Роль грошей у міжнародних економічних відносинах

До дисертаційного дослідження залучено матеріали, зібрані під час експедиції у червні 2003 р. до Зарічнецького та Дубровицького районів Рівненської області разом з працівниками Музею народної архітектури та побуту в с. Пирогово. Були обстежені такі села: Соломіївка, Орв‘яниці Дубровицького р-ну, Іванчичи, Прикладники, Серники, Старі Коні, Вичівка, Привітівка, Мульчиці Зарічнецького району. Опитано 18 респондентів, від яких записано замовляння, народні рецепти лікування людей і домашніх тварин, бувальщини, повір‘я, розповіді, що стосуються народної медицини.

Для написання роботи дисертантка використовувала також власні польові матеріали, зібрані самостійно в селах Козіївка, Старосільці, Ново–Городецьке, Привороття Коростишівського району Житомирської області та місті Коростишів, які зберігаються в архівних фондах кафедри етнології та краєзнавства історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Усього автором дисертації під час експедиційних досліджень протягом 2003-2004 рр. було обстежено 35 сіл Житомирської та 9 сіл Рівненської областей.

При написанні дисертаційної роботи були використані також матеріали, зібрані іншими дослідниками, зокрема А.Шкарбаном, під час комплексних експедицій до переселенців з Чорнобильської зони, організованих ЦЗКС при МНС України. Матеріали експедицій зберігаються в названій установі.

Матеріали (записи замовлянь та описи обрядів) з Полісся попередніх періодів хоч і не є базовими для дисертаційного дослідження, проте вони дали можливість порівняти сучасну ситуацію на Поліссі щодо народних медичних знань з традицією ХІХ – ХХ ст. і з‘ясувати, чи існує тяглість у традиції народної медицини даного регіону. Значний інтерес становлять неопубліковані етнографічні та фольклорні записи з часів, що безпосередньо передують досліджуваним у дисертації. Ці матеріали містяться в Рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України у фонді № 14 та фонді № 3. Авторами цієї групи джерел були етнографи та фольклористи3.

Таким чином, для вивчення народної медицини українців Полісся застосовувались джерела, різні за своїм змістом, характером, походженням, часом, тощо, які дали змогу реконструювати народну медичну практику зазначеного регіону, яка вже вийшла з побутування у повному вигляді та простежити трансформацію цієї галузі народної культури протягом останьої чверті ХХ – початку ХХІ століть.

У другому розділі "Народні лікарі та їхні методи лікування хвороб" досліджується особа народного лікаря, аналізуються народні уявлення про хвороби, способи та методи їхнього лікування.

У підрозділі "Народні лікарі – носії народних медичних знань" об‘єктом дослідження стали народні лікарі: шептухи, повитухи, костоправи, а також знахарі.

Польові матеріали автора наочно показують, що в поглядах сучасних жителів Полісся на осіб, котрі лікують, відбулися певні зміни. Так, на сьогодні слово "знахар" на Поліссі найчастіше має негативне смислове навантаження, а сам він прирівнюється до чаклуна. Людей (назагал це жінки), які тільки "вимовляють" хворобу, називають "баба", "бабка", "шептуха".

Сучасні мешканці Полісся, як і колись, традиційно поділяють людей, котрі "щось знають", на вроджених і навчених. Продовжує побутувати переконання, що знаннями такого роду володіють народжені в понеділок або в "сорочці". Чимало сучасних шептух повідомляють, що отримали свої знання уві сні від своїх близьких родичів, найчастіше матері чи баби. Проте найпоширенішим способом передавання знань у нинішні часи вважається успадкування. Трапляються випадки, коли знання такого роду передають за якусь послугу, на знак удячності або через неспроможність "шептухи" (старість або хвороба) проводити лікувальний обряд самостійно. Сучасні шептухи намагаються дотримуватися такого правила: не передавати набуті знання старшій від себе людині. Сьогодні майже втрачена таємничість процесу передачі такого роду знань, відсутній ритуал, майже відсутня традиція зберігати такого роду знання у таємниці. Майже всі шептухи охоче йдуть на контакт, залюбки переповідають як самі замовляння, так і процес лікування. Стосовно самого процесу лікування, то тут продовжують побутувати певні табу. Так, забороняється лікувати своїх дітей, бо це "своя кров". Якщо ж не має іншої шептухи, крім матері, то вона під час шептання повинна за пояс встромлювати ложку.

З кожним роком кількість шептух зменшується, а ті які практикують, мають вузьку спеціалізацію (одні "палять рожу", інші "викачують" ляк, "ставлять золотнік" тощо). Шептух-універсалів, які володіють усіма прийомами народного лікування, з кожним роком стає дедалі менше.

Що стосується "поганих" – знахарок, то їх значно менше. На Поліссі їх називають "вєдьма", "відьма", "калдун", "знахар", ті, що “щось знають”. Сам процес насилання злих чар передають дієсловами: "колдуват" (колдоват), "знахоріт", "ворожіт", "чаруват", "пріроблят", "робіт"4.

Щодо костоправів, то, як свідчать польові матеріали, ця група носіїв народних медичних знань найменш чисельна, що певним чином зумовлено розвитком офіційної медицини. З цим же чинником пов‘язане також повне зникнення такої категорії народних лікарів, як "баби-повитухи". Тому дослідження цієї групи лікарів, на відміну від попередньої, більше базується не на сучасній народній медичній практиці, а на спогадах про діяльність “баб-повитух” у недавньому минулому. Найпоширенішими серед українців були терміни "баба", "баба-повитуха", "баба-бранка", на Поліссі здебільшого побутували такі назви:  "пуповезна баба", "пупкова", "пупная", "пуповая", "пупорезна баба", "баба-пупорєзніца", "пупорєзка", "баба, та, шо пупа въязала", "бабка, шо ходит по пупах".

Баби-повитухи займали одне з провідних місць серед народних лікарів. В їхній медичній практиці широко застосовувалися як ірраціональні, так і раціональні знання з народної медицини, зокрема у галузі приготування настоянок, компресів із трав, які сприяли швидким, безболісним пологам і народженню здорової дитини.

У підрозділі "Хвороби в уявленнях поліщуків: народні назви, способи та методи їхнього лікування, вірування та перекази." на основі польового матеріалу аналізуюється народне бачення походження хвороб, способів та методів лікування. Одні хвороби, за народними уявленнями,  виникають від "поганого" ока або спеціально "наслані" людми, які володіють знаннями з чорної магії “уроки”, “данє”, “підвій”, “крикси”, “ляк”, “зноски”. Виникнення інших має в народі раціональне пояснення, проте лікуються вони ірраціональними методами   ("удар", "кров", "золотнік" (підірваний живіт), "чорна хвороба" (епілепсія), "рожа" (рожисте запалення), "волос"(панарицій), зубний біль).

Лікування першого типу хвороб переважно зводиться до того, що "шептуха" проказує замовляння на воду і напуває нею хворого. Ляк діагнозували і лікували викачуванням яйцем, хлібним м‘якушем і воском. Раніше застосовували “непочату” (набрану до схід сонця) воду. Однак сучасні шептухи обмежуються звичайною водою з криниці або посвяченою в церкві. Важливе значення у лікуванні мають інші ритуальні речі, освячені в церкві: трави, льон, ніж, сіль, мак тощо. При лікуванні хвороб другого типу, а саме "удару", "крові", "золотніка" магічний ритуал переважно відсутній, за вийнятком лікування словом. При лікуванні деяких хвороб цієї групи надають особливе значення і кольорам, найчастіше чорному і червоному.

Чимало хвороб, зокрема інфекційного походження, поширених у кінці ХІХ – на початку ХХ ст, на території сучасного Полісся зникли у зв‘язку з розвитком офіційної медицини, відповідно, відсутні дані щодо спогадів їх лікування.

У третьому розділі дисертації "Лікувальні засоби в народній медицині українців Полісся" на основі архівних джерел та матеріалів етнографічних експедицій простежується сучасний стан раціональної народної медицини українців Полісся.

Польові дослідження автора дають змогу твердити, що серед сучасного населення Полісся продовжують користуватися великою популярністю лікарські трави. Їх можна умовно поділити на два види: ті, які використовуються багатьма слов‘янськими народами (полин гіркий, лопух, підбіл, золототисячник, валер’яна, конвалія, материнка, дивина, деревій, подорожник, вероніка лікарська, ромашка лікарська, чебрець, мучниця та типово “поліські” рослини– аїр, звіробій, перстач прямостоячий, меліса, блекота, багно болотняне, купина лікарська, чемериця, чистотіл. Застосування отруйних рослин та грибів є однією з характерних особливостей поліської народної медицини. Специфікою поліського траволікування є також широке застосування сумішей лікарських трав.

Оскільки на Поліссі добре розвинений збиральницький промисел5, в народній медицині цього регіону особливою популярністю користуються лісові ягоди (малина, смородина, суниці, чорниці, брусниці), а також гриби –насамперед мухомори, які є найбільш ефективними засобами  при радикуліті та ревматизмі.

Регіональна специфіка траволікування зумовлена рядом екологічних чинників, оскільки рослини тісно пов‘язані з умовами навколишнього середовища: водо забезпеченням, світлозабезпеченням, трофності субстрату, хімізмом грунту тощо. Для Полісся характерний помірно-теплий, вологий, м‘який на заході й помірно-континентальний на сході клімат, у цілому сприятливий для лісової рослинності, що і пояснює велику популярність лісових рослин у лікуванні поліщуків.

Специфіку поліської флори зумовлюють також ґрунти регіону, які поділяються на три види: дерново-підзолистий, дерновий опідзолений і дерново-глейовий. Перший розвивався в найсприятливіших умовах для лісової рослинності, другий – малопридатний для лісів і зайнятий трав‘яною, переважно лучно-болотною рослинністю, і третій – сприятливий для трав6.

На дерново опідзолених грунтах здебільшого ростуть такі трави як аїр, багно болотняне; на дерново-глейових – меліса, чистотіл, блекота, дурман, звіробій; на дерновопідзолистих проростає лісова рослинність, в т.ч. трави – дереза, мучниця, лісові ягоди (суниця, чорниця, брусниця), гриби.

Усі ці екологічні чинники є визначальними для специфіки поліської екосистеми, в т.ч. флори, і безпосередньо впливають на формування народних екологічних та народних медичних знань.

У народному лікуванні Полісся, як і в інших регіонах України, широко застосовуються листя, кора, бруньки, плоди дерев: берези, дуба, вільхи, серед садових – горіх, калина, яблуня, груша, слива, вишня: особливо цілющою вважається сосна, з бруньок якої готують навіть варення.

У лікувальній практиці мешканців Полісся, як і по всій Україні, широко застосовуються овочі, зернові та технічні культури. З городніх культур з лікувальною метою використовують капусту, моркву, буряк, огірки, редьку, а найчастіше часник і цибулю.

Зернові культури в наші часи на Поліссі найбільше вживають при хворобах простудного характеру, зокрема, з висівок гречаної, житньої чи пшеничної муки роблять компреси.

Польові матеріали автора засвідчують також широке застосування в народній медицині регіону засобів тваринного походження. Здавна відомі тут лікувальні властивості молочних продуктів – молока свіжого чи кислого, сметани тощо.

Жителі Полісся продовжують застосовувати у лікуванні жири – свинячий, собачий, борсуковий, ведмежий, гусячий, їжаковий, а інколи – кротовий та черепаховий  (при простуді, як ранозагоюючі засоби, при запаленні легенів, астмі, туберкульозі).

З лікувальною метою використовуються і яйця. Вареним неочищеним яйцем вигрівали нариви, сирим білком змащували опіки, зупиняли пронос при холері. Ліки мінерального походження займають незначне місце у практиці сучасної поліської народної медицини. Найбільш вживаними є сіль та руда глина. З солі роблять гарячі компреси при простудних захворюваннях, її носять також при собі як захист від "поганих очей", з рудої глини роблять компреси при вивихах і синцях.

Мешканці поліського регіону досі використовують у лікуванні кал та сечу. Конячі кізяки використовують при глистах, болю в грудях, послід горобця – при коклюші, курячий – при жовтусі, людський кал – при пухлинах, наривах. Сечу вважають дуже ефективною при простуді, наривах, набряках, радять пити при "пристріті", "уроках".

Отже, лікувальні засоби рослинного та тваринного походження продовжують користуватися популярністю у сучасного населення Полісся, а мінеральні засоби займають незначне місце у лікувальній практиці поліщуків і представлені в основному сіллю та глиною.

У четвертому розділі "Замовляння в системі духовної культури Полісся" розглядаються ритуальні тексти, які є важливим компонентом психотерапевтичних народних методик, що передбачають лікування словом.

Останнє десятиріччя характеризується значним зацікавленням замовляннями, після тривалого перебування в забутті за радянських часів. Ця зацікавленість проявляється і в активізації роботи з їхнього збирання, систематизації та публікації. Так, з’являються дослідження, присвячені цьому жанру7, видаються збірки замовлянь з коментарями та без них8, захищено декілька дисертацій з цієї тематики9. У цих працях розробляються різнобічні проблеми: класифікація, еволюція жанру, обрядово-магічна функція, привертається увага до персонажів та предметів замовлянь. Активний інтерес до замовлянь помічається і в сусідніх країнах. Зокрема в Росії була видана праця "Полесские заговоры", де колективом авторів було видрукувано 1100 замовлянь, які були зібрані в 1970–1990-х рр. етнолінгвістичними експедиціями під керівництвом М.Толстого і зберігалися в Поліському архіві Інституту слов’янознавства Російської академії наук10.

В основу дисертаційного дослідження покладено запропоновану російськими вченими концепцію культурно-антропологічної класифікації за функціональним призначенням, що передбачає дослідження образів і ключових слів, без заглиблення в реконструкцію та генезис. За структурою лікувальні замовляння поділено на два види. До першого віднесено об’ємні тексти з розвиненою оповіддю і яскраво вираженим сюжетом. У них існує зачин, в основній частині відшукується хвороба, перераховуються всі можливі причини їх походження, а в кінці вона “виганяється”.