Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Марта 2014 в 14:19, контрольная работа
Краткое описание
Перше питання теми розкриває зміст однієї з важливіших і актуальніших цінностей сучасного суспільства - демократії, на основі якої будується не тільки концепція управління суспільством XXI століття, а і народного контролю за діями будь-якої влади.
- виконавча (правозастосувальна)
функція, тобто функція виконання
законів;
- правозахисна функція;
- соціально-економічна функція,
тобто створення умов для розвитку
господарського будівництва, соціально-культурного
й адміністративно-політичного управління,
ще цю функцію можна назвати
забезпечувальною, оскільки вона
спрямована на забезпечення добробуту
населення;
- функція забезпечення
законності і дотримання конституційного
порядку в державі;
- регулятивна функція, в
рамках якої здійснюється: керівництво,
контроль, координація, планування, облік,
прогнозування в державі;
- нормотворча функція, в
рамках якої органи виконавчої
влади здійснюють прийняття підзаконних
нормативних актів;
- охоронна (юрисдикційна) функція
означає, що органи виконавчої
влади наділені повноваженнями
щодо застосування до юридичних
та фізичних осіб державного
примусу.
22.
Перший виборчий закон в незалежній
Україні був прийнятий на восьмій сесії
Верховної Ради України II скликання 18
листопада 1993 p. Закон складався з XII розділів,
які містили 52 статті. Законом встановлювалась
мажоритарна система абсолютної більшості,
тобто обраним вважався той кандидат,
"який одержав на виборах більше половини
голосів виборців, які взяли участь у голосуванні,
але не менше як 25% від числа виборців,
внесених до списку виборців даного округу".
Другий тур виборів також відбувався за
системою абсолютної більшості. В ст. 43
Закону було введено ліміт явки виборців
на виборчі дільниці: "...вибори вважаються
такими, що не відбулися, якщо в них взяло
участь менше як 50% від числа виборців,
внесених до списку виборців даного округу".
Дані статті Закону привели
до того, що 2 7 березня 1994 р. було обрано
всього 49 депутатів. Тільки після другого
туру виборів 10 квітня 1994 р. Верховна Рада
України розпочала свою роботу.
Прийняття в листопаді 1993 р.
Закону про вибори в такій редакції було
зумовлено цілим рядом як об'єктивних,
так і суб'єктивних факторів:
— радянські електоральні традиції,
тобто така система була простою і загальновідомою;
— мажоритарна система абсолютної
більшості була вигідною великим впливовим
партіям та виконавчій владі;
— відсутність багатьох впливових
партій, які б відстоювали пропорційну
виборчу систему;
— відсутність усталених демократичних
традицій і відповідної політичної культури;
— аргументи за дієвість даної
виборчої системи при створенні стабільного
уряду.
Проведення виборів до Верховної
Ради України в 1994 р. відповідно до мажоритарної
системи абсолютної більшості засвідчило,
що така система не може ефективно використовуватись
на теренах України. По-перше, конституційний
склад Верховної Ради так і не був обраний.
По-друге, дана система показала себе в
Україні неекономічною, оскільки потрібно
було проводити цілий ряд довиборів. По-третє,
у громадян внаслідок циклу перевиборів
виникла апатія до політичного процесу
в суспільстві, тому через неявку виборців
у багатьох округах народні депутати взагалі
не були обрані. По-четверте, дана виборча
система не сприяла структуруванню парламенту,
що не дозволило йому ефективно працювати.
Партійний склад парламенту виявився
досить строкатим при наявності великої
кількості безпартійних кандидатів.
Крім цього Закон України "Про
вибори народних депутатів України"
від 18 листопада 1993 р. мав ряд процедурних
недоліків:
— неефективність процедури
вотування, що визначається як негативне
голосування — викреслення усіх кандидатів,
проти яких голосує виборець;
— потребує вдосконалення порядок
утворення виборчих комісій;
— наявність ліміту явки виборців;
— партії згідно з законом не
могли бути повноправними суб'єктами виборчого
процесу (надзвичайно складна процедура
висунення кандидатів від політичних
партій — повторна реєстрація в ЦВК, проведення
зборів обласної організації та подання
списку не менше 100 членів організації
із зазначенням дати народження, домашньої
адреси, номера паспорта);
— необхідна чітка регламентація
сутності агітаційного процесу, використання
виборчих фондів, алгоритму підрахунку
голосів виборців і т.д.
Але, попри всі недоліки Закону,
сьогодні можна сказати, що вибори до Верховної
Ради України 1994 р. були чи не найбільш
демократичними. І заслуга в цьому як виборчого
закону, так і тих об'єктивних умов, за
яких відбувалися вибори. По-перше, це
низькі фінансові затрати кандидатів
на проведення виборчої кампанії. По-друге,
зрозумілий і навіть дещо спрощений вибір
електорату, коли кандидати в народні
депутати представляли ліві, центристські
та праві партії або ж були безпартійними.
По-третє, на хід виборчого процесу не
мали значного впливу адмін ресурс та
політтехнологи. По-четверте, представники
промислово-фінансових структур не брали
активної участі у виборах, оскільки займалися
перерозподілом ринку на сфери впливу.
Після прийняття нової Конституції
України (1996 р.) чи не найважливішим кроком
на шляху реформування суспільного життя
стало прийняття у вересні 1997 р. нового
Закону "Про вибори народних депутатів
України". Цей закон закріпив основні
засади і принципи нової змішаної виборчої
системи в нашій державі.
Відповідно до нового закону
про вибори, політичні партії ставали
повноправними суб'єктами виборчого процесу,
оскільки 225 депутатів обиралися в одномандатних
виборчих округах, а інші 225 — за списками
кандидатів у депутати від політичних
партій, виборчих блоків партій.
Але оскільки прийняття нового
виборчого закону відбувалося нашвидкуруч,
то вже 19 листопада 53 народні депутати,
а 4 грудня 56 народних депутатів подають
позов до Конституційного Суду (КС) щодо
конституційності окремих положень та
в цілому Закону України "Про вибори
народних депутатів України".
Рішення КС України було оприлюднене
наприкінці лютого 1998 р. Своїм рішенням
КС визнав сім принципових положень Закону
про вибори народних депутатів такими,
що суперечать Конституції України. Таким
чином, вибори 1998 р. відбувалися в атмосфері
правової невизначеності: ряд поправок
до Закону приймалися BP України в процесі
виборчої кампанії, багато хто з відомих
політиків говорив про те, що вибори будуть
визнані недійсними і т.д. Неконституційними
були визнані такі основні положення Закону
про вибори:
1. Положення, за яким вважалося,
що виборці, які не брали участь
у виборах, підтримують волевиявлення
тих, хто голосував.
2. Положення, якими обмежується
здійснення виборчих прав для
осіб, що за вироком суду перебувають
у місцях позбавлення волі, та
військовослужбовців різних військових
формувань.
3. Положення, за якими
кандидати в депутати зобов'язувалися
звільнятися від виконання виробничих
або службових обов'язків.
4. Положення Закону, за
якими обмежувався захист виборчих
прав громадян у судовому порядку.
5. Положення Закону щодо
порядку висування і реєстрації
кандидатів у народні депутати
України та проведення передвиборної
агітації.
6. Скасовано винятки з
чинного законодавства України,
згідно з якими:
— кандидат в народні депутати
під час виборчої кампанії мав "кандидатський
імунітет";
— не міг бути притягнутим до
кримінальної відповідальності, заарештованим
або підданим заходам адміністративного
стягнення, які накладаються в судовому
порядку, без згоди ЦВК;
— за довіреними особами кандидатів
зберігалася заробітна плата за останнім
місцем роботи на час звільнення їх від
виконання виробничих або службових обов'язків.
7. Особам, які балотуються
за списками партій, не можна
стати членами парламенту автоматично,
лише внаслідок пропускання кандидатів
від політичної партії, обраних
в одномандатних виборчих округах.
Особи у списку не "просуваються".
Незважаючи на ряд недоліків,
парламентські вибори 1998 р. були проведені
за змішаною мажоритарно-пропорційною
системою, коли 225 депутатів обиралися
за пропорційною системою, а інші 225 —
за мажоритарною відносної більшості.
Законодавці врахували недоліки
попереднього закону, і згідно з новим
законом перевиборів бути не могло. Ліміт
явки був знятий, а замість принципу абсолютної
більшості (50% +1) було введено принцип відносної
більшості, коли обраним вважався той
кандидат, який набрав більшу кількість
голосів виборців серед тих, хто балотувався
в одномандатному окрузі.
Не виправдала себе в новому
законі норма щодо збору підписів виборців
(не менше 200 тисяч для партій, 900 підписів
виборців на підтримку кандидата в одномандатному
окрузі). Інколи траплялись випадки, коли
за партію голосувало менше виборців,
ніж зібрано підписів в регіоні. Проконтролювати
істинність підписних листів є надто складною
справою. Тому і були випадки, коли громадяни
з такими прізвищами, як Ленін, Сталін,
Брежнєв, Єльцин, проживали на одній вулиці
і в одному будинку.
Суттєвим недоліком закону
були норми, які обумовлювали проведення
передвиборної агітації. І, передусім,
відсутність механізму, який би забезпечив
рівні умови та можливості при використанні
всіх видів ЗМІ.
Вибори-98 висвітлили й ряд проблем
правового регулювання питань фінансового
забезпечення агітаційної кампанії та
й виборчої кампанії загалом.
Після завершення виборчої
кампанії 1998 р. тривалий час питання про
новий виборчий закон в українському парламенті
не порушувалось. На то були об'єктивні
причини. Це і президентські вибори 1999
р. і всеукраїнський референдум 2000 р. і
т.д. Але починаючи з 2001 р. в українському
суспільстві почались дискусії відносно
того, якою ж все-таки має бути виборча
система України: мажоритарною, пропорційною
чи змішаною. Прихильників мажоритарної
системи виявилось не так багато, тому
дискусія тривала навколо питання про
можливість впровадження в Україні пропорційної
виборчої системи.
Виборчий закон, за яким проводились
вибори до Верховної Ради України в 2002
p., був підписаний Президентом 31 жовтня
2001 р. До підписання закон відхилявся Президентом
шість разів. Президент вважав, що виборча
система повинна залишитися змішаною
у пропорції 225 х 225, термін виборчої кампанії
має бути скорочений до 90 днів, окружні
виборчі комісії не можуть формувати тільки
ті партії, які на виборах 1998 р. подолали
4% бар'єр, виборча застава повинна бути
відмінена і т.д.
В результаті компромісу виборчий
закон був схвалений у парламенті 18 жовтня
2001 р. альянсом 11 фракцій та депутатських
груп: УНР, НРУ, "Реформи", "ТрудовоїУкраїни",
НДП, СДПУ(о), "Яблука", "Солідарності",
"Регіонів", ПЗУ, ДемСоюзу. Основою
компромісу "11" у Верховній Раді було
положення закону про формування окружних
комісій, відповідно до якого в окружній
виборчій комісії мали право висувати
своїх представників ті партії, які подолали
на виборах 1998 р. 4% бар'єр, а також ті, які
в поточному складі парламенту мають свої
фракції.
Підписавши закон, Л. Кучма звернувся
до парламенту з проханням внести до нього
деякі зміни, акцентуючи увагу, по-перше,
на положенні про те, що у виборах не мають
права брати участь ті партії, які утворені
менше ніж за рік до виборів. І, по-друге,
на врегулюванні показника верхньої кількісної
межі дільничних виборчих комісій.
Основними здобутками нового
закону, про що відмічають як вітчизняні
аналітики, так і зарубіжні експерти, є
ретельна регламентація технічних процедур
виборчої кампанії. Така його специфіка
обумовлена тим, що там, де могли б діяти
принципи політичної відповідальності
та правова традиція, в українських реаліях
мають бути конкретні положення закону,
які не допускають двозначного тлумачення
та не залишають місця для лравозастосовчої
самодіяльності.
Виборча система, згідно з новим
виборчим законом, залишається змішаною
(пропорційно-мажоритарною): 225 депутатів
обираються за пропорційною системою
у багатомандатному загальнодержавному
виборчому округу за виборчими списками
від політичних партій (виборчих блоків),
а інші 225 — обираються за мажоритарною
системою відносної більшості. Тривалість
виборчого процесу, згідно з законом —
90 днів. Сам виборчий процес включає такі
етапи: 1) складання списків виборців; 2)
утворення одномандатних округів; 3) утворення
виборчих комісій; 4) висування та реєстрація
кандидатів; 5) проведення передвиборної
агітації; б) голосування; 7) підрахунок
голосів та встановлення результатів
виборів; 8) реєстрація обраних депутатів.
Слід зауважити, що в новому
законі вперше були чітко визначені суб'єкти
виборчого процесу, визначені їх права
та обов'язки. Ними є:
1) громадяни України, які
мають право голосу;
2) виборчі комісії;
3) кандидати у депутати,
зареєстровані у порядку, встановленому
законом;
4) партії (блоки), які висунули
кандидатів у депутати;
5) органи державної влади
та місцевого самоврядування
у випадках, передбачених законом;
6) офіційні спостерігачі
від партій (блоків) — суб'єктів
виборчого процесу, від кандидатів
у депутати, від іноземних держав
і міжнародних організацій.
Відрізняється від попереднього
закону (1998 р.) і норма, яка обумовлює реєстрацію
кандидатів. У законі введена виборча
застава. Для політичної партії (блоку)
— 15 тис. неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян (на 1.12.01 це 225 тис. гривень),
а для кандидата в мажоритарному округу
— 1020 гривень. Виборча застава повертається,
якщо партія здобуває більше 4% голосів
виборців, а "кандидат-мажоритарник"
виграє вибори.
Виборча агітація має починатись
за 50 днів до виборів і закінчуватись за
1 добу до виборів. Законом забороняється
публікувати рейтингові дослідження за
15 днів до виборів.
Виборчий бар'єр залишився,
як і раніше, — 4%. При підрахунку голосів
у депутатські мандати використовується
методика Т. Хейра. Незважаючи на детальну
регламентацію всіх етапів виборчого
процесу, практична реалізація більшості
положень закону вказала як на наявність
прогалин в законодавчому регулюванні
виборчого процесу, так і на широке поле
для вдосконалення існуючих положень.
На думку експертів громадської
організації "Лабораторія законодавчих
ініціатив", у більшості випадків причиною
зафіксованих порушень виборчого законодавства
були не дефекти останнього, а правовий
нігілізм, незнання закону та відсутність
належного реагування з боку владних органів.
Також слід визнати і нездатність більшості
політичних партій, які стали повноправними
суб'єктами виборчого процесу, реалізувати
окреслені законом функції (насамперед,
участь у формуванні виборчих комісій,
наявність спостерігачів і т.д.).
Особливо потребують вдосконалення
ті положення закону, які мають суттєвий
вплив на виборчий процес, електоральну
поведінку, результати виборів. Щодо таких
положень закону висунуто пропозиції:
1) подовжити строки передвиборної
кампанії. Це зумовлено цілим
рядом об'єктивних причин: недостатній
рівень підготовки членів виборчих
комісій, недостатнє матеріально-технічне
забезпечення, обмеження права на
оскарження рішень та інші;
2) дозволити проводити
агітацію від початку виборчої
кампанії. Саме недостатність 50-денного
терміну змушує суб'єктів виборчого
процесу вдатися до порушень.
З іншого боку, збільшення строків
передвиборної боротьби дасть
змогу виборцям краще зорієнтуватись,
а кандидатам і політичним
партіям краще представити себе
та власні позиції;