Екзамен з демократії

• оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

• гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

• демократизм і моральність у здійсненні політики;

• громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

• конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

• рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

• спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

• етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

• відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

• реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

12.

Як найвищий представницький орган суспільних інтересів парламент виконує низку важливих функцій. До основних його функцій належать: представницька, владна, законотворча, контрольна (контроль над бюджетом і діяльністю уряду); установча (приймання конституції, участь у формуванні органів судової і виконавчої влади); гласності і легітимності. 
Представницька функція виявляється у вираженні диференціації суспільства за інтересами і зіставленні установок, які диктуються цими інтересами. Парламент покликаний розкривати конфлікти інтересів і знаходити можливі компроміси. 
Цю функцію парламент здійснює на основі демократичного виборчого права і демократичної системи виборів; здійснення цієї функції гарантується функціонуванням партій як організованої політичної сили, яка є виразником і посередником інтересів і волі виборців. Гарант реалізації представницької функції парламенту — демократична виборча система в сукупності з конкуренцією в умовах багатопартійності. Зміст і характер представництва інтересів у сучасному парламентаризмі відзначаються комплексністю і наявністю безлічі принципів. Найважливіші з них — партійне представництво, територіальне представництво, корпоративне представництво інтересів та етнічне представництво. 
Партійне представництво полягає в парламентському представництві різних суспільно-економічних альтернатив пропорційно тій підтримці, яку вони мають у суспільстві. Цей принцип може бути гарантований як в однопалатній, так і в двопалатній парламентській системі. Для реалізації інших принципів представництва — територіального, корпоративного й етнічного — необхідна система простого чи складного двопалатного парламенту. Проста двопалатна система має місце у випадку, коли поряд з палатою депутатів, яка виникла шляхом прямих виборів, членство в іншій палаті обумовлено єдиним (наприклад, генеалогічним) персональним принципом. Типові приклади тому — палата лордів, верхня палата, сенат і т. д. Друга палата може ґрунтуватися й на іншому єдиному принципі — територіальному, в інтересах пропорційного представництва окремих федерацій, провінцій тощо. Заснована на кількох принципах друга палата характеризується поєднанням персонального і територіального принципів одного з одним чи з якими-небудь іншими. Наприклад, з позиційним, відомчим, коли депутатами другої палати є також особи, які займають відповідне становище у сфері науки, культури чи релігії, але депутатство в даному випадку не персоніфіковано, не успадковується і не делегується, а просто обумовлено займаним становищем у суспільстві. Найпоширенішим є однопалатний парламент, що ґрунтується на прямих виборах і характеризується одним принципом, або ж так звана проста двопалатна парламентська система, при якій одна палата виникає внаслідок прямих виборів населення, а друга — на основі територіальної пропорційності. 
Функції влади парламент реалізує через прийняття політичних рішень. Він вибирає альтернативи суспільно-економічного і політичного розвитку суспільства в цілому і його основних підсистем, їхню структуру, політичний зміст. 
У сучасних політичних системах соціально-політичні альтернативи формулюються парламентськими партіями. Виборці віддають свої голоси відповідно до оцінки політичних альтернатив, відображених у їхніх програмах. Підтримують саме партії, участь яких у парламенті відображає волю виборців, легітимує стратегію і програму партій, які перемогли на виборах. 
Після перемоги на виборах і здобуття парламентської більшості політична програма партії (партій) трансформується в парламентські рішення. Ця трансформація відбувається в рамках специфічної процедури приймання рішень. Повсякденне функціонування й реалізація парламентської влади обумовлені цією процедурою, при якій одночасно поєднуються правова і професійна раціональність і доцільність прийнятих рішень, а також вимоги парламентської демократії. 
Правотворча, законодавча функція парламенту є однією з пріоритетних. Кінцевим наслідком діяльності парламенту є переважно створення якої-небудь правової норми. Законодавчі повноваження парламент здійснює відповідно до процедури, передбаченої регламентами палат. Першою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту. Парламент зобов´язаний прийняти законопроект до розгляду тільки за умови, що його внесла відповідно до встановлених правил особа чи орган, які володіють правом законодавчої ініціативи. Розрізняють такі види законодавчої ініціативи: 1) урядову ініціативу; 2) парламентську ініціативу; 3) народну ініціативу; 4) спеціальну ініціативу (внесення законопроекту органами, які зазначені в конституції). Найбільшу значущість мають урядова і парламентська ініціативи. 
Законодавчий процес поділяється на стадії, послідовність і зміст яких у різних країнах трохи відмінні. Початковою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту на розгляд у парламент. Зміст цієї стадії пов´язаний з правом законодавчої ініціативи, коло суб´єктів якої залежить від форми правління. 
У президентських республіках суб´єктами права законодавчої ініціативи визнаються лише окремі парламентарі, а колективну законодавчу ініціативу заборонено. Представники виконавчої влади також позбавлені права законодавчої ініціативи. Однак виконавча влада тут не відсторонена від законодавчого процесу. Зокрема, президент може діяти через довірених депутатів, які нібито здійснюватимуть власну ініціативу, або звертатися з посланнями до конгресу та зі спеціальними посланнями до голів палат. Послання мають на меті ознайомити парламентарів і громадськість з позицією глави держави щодо важливих політичних проблем, а спеціальні послання призначені для вияву законодавчої ініціативи з боку парламентських комітетів. 
У країнах з парламентською і мішаною формами правління суб´єктами законодавчої ініціативи визнаються окремі депутати парламенту і члени уряду, а подекуди (зокрема в країнах Бенілюксу) — глава держави. Урядові в цих країнах належить домінуюча роль у реалізації права законодавчої ініціативи. Він може вносити законопроекти безпосередньо або через депутатів, які становлять парламентську більшість. Законопроекти уряду визнаються пріоритетними під час розгляду в парламенті. Крім законодавчої ініціативи окремих депутатів у таких країнах, як Австрія, Іспанія, Німеччина і Японія, допускається колективне внесення законопроектів, під якими повинна стояти така кількість підписів депутатів, яка дорівнює кількості членів парламентських фракцій. 
У деяких країнах, зокрема в Австрії, Іспанії й Італії, існує народна законодавча ініціатива, яка означає, що парламент повинен розглянути законопроект, запропонований виборцями. Підставою для таких ініціатив є кількість виборців, яка змінюється залежно від кількості населення. Якщо, наприклад, в Італії потрібно п´ятдесят тисяч підписів, то в Іспанії — у десять разів більше. Однак народна законодавча ініціатива не поширюється на всі без винятку законопроекти. 
Суб´єктами законодавчої ініціативи можуть бути й окремі адміністративні одиниці (наприклад, у Швейцарії — кантони, в Італії — області). 
Процедура реалізації законопроекту тісно пов´язана з внутрішньою будовою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рівноправні, законопроект може бути внесений до кожної з них. Така практика існує в законодавчих органах Австрії, Бельгії, Італії, США, Швейцарії і Японії. У країнах, де палати парламентів нерівноправні, законодавчий процес починається в нижніх палатах і стосується передусім законопроектів, які належать до бюджетної сфери. 
Робота над законопроектом у палаті починається з прийняття його до розгляду. Ініційований і розроблений законопроект передається в палату для реєстрації. Після цього керівний орган палати включає законопроект до порядку дня і поширює серед депутатів. 
Перша стадія розгляду законопроекту в парламенті називається першим читанням. На цій стадії загалом дебати щодо законопроекту не проводяться, і його доля залежить від керівного органу палати: вона може бути вирішена вже під час голосування щодо порядку дня. 
Наступна стадія законодавчого процесу — друге читання — передбачає обговорювання законопроекту. Дебати залежно від регламенту проводяться до (Велика Британія, Німеччина) або після (Італія, США, Франція) розгляду законопроекту в постійній парламентській комісії (комітеті). Якщо законопроект подається до комісії після загальних дебатів, то вона діє згідно з концептуальною лінією палати, а якщо до обговорення, то сама комісія визначає зміст цього законопроекту. 
Якщо загальні дебати щодо законопроекту передують розглядові в комісіях, то він розглядається двічі: під час загального обговорення до передання в комісію і під час постатейного — після повернення з комісії. Інколи вводиться стадія третього читання, в процесі якої законопроект виноситься на голосування і приймається майже без обговорення. 
Прийнятий палатами (або однопалатним парламентом) законопроект повинен одержати санкцію глави держави, щоб стати законом. У конституційному праві зарубіжних країн (за винятком Швейцарії і Швеції) існує особлива стадія законодавчого процесу, яка називається промульгацією, — проголошенням прийнятого парламентом закону. Промульгація передбачає підписання законопроекту главою держави й урочисте проголошення його. 
Глава держави (президент або монарх) може промульгувати закон чи накласти на нього вето, після якого закон має бути розглянутий у парламенті повторно. Щоб подолати президентське вето, парламент повинен повторно проголосувати за законопроект простою більшістю або, в деяких країнах, двома третинами усього складу (США, Португалія). 
Кінцевим етапом законодавчого процесу є публікація закону, тобто офіційне доведення його до загального відома. З цією процедурою пов´язане набуття законом чинності, хоча іноді закон починає діяти відразу після промульгації. 
Одним із важливих повноважень парламенту є участь у формуванні уряду й судової влади. У країнах з парламентською і мішаною формами державного правління існує два способи формування уряду: 
1) парламент формує його з партії парламентської більшості або з коаліції партій (Велика Британія); 
2) глава держави призначає прем´єр-міністра за згодою парламенту і на пропозицію останнього — інших членів уряду (Італія, Франція, Греція). 
Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується в усіх президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль щодо цього обмежена. Прикладом можуть бути США, де президент призначає членів уряду за згодою сенату. 
В англомовних країнах парламент наділений судовими повноваженнями. Наприклад, палата лордів у Великій Британії є водночас і найвищою апеляційною інстанцією і в окремих випадках виконує функцію суду першої інстанції. Вона може притягнути до судової відповідальності як своїх членів, так і сторонніх осіб за злочини, скоєні проти парламенту. Подібна практика існує в США, де кожна з палат може порушити судову справу проти особи, звинуваченої в неповазі до конгресу. 
У формуванні судових органів бере участь парламент разом з виконавчою владою. Так, у США членів верховного суду призначає президент за “порадою і згодою” сенату. У Франції членів верховного суду обирають самі палати із власного складу, а конституційну раду — орган конституційного контролю в складі дев´яти чоловік призначають порівно президент і голови палат парламенту. У Німеччині членів верховного суду призначає міністр юстиції разом зі спеціальною комісією з виборів суддів, до якої входять міністр юстиції і представники, обрані бундестагом. А конституційний суд обирають порівно бундестаг і бундесрат. В Італії одна третина конституційного суду обирається палатами парламенту, друга третина призначається президентом, останню третину призначає вища рада магістратури — орган управління загальними й адміністративними судами. 
У системі поділу влади поряд з наявністю механізмів гальмування і противаг парламент до того ж наділений певними повноваженнями: в одних випадках винятковими (притягання до відповідальності президента республіки), в інших — особливими (виражання недовіри урядові) або спеціальними (наприклад, позбавлення депутата права на недоторканність, відсторонення від обов´язків, інтерпеляція і т. ін.). Правомочності парламенту в царині контролю, звіту та притягання до відповідальності надзвичайно великі, але використовуються вони по суті як виняткові. 
Так, процедура вотуму недовіри урядові має різні аспекти. У Великій Британії пропозицію про вотум недовіри урядові (резолюція осуду) вносить опозиція. Якщо палата проголосує за цю пропозицію, то уряд повинен іти у відставку або запропонувати монархові розпустити парламент. Уряд може сам поставити питання про довіру до нього. 
В Італії кожна з палат приймає вмотивовану резолюцію про довіру або недовіру урядові на підставі поіменного голосування. Резолюція про недовіру повинна бути підписана не менше як однією десятою частиною постійного складу палати і поставлена на розгляд після закінчення триденного терміну з моменту внесення її. 
У Франції тільки нижня палата однією десятою частиною депутатів може винести резолюцію про недовіру урядові й проголосувати тільки через дві доби з часу винесення її. 
У Німеччині бундестаг може шляхом вотуму недовіри усунути з посади канцлера і тим самим змусити піти у відставку весь уряд. Однак при цьому бундестаг повинен вибрати зі свого складу наступника канцлера і звернутися до президента з проханням про відповідну кадрову зміну. 
Президент зобов´язаний задовольнити таке прохання тільки в тому разі, коли пропозицію самого канцлера про вотум довіри не підтримав бундестаг, в іншому разі він може розпустити бундестаг. 
Противагою вотумові недовіри урядові є право розпуску парламенту главою держави. Реалізація цього права залежить не тільки від конституційного права глави держави розпускати парламент, а й від реального співвідношення політичних сил у парламенті. Достроковий розпуск парламенту можливий за таких обставин: 
1) президент сам розпускає парламент (як у Росії та Франції); 
2) розпадається урядова коаліція; 
3) уряд партійної більшості зацікавлений у розпуску парламенту, маючи на меті зміцнити свої позиції завдяки перемозі правлячої партії на парламентських виборах. 
Позбавлення глави держави повноважень через процедуру імпічменту застосовується до найвищої посадової особи, якщо вона скоїть державний злочин. Ця процедура має різні форми в різних країнах. 
Так, у Великій Британії процес імпічменту відбувається в стінах парламенту: палата громад формулює звинувачення і порушує справу, а палата лордів виносить остаточне рішення. 
Американська процедура імпічменту трохи відрізняється від англійської: після винесення рішення сенату про позбавлення президента повноважень його може притягнути до кримінальної відповідальності звичайний суд. 
У Франції звинувачення президента або членів уряду виносять обидві палати, а саму справу розглядає верховний суд. 
В Австрії, Італії й Німеччині парламент звинувачує найвищих посадових осіб, а остаточне рішення виносить конституційний суд. 
Відносини між парламентом і судовою владою виявляються в тому, що, з одного боку, парламент може виконувати судові функції, а з іншого — брати участь у формуванні судової влади. 
Сучасний парламент — головний форум політичної гласності, її концентрований прояв. Парламент — це той інститут, де представники партій, незалежні депутати, уряд, депутати, які пропонують різні альтернативи рішення, парламентські фракції й комісії зобов´язані відкрито заявляти про свої позиції і наміри, професійно, політично аргументуючи і розвиваючи їх. Якщо цього не відбувається, то будь-якого депутата, будь-яку комісію чи фракцію (чи представника таких), будь-якого члена уряду можна змусити відкрито аргументувати свою позицію. 
Парламент як форум політичної гласності жадає від партій, уряду і депутатів відкритої політичної полеміки. Парламентське обмеження гласності на пленарних засіданнях і засіданнях комісії прийнятне тільки в надзвичайних випадках і суворо застережено визначеними умовами. 
Демократично обраний парламент, який здійснює свої функції — найважливіший інститут легітимації. Сучасний парламент як ціле, як організація і система інститутів здійснює свою легітимаційну функцію за допомогою юридично закріпленого і регульованого функціонування. Парламентська легітимація — це легітимація організації, інституту, а не окремої особи; ця функція належить не депутатові і не депутатам, а парламентові в цілому. 
З одного боку, парламентська легітимація — це наслідок демократичного обрання парламенту, демократизму його функціонування й гласності, з іншого боку, легітимаційний ефект парламенту поширюється на всю політичну систему, включаючи позапарламентські державні інститути. 
Як висновок з даного питання слід зазначити: влада парламенту — похідне від суверенітету народу на основі демократичних виборів. В інтересах виконання визначених функцій парламент наділяється легітимною владою; у системі поділу влади парламентська влада — відособлена від інших підсистем влади, але разом з тим змушена взаємодіяти з ними; влада парламенту — конституційна, нормативно гарантована влада; парламентська влада поєднана з виконанням визначених функцій. Вона має гарантований масштаб і характер, а самі функції об´єктивно обумовлюють як широту повноважень парламенту, так і їхні межі; парламентська влада і парламентаризм як специфічна структура і система влади є частиною партійної політичної системи, в умовах якої партії ведуть боротьбу одна з одною за владу в парламенті. 
Сутність сучасного парламентаризму вичерпується даними критеріями, всі інші існуючі характеристики — їхнє похідне. Це — парламентські вибори, внутрішнє функціонування парламенту, його структура, організаційна система, його зв´язок з іншими чинниками влади, статус депутата і т. ін. 
В Україні повноцінний розвиток парламенту і парламентаризму як системи представницьких органів влади став можливим із проголошенням незалежності та самостійності. Увесь попередній період за роки радянської влади Верховна Рада була сесійно діючим органом, а її повноваження в період між сесіями фактично належали таким органам, як Президія Верховної Ради та ЦК Компартії України, що унеможливлювало чіткий розподіл функцій законодавчих і виконавчих органів, дійсного представництва інтересів громадян. 
З прийняттям Конституції України у 1996 р. Верховна Рада набуває статусу постійно діючого органу, стає єдиним законодавчим органом держави, який створюється на основі обрання громадянами 450 депутатів. 
Повноваження Верховної Ради України визначені у ст. 85 Конституції, де утверджені відповідні законодавчі, бюджетно-фінансові, контрольні й кадрові повноваження (див. тему “Держава як основний інститут політичної системи”). 
Усе розглянуте вище дає змогу дійти висновку, що сучасний парламент — це інститут влади, який має безліч функцій, особливу внутрішню й організаційну структуру. 
Конституційне визначання статусів парламенту і депутата, кола питань, які регулюються виключно законом, не розв´язали на даному етапі проблеми відставання українського парламентаризму від вимог сучасності. Це передусім стосується обмеження олігархічних привілеїв депутатів, які суперечать сучасній цивілізованій практиці парламентаризму: 
- бюджетні витрати на одного депутата (зарплата, витрати на референтів і технічно-комунікаційні та побутові послуги, відпочинок) перевищують середню зарплату більш як у 20 разів; 
- депутат не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований, щодо нього не можуть застосовуватися заходи адміністративного впливу без згоди Верховної Ради; 
- не допускається огляд, обшук особистих речей, багажу, транспорту, житлового чи службового приміщення депутата; 
- депутатові після закінчення його повноважень надається попередня або рівноцінна робота, на період працевлаштування протягом одного або двох років виплачується депутатська зарплата; 
- у разі неможливості працевлаштування й наявності 20-річного стажу депутати одержують 50 відсотків депутатської зарплати; 
- протягом п´яти років після припинення своїх повноважень депутат без згоди парламенту не може бути звільнений з роботи; 
- незалежно від терміну перебування в законодавчому органі депутат одержує пенсію в розмірі 80 відсотків від депутатської зарплати, зберігає право на безплатне медичне обслуговування. 
Крім цього, депутати парламенту намагаються в змінах до закону про статус депутата закріпити право власності на службову квартиру, зарахування їх до кадрового резерву уряду. Такі привілеї стимулюють прихід до влади людей не соціоцентристської, а користолюбної орієнтації. 
Невирішеними залишаються й такі питання, як чітке визначення дисциплінарної відповідальності депутата перед парламентом; доступність для громадськості матеріалів про авторство законопроектів і голосування депутатського корпусу, участь депутатів у роботі комісій; удосконалення процедур законодавчого процесу, розмежування його стадій, обговорення законопроектів і голосування по них. Це призводить: 
- по-перше, до зміщення акцентів з роботи в комісіях на роботу в пленарних засіданнях; 
- по-друге, до того, що депутати безпосередньо не причетні до розроблення законопроектів, чим створюється можливість зміни концептуального змісту законопроектів; 
- по-третє, до послаблення фракційної відповідальності за якість законопроекту; 
- по-четверте, до голосування за себе і за своїх “однодумців”; 
- по-п´яте, до посилення колективного тиску на позицію депутата в ситуаціях особливого емоційного піднесення під час парламентських дебатів. 
Залишаються не розробленими процедури врахування експертних оцінок, позицій лобістських груп під час обговорювання законопроекту. 
Крім цього, слід зауважити, що цивілізований рівень парламентаризму залежить не тільки від юридичних процедур, які регулюють цей процес, а передусім від зрілої соціальної структури і партійної системи, політичної культури еліти й електорату. У перехідних суспільствах парламенти здебільшого відображають усю складність і суперечливість суспільного стану, не завжди встигають за калейдоскопічною динамікою політичних подій і тому стають гальмом суспільних трансформацій як через свої олігархічні привілеї і нелегальне лобіювання інтересів економічно домінуючих груп, так і через популістське загравання з виборцями.

13.

1. Судовий захист прав і свобод людини як один із способів реалізації особою права на ефективний державний захист своїх прав і свобод

Стаття 3 Конституції України закріпила фундаментальну конституційну засаду, дія якої відповідно спрямовує всю сукупність громадськогополітичних відносин – "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Судова влада в Україні виступає як основна юридична гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина. Саме тому одним із найважливіших кроків на шляху здійснюваної в Україні судовоправової реформи та розбудови демократичної системи судової влади стала реалізація основоположних правових гарантій здійснення правосуддя із забезпечення гарантованих Конституцією прав і свобод людини і громадянина [17, 149].

Суверена та незалежна українська держава неможлива без неупередженого суду, який є гарантом законності. Судовий захист є найвищою формою гарантії прав людини. Це підтверджується не лише свідомістю громадян демократичного суспільства, а й конструкцією державного механізму [20], у тому числі судової системи і рівнем суддівського корпусу. Ці аспекти мають важливе значення, бо судове рішення є безперечним, оскільки вважається, що найвища оцінка належить тільки одній з трьох гілок влади – судовій [18, 5].

Право на судовий захист С.Д. Мігоряну визначає як "право кожного на справедливий відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду для здійснення судочинства з метою захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави" [21, 390].

У разі порушення прав, свобод і законних інтересів кожна людина має право на захист з боку держави. З цією метою держава створила систему юридичних засобів: 1) судові; 2) парламентські; 3) адміністративні; 4) контрольнонаглядові; 5) адвокатські; 6) Уповноважений Верховної Ради з прав людини [22, 26-27].

Судовий захист, тобто право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд її справи в суді, виступає основною юридичною гарантією прав і свобод людини.

Право на судовий захист не підлягає жодним обмеженням, бо джерелом необмеже ного права на судовий захист виступає безпосередньо Конституція України, яка зазначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, а конституційне право на судовий захист прав і свобод, зокрема, не може бути обмежене навіть в умовах воєнного чи надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України). Всі інші нормативноправові акти (як законодавчі, так і підзаконні) можуть лише визначати порядок реалізації цього права, а не відмінити його чи встановити такі процедури, які б ускладнили або ж зробили по суті неможливим його реалізацію зацікавленими особами [23, 222].

Проблема судового захисту прав і свобод людини і громадянина є однією з найактуальніших у правовій науці й практиці.

Так у процесі розвитку конституціоналізму і подальшої демократизації держави важливе місце займає інститут безпосередньої участі народу в управлінні державою у формі виборів і референдуму. Недосконалість нашої виборчої системи, незадоволення результатами виборів викликає численні звернення громадян до судових інстанцій за захистом своїх порушених виборчих прав.

Право на судовий захист виборчих прав громадян базується, у першу чергу, на ст. 55 Конституції України, ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року.

Як зазначає російський дослідник М.С. Матейкович, універсальною формою захисту виборчих прав громадян є їх судовий захист — самодостатній юридичний механізм забезпечення реалізації виборчих прав громадян, який здійснюється компетентними органами судової влади за ініціативою уповноважених законом суб'єктів шляхом конституційного або особливою формою цивільного судочинства з метою запобігання порушенню виборчих прав, усунення перешкод до їх реалізації або поновлення порушеного права [24, 40]. Специфіка судового захисту виборчих прав, на думку автора, полягає в такому:

органи юстиції забезпечують реальну участь громадян в управлінні державними справами й у вирішенні питань місцевого значення;

суди захищають демократичні принципи, на основі яких громадяни реалізують свої виборчі права;

органи судової влади перешкоджають поширенню протизаконних виборчих технологій;

діяльність судової гілки влади сприяє прищепленню суб'єктам виборчого процесу поваги до захисту, "дисциплінує" кандидатів, примушує їх більш відповідально ставитися до прав виборців та інших претендентів на депутатські мандати та виборчі посади;

судові органи наділені найдійовішими повноваженнями у сфері захисту виборчих прав громадян, поєднаними з безумовною обов'язковістю виконання судових рішень, що набрали чинності [24, 41].

У процесі виборів останніх років багато скарг громадян надходить у судові органи з приводу списків виборців.

З метою сприяння реалізації виборчих прав громадянами й усунення порушень у списках виборців, ч.ч. 3 і 4 ст. 173 Кодексу адміністративного судочинства України передбачають, що позовна заява про уточнення списку виборців подається до адміністративного суду без сплати судового збору. Позовну заяву може бути подано не пізніш як за два дні до дня голосування. Суд вирішує адміністративні справи щодо уточнення списку виборців у дводенний строк після надходження позовної заяви, але не пізніше ніж за два дні до дня голосування, а якщо позовна заява надійшла за два дні до дня голосування, – невідкладно. Суд, установивши порушення законодавства про вибори чи референдум, визначає у рішенні спосіб захисту порушених прав та інтересів, а також порядок усунення всіх наслідків цих порушень відповідно до закону або приймає інше передбачене законом рішення. У разі виявлення порушень, що можуть бути підставою для притягнення до відповідальності не за правилами цього Кодексу, суд постановляє окрему ухвалу з повідомленням про наявність таких порушень і надсилає її до органів чи осіб, уповноважених вжити у зв'язку з цим заходів, встановлених законом (ч. 1 ст. 177 КАСУ). судовий захист право свобода

Як слушно зазначає голова Вищої ради юстиції В. Колесніченко, недосконалість виборчого законодавства значною мірою спричиняє звернення суб'єктів виборчого процесу до суду з явно необґрунтованими скаргами (тепер – позовами) з приводу явно незначних порушень виборчого законодавства, які абсолютно не можуть порушити прав суб'єктів виборчого процесу і тим більше вплинути на наслідки голосування [25, 6].

Згідно з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, на спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, поширюється компетенція адміністративних судів.

Точне і неухильне додержання адміністративними судами норм КАС України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму, є неодмінною умовою забезпечення їх правильного, справедливого і широкого вирішення з метою захисту прав, свобод та інтересів виборців та інших суб'єктів виборчого процесу чи процесу референдуму.

Аналіз судової практики у справах щодо спорів, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдумом, показує, що деякі суди допускають помилки в застосуванні положень КАС України (274715), який регулює ці питання, іноді за його нормами вирішують спори, що належить вирішувати за правилами цивільного судочинства, або спори, які перебувають за межами виборчого процесу, тощо.

З метою поліпшення розгляду справ цієї категорії та роз'яснення питань, що виникли під час розгляду цих справ у адміністративних судах. Пленум Вищого адміністративного суду України 2 квітня 2007 року видав постанову № 2 "Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму".

Вивчення матеріалів судової практики зі справ, що виникли під час виборчих процесів в Україні в 2004 — 2010 роках, дозволяє дійти висновку про високу ефективність і результативність судового захисту виборчих прав громадян України.

Таким чином, ефективний механізм судового захисту прав людини – це найбільш універсальний демократичний інструмент правової держави [25, 6].

У теперішній час судова форма захисту прав і свобод, а також інтересів людини і громадянина, що захищаються законом, є основною. Право на судовий захист одне з конституційних прав людини та громадянина і на відміну від інших прав воно є гарантією інших прав і свобод. У цьому якраз полягає його особлива і головна цінність.

Затвердженню судового захисту, покликаного не тільки відновлювати порушені права громадян, але й підвищувати відповідальність органів державної влади і посадових осіб з дотримання прав людини, повинні сприяти продовження судової реформи та участь України в міжнародних договорах і конвенціях.

14.

Поняття судової влади і її місце в системі розподілу влади

   Судова влада, відповідно до теорії і практики  розподілу влади, є самостійною  незалежною сферою публічної  влади і являє собою сукупність  повноважень із здійснення правосуддя, тлумачення норм права, з відповідними  контрольними повноваженнями спеціально  уповноважених органів - судів. 
   Один із перших мислителів, який створив теорію розподілу влади, Дж. Локк виділяв законодавчу, виконавчу та федеративну владу (тобто владу держави на міжнародній арені), і нічого не писав про судову владу. 
   Шарль Луї Монтеск'є виокремлював законодавчу і дві виконавчі влади. Одна виконавча влада - це аналог за Дж. Локком, інша -судова, покликана вирішувати спори приватних осіб. Ш. Л. Монтеск'є розробив систему стримувань і противаг між різними гілками влади, проте судовій владі місця у ній не знайшлося. 
   І лише у американській версії теорії розподілу влади, яку створили “батьки-засновники” конституції США Дж. Вашингтон, Т. Джефферсон, О. Гамільтон, Дж. Медісон та ін., судова влада стала повноправною гілкою у системі розподілу влади. 
   І хоча судову владу прийнято називати “третьою владою” після законодавчої і виконавчої гілок, це жодною мірою не применшує її значення і чітко окресленої самостійності. 
   Як відомо, кожній гілці влади притаманні специфічні форми діяльності. На відміну від законодавчої влади, суд не створює загальні правила поведінки (виняток становить судовий прецедент, характерний для країн англосаксонської правової сім'ї), не здійснює виконавчо-розпорядчих повноважень (хоча у судових установах можуть існувати посади судових виконавців). Державна влада суду має конкретний характер. А основною специфічною формою діяльності суду є правосуддя, тобто вирішення на підставі чинного права із застосуванням особливої процесуальної форми конкретних справ і спорів, які виникають внаслідок різних конфліктів у суспільстві між людьми, між людиною і державою, між різним структурам держав. Отже, судовій владі належить роль арбітра у спорах про право.  
   Схематично можна виділити такі напрями здійснення судової влади: 
   - охорона прав і законних інтересів громадян; 
   - охорона правопорядку від злочинних й інших правопорушень; 
   - контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові межі. 
   Основа судової влади - це, передусім, сукупність судових органів, які можуть бути наділені різною компетенцією. Слід зауважити, що судова влада належить не судовій установі будь-якого, навіть найвищого рангу, а судовій колегії (3-5 професійним суддям) або “одноособовому” судді, які розглядають справу. 
   Як правило, у країнах тоталітарного соціалізму у процесі беруть участь один суддя та два народних засідателі, у багатьох європейських країнах - суддя та 6-9 присяжних шеффенів, асизів (Німеччина, Франція), у країнах англосаксонського права - суддя і 12 присяжних (США). Народні засідателі мають у процесі однакові з суддею права, і приймають рішення на рівних із ним підставах (хоча, як правило, фактично лише забезпечують присутність). Присяжні, за рідкісним винятком, беруть участь лише у кримінальному процесі і вирішують більшістю голосів лише питання наявності або відсутності вини підсудного (вирішують питання факту, а не права). 
   Кадровий склад судової системи - це, передусім, особливий професійний прошарок - суддівський корпус, наділений особливим правовим статусом (як і судді, що до нього входять). Наприклад, у ст. 92 Основного закону ФРН сказано: “Судова влада ввіряється суддям”. 
   При розгляді, вирішенні тих чи інших конфліктів, які виникають у суспільстві, судді повинні керуватися законом, правосвідомістю та внутрішнім переконанням. Правосвідомість та внутрішнє переконання, передбачають не лише професійну підготовку, а й певний життєвий досвід. 
   Соціальна роль судової влади полягає в забезпеченні панування права, в тому числі й щодо держави. Ніхто крім суду не може здійснювати правосуддя від імені держави. Ніхто, у тому числі й держава в особі будь-яких її органів, не може втручатися у діяльність суду під час здійснення правосуддя. Громадяни, їх організації та об'єднання, усі державні і муніципальні органи, сама держава, яку представляють вищі органи влади і управління, зобов'язані виконувати рішення судів. Атрибутами судової влади є: широкі юрисдикційні повноваження, правовий статус судів як особливих органів державної влади, власне виконання владних суддівських повноважень. 
   Незважаючи на відносну самостійність судової влади, її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади і, передусім, від законодавчої. Адже саме остання визначає структуру судової системи, компетенцію її окремих ланок, статус судів тощо. 
   Основою законодавчої регламентації є, передусім, конституція. Більшість сучасних конституцій містить принаймні загальні положення щодо статусу судової влади (“Про судову владу” -конституції Франції, Іспанії, “Правосуддя” - конституція ФРН, “Суди” - конституція Португалії). Ці положення визначають загальні конституційні засади судової влади конкретної країни і встановлюють: 
   а) визначення судової влади як однієї зі складових єдиної системи розподілу влади (місце судової влади у загальній єдиній системі розподілу влад); 
   б) основні принципи організації і діяльності судової системи; 
   в) правовий статус судів; 
   г) судові гарантії прав і законних інтересів громадян. 
   Крім того, у багатьох країнах існує спеціальне законодавство, що детально розвиває конституційні засади судової влади. Наприклад, це спеціальні закони про судоустрій: “Закон про судоустрій” 1975 р. у ФРН; “Органічний закон про судову владу” 1981 р. в Іспанії; “Судоустрій і судове провадження” розд. 28 Зводу Законів США; або закони, що визначають статус суддів: “Органічний закон про статус магістратури” 1978 р. у Франції. 
   Роль виконавчої влади щодо судової системи у порівнянні з законодавчою владою дещо менша. Вона зводиться здебільшого до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Ця роль значніша у тих країнах, де на міністерства юстиції покладено деякі функції управління і керівництва прокуратурою. Наприклад, у Німеччині, на міністерства юстиції земель покладається обов'язок з призначення значної частини суддів. Однак, необхідно зауважити, що у другій половині XX ст. міністерства юстиції почали втрачати свою керівну роль в управлінні судовою системою. Ця тенденція є свідченням посилення суддівського самоуправління, а отже і самостійності судової влади. Вищі ради магістратури, загальнодержавні ради суддів, вищі кваліфікаційні суддівські колегії - органи суддівського самоврядування, створення яких передбачається багатьма новітніми конституціями. На ці органи покладається вирішення питань формування суддівського корпусу і кар'єри суддів та прокурорів, призначення на посаду, дисциплінарної відповідальності, реорганізації окремих судів, інспектування судів у необхідних випадках. У Конституції Польщі 1997 р. у ст. 186, наприклад, записано: “Всепольська Судова Рада стоїть на сторожі незалежності судів і незалежності суддів”.  
   На відміну від органів виконавчої влади (міністерств юстиції), ради судів, вищі ради магістратури, ради правосуддя та інші відносяться конституціями до органів судової влади, хоча судові функції вони не виконують. 
   Особливістю судової влади як незалежної гілки є певна політична самостійність. Рівень політичної самостійності судової влади зумовлений суспільно-політичним становищем, в якому відбувається діяльність суду. На відміну від законодавчої влади, яка тісно пов'язана з політикою (депутати парламенту, як правило, у більшості країн є представниками політичних партій, а в деяких парламентах навіть на законодавчому рівні допускається лоббізм), на відміну від виконавчої влади, яка також бере участь у політиці й підпадає під політичний тиск із боку партій або ж інших об'єднань, здійснення судової влади має абсолютно виключати політичний вплив, так само як і будь-який тиск із метою впливу на рішення суду. 
   Суддя не повинен керуватися політичними мотивами або будь-якими мотивами поза межами закону і своєї правосвідомості. Однак насправді це не завжди буває так, особливо у діяльності вищих судових органів, конституційних судів. В умовах тоталітарного соціалізму діяльність суду часто виступає продовженням партійної політики. У цих країнах широко використовується т. з. “телефонне право”. Не є вільним від впливу політики, суспільної думки і суд у демократичних країнах. 
   Положення судової гілки влади певною мірою є суперечливим. З одного боку, це досить сильна влада, оскільки лише вона може здійснювати такі заходи, які не в змозі здійснювати ані законодавча, ані виконавча влада (наприклад, позбавити людину свободи, майна). З іншого боку - це досить слабка влада, оскільки не опирається на безпосередню підтримку виборців, як законодавча влада, хоча у деяких країнах судді нижчих судів, народні засідателі можуть обиратися громадянами (США, КНР). Силові механізми судової влади, на відміну від виконавчої влади, або відсутні, або надто слабкі (судові виконавці). Однак сила судової влади повинна ґрунтуватися на неухильному дотриманні закону, повазі судового рішення. Таке ставлення до судової влади має виховуватися протягом тривалого часу й існує, передусім, у країнах з усталеними демократичними традиціями, де укорінився принцип верховенства права. 
   Загалом можна сказати, що самостійність судової влади, високий ступінь поваги до неї з боку усіх членів суспільства - це свідчення руху країни до правової державності. Цілком зрозуміло, що незалежна судова влада несумісна з самодержавством, авторитарним (тоталітарним) режимом. У силу історичних особливостей, рівня правосвідомості суспільства і деяких інших чинників ступінь самостійності, авторитету судової влади можуть відрізнятися і в тих країнах, які встали на шлях побудови правової держави. Однак і там очевидним є зростання ролі судової влади, чому сприяє тенденція розширення повноважень судового контролю за конституційністю і законністю нормативних та інших правових актів.