3) встановити законодавчі
гарантії стосовно забезпечення
доступу партій (блоків), кандидатів
у народні депутати до ЗМІ,
надання можливості вільно зустрічатись
з виборцями тощо;
4) збільшити максимальний
розмір витрат виборчого фонду
суб'єктів виборчого процесу. Встановлення
ж адміністративних обмежень
стосовно нормативних витрат, які
не можна пояснити економічними
розрахунками, призводить до зворотних
результатів, а саме — тінізації
фінансових відносин учасників
виборчого процесу;
б) запровадити механізм забезпечення
рівної участі представників партій та
блоків у складі виборчих комісій;
6) удосконалити законодавче
визначення підстав для відмови
у реєстрації та скасуванні
рішень про реєстрацію кандидатів;
7) законодавчо закріпити
статус і роль громадських
організацій під час виборів
народних депутатів.
Але, незважаючи на ряд недоліків,
Закон "Про вибори народних депутатів
України" від 31 жовтня 2002 р. забезпечив
належну нормативно-правову основу для
проведення виборів, що підтвердили як
вітчизняні, так і зарубіжні фахівці, котрі
аналізували виборчий процес. Результати
парламентських виборів 2002 р. засвідчили,
що ряд положень Закону потребують змін,
а відтак процес становлення виборчої
системи в Україні є незавершеним.
Вибори 26 березня 2006 року відбулися
відповідно до нового Закону "Про вибори
народних депутатів" на пропорційній
основі, тобто за партійними списками.
Це зумовило істотні відмінності як в
організації підготовки та проведення
виборів, так і в характері виборчих заходів.
Згідно з новим законом головними
суб'єктами виборчого процесу стали політичні
партії та партійні блоки, оскільки всі
питання, пов'язані з організацією і проведенням
виборчої кампанії, зачіпають усі політичні
партії (формування депутатських списків,
утворення виборчих блоків, формування
окружних і дільничних комісій, організація
роботи спостерігачів тощо). Відповідно
до закону висувати кандидатів у депутати
може партія, яка зареєстрована в установленому
порядку Міністерством юстиції України
за 365 днів до дня виборів. При реєстрації
партійного списку вноситься грошова
застава, яка становить дві з половиною
тисячі мінімальних розмірів заробітної
плати. Вперше в законі про вибори наголошується
про відшкодування витрат партій, пов'язаних
з фінансуванням їх передвиборної агітації.
Йдеться про те, що ті партії (партії, що
входили до блоків), списки яких отримали
три (виборчий бар'єр) і більше відсотків
голосів виборців, котрі взяли участь
у голосуванні, дістають право на відшкодування
витрат, пов'язаних з фінансуванням виборчої
агітації, у розмірі фактично здійснених
витрат, але не більше ста тисяч розмірів
мінімальних заробітних плат.
Звичайно, що не всі партії прийматимуть
рішення про участь у виборах, багато партій
будуть утворювати виборчі блоки, і тільки
деякі партії братимуть участь самостійно.
Саме тому у виборчому законі значна увага
приділяється питанням, пов'язаним з утворенням
виборчих блоків. Для створення блоку
необхідно мінімум дві партії, які прийняли
про це відповідні рішення на своїх зборах,
конференціях, з'їздах. Такі рішення мають
бути прийняті до закінчення терміну висування
кандидатів у депутати. Тобто пізніше
ніж за 90 днів до дня виборів подібні рішення
будуть нелегітимними. Висуває закон певні
вимоги до назви партійних блоків, до виходу
партій із блоків тощо. Рішення про розпуск
партійного блоку має бути прийняте не
пізніше як за 35 днів до дня виборів, оскільки
в подальшому закон позбавляє партії приймати
такі рішення.
З прийняттям нового закону
процес формування виборчої системи в
Україні не завершився, оскільки в законі
є ряд положень, які є дискусійними і в
подальшому можуть бути викладені по-іншому:
1. Питання про виборчий
бар'єр. В законі він є трьохвідсот-ковим.
Такий відсоток опоненти вважають
досить малим/мовляв, його потрібно
підняти до 5 — 7 %. З іншого боку,
постає питання відсоткового
бар'єру для партій і партійних
блоків. Існує думка про те, що
для партійних блоків виборчий
бар'єр має бути збільшений.
2. Пропорційна виборча
система з жорстким загальнонаціональним
списком кандидатів деперсоніфікує
виборчий процес. Є пропозиції
застосування пропорційної системи
регіональних партійних списків
(так званий роз'єднаний електорат)
або такого варіанту пропорційної
системи, коли виборець крім партії
може голосувати і за конкретних
кандидатів у партійних списках
(метод голосування з преференціями).
3. Потребують вдосконалення
норми закону щодо проведення
передвиборної агітації.
Отже, прийняття нового закону
про вибори народних депутатів за пропорційною
системою має привести в майбутньому до
чіткого структурування парламенту і
партійного простору загалом (один із
"законів М. Дюверже"). Хоча водночас
слід відмітити, що такий вплив не є автоматичним
і залежить від цілого ряду як об'єктивних,
так і суб'єктивних факторів (стабільний
економічний і політичний розвиток, відсутність
соціальних розколів у суспільстві, налаштованість
політичної еліти на конструктивну співпрацю
тощо).
23.
Місце́ве самоврядува́ння в
Україні — це право територіальної
громади — жителів села чи добровільного об'єднання
у сільську громаду жителів кількох сіл,
селища та міста — самостійно вирішувати
питання місцевого значення в межах Конституції і
законів України[1]. Місцеве самоврядування — це форма публічної
влади, що реалізується специфічними суб'єктами —
територіальними колективами і сформованими
ними органами, має особливий об'єкт — питання місцевого
значення, та здійснюється на основі використання
окремого виду публічної власності — комунальної
(муніципальної).[2]
Місцеве самоврядування здійснюється
територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські
ради та їх виконавчі органи, а також через
районні та обласні ради, які представляють
спільні інтереси територіальних громад
сіл, селищ, міст.
Територіальна громада — жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями,
або добровільне об'єднання жителів кількох
сіл, що мають єдиний адміністративний
центр;
адміністративно-територіальна
одиниця — область, район, місто, район у місті,
селище, село.
Первинним суб'єктом місцевого
самоврядування, основним носієм його
функцій і повноважень є територіальна громада села,
селища, міста.
Представницькими органами місцевого
самоврядування є ради.
Правова основа місцевого самоврядування[ред. • ред. код]
Правовою основою місцевого самоврядування
в Україні є Конституція
України, Закон України "Про місцеве самоврядування
в Україні"[3]., закони
і підзаконні нормативно-правові акти,
що приймаються на їх основі, а також акти
органів місцевого самоврядування,
що приймаються в рамках їх компетенції.
Принципи[ред. • ред. код]
Місцеве самоврядування в Україні здійснюється
на принципах:
поєднання місцевих і державних
інтересів;
правової, організаційної та
матеріально-фінансової самостійності
в межах повноважень, визначених цим та
іншими законами;
підзвітності та відповідальності
перед територіальними громадами їх органів
та посадових осіб;
державної підтримки та гарантії
місцевого самоврядування;
судового захисту прав місцевого
самоврядування.
Система місцевого самоврядування[ред. • ред. код]
Система місцевого самоврядування включає:
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського
голову;
виконавчі органи сільської,
селищної, міської ради;
районні та обласні ради, що
представляють спільні інтереси територіальних
громад сіл, селищ, міст;
органи самоорганізації населення.
Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування,
що представляють відповідні територіальні
громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції
і повноваження місцевого самоврядування,
визначені Конституцією України, законами.
Виконавчими органами сільських, селищних,
міських, районних у містах (у разі їх створення)
рад є їх виконавчі комітети,
відділи, управління та інші створювані
радами виконавчі органи. Виконавчі органи
сільських, селищних, міських, районних
у містах рад є підконтрольними і підзвітними
відповідним радам, а з питань здійснення
делегованих їм повноважень органів виконавчої
влади — також підконтрольними відповідним
органам виконавчої влади.
Сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної
громади відповідно села (добровільного
об'єднання в одну територіальну громаду
жителів кількох сіл), селища, міста, обирається
відповідною територіальною громадою
на основі загального, рівного, прямого
виборчого права шляхом таємного голосування
строком на пять роки в порядку, визначеному
законом, і здійснює свої повноваження
на постійній основі. Сільський, селищний,
міський голова очолює виконавчий комітет
відповідної сільської, селищної, міської
ради, головує на її засіданнях.
Повноваження[ред. • ред. код]
Органам місцевого самоврядування законом
можуть надаватися окремі повноваження
органів виконавчої влади, у здійсненні
яких вони є підконтрольними відповідним
органам виконавчої влади.
Повноваження виконавчих органів сільських,
селищних, міських рад стосуються наступних
сфер діяльності:
соціально-економічного і культурного
розвитку, планування та обліку;
в галузі бюджету, фінансів
і цін;
щодо управління комунальною
власністю;
в галузі житлово-комунального
господарства, побутового, торговельного
обслуговування, громадського харчування,
транспорту і зв'язку;
освіти, охорони здоров'я, культури,
фізкультури і спорту;
з регулювання земельних відносин
та охорони навколишнього природного
середовища;
соціального захисту населення;
в галузі зовнішньоекономічної
діяльності;
в галузі оборонної роботи;
щодо вирішення питань адміністративно-територіального
устрою;
щодо забезпечення законності,
правопорядку, охорони прав, свобод і законних
інтересів громадян тощо.
Виключно на пленарних засіданнях сільської,
селищної, міської ради вирішуються такі
питання:
утворення виконавчого комітету
ради, визначення його чисельності, затвердження
персонального складу; внесення змін до
складу виконавчого комітету та його розпуск;
прийняття рішення про проведення
місцевого референдуму;
прийняття рішень про наділення
органів самоорганізації населення окремими
власними повноваженнями органів місцевого
самоврядування, а також про передачу
коштів, матеріально-технічних та інших
ресурсів, необхідних для їх здійснення;
прийняття рішень про об'єднання
в асоціації або вступ до асоціацій, інших
форм добровільних об'єднань органів місцевого
самоврядування та про вихід з них;
затвердження програм соціально-економічного
та культурного розвитку відповідних
адміністративно-територіальних одиниць,
цільових програм з інших питань місцевого
самоврядування;