В. Липинський, і ліберальні демократи М. Грушевський, С. Єфремов, і навіть соціал-демократи В. Винниченко, Л. Юркевич та ін. ⁷¹ Цікаво, що таке трактування терміна суто формально (якщо позбавити його ідеологічного навантаження) збігається з «широким» розумінням «націоналізму», тим, що існувало в українській інтелектуальній традиції до початку ідеологізації цього поняття.

У сучасній українській  науковій літературі й публіцистиці поки що немає усталеного розуміння терміна. Оскільки він, по-перше, залишається ідеологічним ярликом, по-друге, може трактуватися надто широко, сучасні автори вживають конкретніші й ідеологічно «цнотливіші» поняття: «національна свідомість», «національний» чи «національно-визвольний рух», «українство» тощо. Якщо в західному суспільствознавстві «хаос дефініцій» виник на основі методологічного плюралізму, то в Україні основною причиною непорозумінь є методологічна криза суспільствознавства, пов’язана з крахом офіційної ідеології радянських часів і вакуумом у категоріальній сфері (можна, щоправда, тішитися тим, що західне суспільствознавство також уже досить давно перебуває в тяжкій методологічній кризі).

Щоправда, в  наукових ⁷² і деяких ідеологічних розробках ⁷³ поступово викристалізовуються підходи, що ґрунтуються на осмисленні «західних» теорій націоналізму. Таким чином, ідея про багатовимірність поняття «націоналізм» дедалі більше сприймається позитивно. З іншого боку, легальне існування в Україні політичних партій і рухів, що претендують на звання націоналістичних і /307/ сповідують «націоналізм» як політичну ідеологію, залишає в ужитку «партійне» розуміння поняття. Нарешті, на рівні масової свідомості «націоналізм» традиційно, як і за радянських часів, асоціюється з національною ворожнечею, нетерпимістю, агресивністю, чому сприяє як досвід міжетнічних та міжнаціональних конфліктів у Югославії, на Кавказі та в Прибалтиці, так і політичний екстремізм деяких націоналістичних партій і рухів в Україні.

Завершуючи  цей огляд, очевидно, варто наголосити на тому, що «український націоналізм», так само як і «націоналізм» узагалі — це передусім поняття, категорія, за допомогою якої визначається явище чи сукупність явищ, що мають спільні характерні ознаки. Подібно до слова «націоналізм», поняття «український націоналізм» спочатку було сформульоване в публіцистиці і лише згодом перейшло в наукову термінологію. Воно й понині існує в «паралельних просторах» і активно вживається як у науковому, так і в політико-публіцистичному мовленні. Ця обставина породжує численні проблеми з термінологією.