Поняття про анотації, їхні функції,види

В установах, якi здiйснюють анотування, при обробцi документiв додержуються зручної для них класифiкації і вiдповiдних методичних положень.

Таким чином, анотацiя мiстить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його змiст, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

Основнi етапи розвитку теорiї анотування.

Можна вважати, що елементи анотування виникли в глибоку давнину, коли використовували розгорнутi назви творiв, що містили певну характеристику їх. Багато книг мали передмови й пiслямови, в яких часто подавали детальну характеристику змiсту, причини написання, призначення, розповiдалося про авторiв.

Анотування в сучасному розумiннi виникло з потреб бiблiографiчної дiяльностi. З появою значної кiлькостi видань, щоб полегшити орiєнтацiю читачiв у їхньому потоцi, виникла необхiднiсть здiйснювати квалiфiкований аналiз, короткий переказ, авторитетну оцiнку лублiкацiй.

У Росiї виникнення й розвиток анотування невiд’ємнi вiд розвитку критичної бiблiографiї. Першим критико-бiблiографiчним журналом, у якому вмiщувалися повiдомлення про нову лiтературу з її аналiзом і оцiнкою, були “Санкт-Петербургские ведомости” М.І. Новикова (1777) [6, С. 353]. Надалi їх публiкували й iнші науковi та лiтературно-художнi журнали. Серед повiдомлень були рецензiї, реферати, вiдгуки й iншi матерiали, а також анотацiї.

Анотацiї входять i до бiблiографiчних покажчикiв, про що свiдчить уже перший хронологiчний покажчик росiйських друкованих видань “Библиотека Российская”, складений Д.Є. Семеновим-Руднєвим (Дамаскiним). Поданi в ньому анотацiї досить детальнi й рiзноманiтнi за змiстом. Так, у них подано вiдомостi про авторiв виданих анонiмно книг, про мiсце i час їхньої публiкацiї, їхнiй змiст тощо.

Iнодi в  анотацiях давалася оцiнка книзi, вiдзначалася її рiдкiснiсть: “Сiя книга очень редкая...”, “Все помянутые три книги достопамятны. Вторая и третья тем примечания достойны, что перевод в них совсем иной     нежели...” [9, С. 217].

Розвиток  анотування як у ХVIII, так i в ХIХ ст. здiйснювався окремими бiблiографами на основi накопичення ними емпiричних знань. Так,            В.С. Сопiков у фундаментальнiй працi “Опыт российской библиографии” (1813—1821) використав оригiнальнi методи характеристики книг. Анотацiї, що тут вмiщенi, певною мiрою рiзноманiтнiшi та досконалiшi, нiж у попереднiх укладачiв бiблiографiчних покажчикiв. Сучаснi дослiдники вважають, що цi анотацi мали майже всi необхiднi складовi. В.С. Сопiков розкрив псевдонiми, назвав авторiв анонiмних книг, зазначив, кого вважають авторами певних творiв або перекладiв, зауважив, що на книзi вказанi не тi автори, що насправдi її написали, назвав перекладачiв, видавцiв, друкарiв, подав повнi назви книг, вiдомостi з iсторiї створення їх, вiдмiтив книги рiдкiснi, надрукованi таємно, знищенi, тi, що згорiли, зробив вказiвки про присвяти книг, про iншi видання анотованого твору, визначив кращi та найповнiшi з них, звернув увагу на зовнiшнiй вигляд видання, шрифт, друк, папiр, iлюстрацiї, портрети, виклав змiст книг, зробив розлогi виписки з творiв, зауваження про їхнiй стиль, дав їм оцiнку, окремі книги рекомендував особливо [17, С. 436]. Важливо усвiдомлювати, що анотацiї в цьому покажчику розрахованi на достатньо освiченого читача.

В цiлому анотування в першiй половинi та серединi ХIХ  ст. вiдповiдало запитам освiченого аматора i не переймалося потребами широкого кола читачiв. Анотації такого характеру публiкувалися в росiйських перiодичних виданнях, таких як “Сын отечества” (з 1814 р.),”Литературные прибавления” до газети “Русский инвалид” (1837—1840 рр.), в “Отечественных записках” (з 1839 р.), а пiзнiше i в покажчику Г.Н. Геннадi ”Литература российской библиографии” (1858), “Указателю к Вестнику Европы... 1802—1830”, складеному М.П. Полуденським (1861) та iн [9, С. 218].

Швидкий розвиток рекомендацiйної бiблiографiї в 60-х роках ХIХ ст. сприяв створенню анотацiй критично-рекомендацiйного характеру. У цей перiод здiйснюється диференцiація анотацiй залежно вiд читацького призначення бiблiографiчних посiбникiв. Здебiльшого вони мають яскраво виражений рекомендацiйний характер, доступнi хоч трохи грамотним верствам населения. Прикладом можуть бути анотацiї в покажчику “Систематичний огляд росiйської народно-навчальної лiтератури” (1878), складеному групою авторiв за дорученням Комiтету грамотностi при Вiльному економiчному товариствi, в покажчику Х.Д. Алчевської “Що читати народу?” (1884—1906) та iн.

У той час, тобто наприкiнцi ХIХ — на початку ХХ ст., продовжувало вдосконалюватись анотування, спрямоване на задоволення потреб високоосвiчених читачiв, фахiвцiв. Саме такi анотацiї поданi, наприклад, у покажчиках: “Росiйська фiзико-математична бiблiографiя” В.В. Бобинiна (1885—1893), “Бiблiотека Д.В. Ульянiнського” (1915) тощо.

Особливiстю  анотацiй, що складалися майже до початку ХХ ст., було iхнє поєднання з бiблiографiчним описом [19, С. 369].

У ХХ ст. розвиток анотування пiднiмається на новий теоретичний i методичний рiвень. Питання методики анотування вперше було порушено на Всеросiйському з’їздi з бiблiотечної справи (1911), зокрема розглядався досвiд анотування художньої лiтератури в народнiй бiблiотецi-читальнi Харкiвського товариства грамотностi. Першi правила складання анотацiй зафiксованi в книзi О.М. Бєлова “Правила складання каталогiв алфавiтного, систематичного i предметного” (1915) [17, С. 442]. У нiй у виглядi додатка, який мав назву “Анотацiя, або бiблiотечна бiблiографiя”, подано правила, в основi яких лежить аналiз досвiду американських i англiйських бiблiотек, пристосований до бiблiотек Росiї. Деякi положення О.М. Бєлова мають значения i в наш час.

У 20-х роках  ХХ ст. активiзуються дослiдження з анотування, що пов’язано з початком видання в 1925 р. друкованих карток, а також публiкацiєю в цей перiод великої кiлькостi анотованих бiблiографiчних покажчикiв i видавничих каталогiв. Потреба в теоретичнiй розробцi питань анотування стимулювала появу в цей перiод робiт І.П. Жука, М.Є. Мiнчиної, Я.Є. Кiпермана, О.Г. Фомiна, присвячених визначенню поняття “анотацiї”, класифiкацiї анотацiй, їхньому функцiональному призначенню, методицi складакня тощо. Так, О.Г. Фомiн у працi “Анотація: Теорiя i практика їх складання” (1929) подав багато матерiалу, корисного для практикiв, зокрема вiн запропонував схему анотацiї, до яко’ входило до 33 iнформацiйних елементiв. Серед них були видiленi основнi, однорiднi за конструкцiєю i формою. На жаль, подавши велику кількість прикладiв, О.Г. Фомiн не змiг проаналiзувати їх на необхiдному теоретичному рiвнi й зробити узагальнюючi висновки та виробити загальнi рекомендацiї.

Основне призначення  анотацiй у цей перiод вбачалося  в наданнi чiткого уявлення про первиннi документи, їхню iдейну спрямованiсть. Особливу увагу придiляли максимально точному визначенню полiтичної оцiнки змiсту твору, розкриттю його сутi з позицiй марксизму, оскiльки саме цього вимагали iдеологи бiблiотечної справи [18, С. 412]. На кiнець 30-х рокiв стала загальновизнаною необхiднiсть оцiнки твору в анотацiї, але не завжди було зрозумiло, ак саме її давати.

У 30—40-х роках бiблiотеки й бiблiографiчнi установи активно набували досвiд з анотування документiв рiзноманiтного змiсту. Розробка спецiальної методики анотування переважала дослiдження питань загальної методики, теоретичних проблем. Проте накопичення певного досвiду, розробка конкретних методичних положень давали матерiал для подальшого розвитку теорiї та методики анотування.

У працях К. Симона, Г. Кричевського, А. Кременецької, С. Васильєвої, що вийшли в повоєннi часи, були сформульованi новi вимоги до         анотацiй [9, С. 220]. Велику увагу продовжували придiляти обробцi рiзноманiтних типiв документiв, а також творiв друку з рiзних галузей знання. Так, методика анотувания газетних i журнальних статей розглядалася в працях Н.А. Дилевської та С.І. Шамурiна, персоналiй — у працях Р. Крендель i Б. Пєскiної, особливостi складання анотацiй до лiтератури краєзнанчого змiсту — в працях В.О. Нiколаєва, В.Т. Витяжкова, Л.А. Левiна. Важливу роль у розробцi спецiальної методики анотування вiдiграли працi С.І. Рискiної, якi розкривають специфiку складання анотацiй на твори художньої лiтератури, Н.П. Зибiна, О.А. Лицкевич, А.В. Кремiнецької, що висвiтлюють анотування технiчної лiтератури, М.С. Воїнова, який працював над анотуванням лiтератури з проблем сiльського господарства, М. Яковлевої, котра дослiджувала анотування лiтератури з економiки, та iн. Визначна праця С.І. Шамурiна монографiя “Методика складання анотацiй” (1959) пiдсумувала досягнення вiтчизняних фахiвцiв у галузi анотування за весь попереднiй перiод. У нiй зроблено теоретичнi узагальнення з практичного досвiду анотування, а також подано загальну i спецiальну методику складання анотацiй. Так, Є.І. Шамурiн дає визначення анотацiї, розкриває її значення, обгрунтовує запропоновану ним класифiкацiю анотацiй, загальнi принципи анотування, детально розкривае процес анотування, його методи, особливостi рiзних типiiв анотацiй, специфiку анотування рiзних типiв документiв тощо. Не з усiма положеннями             Є.І. Шамурiна можна погодитися сьогоднi, але, безсумнiвно, його праця вiдiграла важливу роль у розвитку сучасної теорiї та практики анотування.

У 60—70-х роках  почали здiйснювати стандартизацiю процесiв аналiтико-синтетичної обробки, у тому числi й процесу анотування. У 1970 р. набув чинностi ГОСТ 7.9-70 “Реферат і анотацiя”, який у подальшому переглядали й удосконалювали. Стандартизацiя анотування дала змогу уточнити змiст поняття, сприяла унiфiкацiї структури анотацiї, її форми, обсягу, видавничого оформлення й т. ін [4, С. 6].

У той самий  перiод набула актуальностi проблема автоматизацiї анотування. У зв’язку з цим особливу увагу привернули можливостi формалiзацiї процесу анотування, зокрема вивчення методiв розкриття змiсту первинного документа з урахуванням його тематики, а також характеру iнформацiйних потреб, удосконалення стилю викладу матерiалу в анотацiї, можливостi реалiзацiї i оцiнної функцiї тощо. Спроби автоматизацiї анотування виявилися вдалими і сприяли виникненню нового напряму в розвитку анотування [17, С. 448].

З того часу в розвитку теорiї та методики анотування можна визначити два напрями. Один з них орiєнтувався на створення анотацiй традицiйним iшляхом, другий — на створення анотацiй iз залученням комп’ютерної технiки. Перший напрям характерний, в основному, для краєзнавчої бiблiографії, бiбліографії художньої лiтератури й лiтературознавства, бiблiографiї мистецтва, бiблiографії лiтератури для дiтей, для використання у видавничiй дiяльностi при анотуваннi науково-популярної, художноьї, дитячої лiтератури тощо. Другий напрям властивий документам з природничих, прикладних наук, науковiй лiтературi суспiльно-економiчного змiсту. На сьогоднi важливою проблемою є визначення меж, у яких автоматизованi методи переважають ручнi.

В Україні розвиток анотування здiйснювався, в основному, в межах його розвитку в Росiї та СРСР, але здебiльшого в практичнiй сферi: створеннi рекомендацiйної, видавничо-книготорговельної, каталожної та iнших видiв бiблiографiчної продукції [12]. Серед науковцiв, якi займалися теорiєю та методикою анотування, слiд назвати доцента Харкiвського бiблiотечного iнституту (тепер Харкiвська державна академiя культури) В.Т. Витяжкова. Його внесок у розвиток анотування вiдзначали Є.І. Шамурiн, М.В. Iстрiна, укладачi навчальних посiбникiв i пiдручникiв з бiблiографiї.

Тепер в Українi функцiонує система центрiв, якi займаються бiблiографуванням документiв i вiдповiдно їхнiм анотуванням. Це найбiльшi державнi бiблiотеки. У межах цiєї системи дiє певна спецiалiзацiя, яка здiйснюється на пiдставi видових та змістових ознак документiв, їхнього цiльового й читацького призначення. Так, пропагуванням кращої лiтератури для самоосвiти, розширення свiтогляду, виховання орiєнтацiї на загальнолюдськi цiнностi засобами рекомендацiйно бiблiографiї у сферi культури і мистецтва, художньої лiтератури, а також поширенням соцiально-економичних i сiльськогосподарських знань займається Нацiональна парламентська бiблiотека [12]. Одеська державна наукова бiблiотека спецiалiзуєть ся на виданнi рекомендацiйних бiблiографiчних посiбникiв у галузi природознавства i релiгiєзнавства, Харкiвська державна наукова бiблiотека — у галузi технiки, Державна iсторична бiблiотека — у галузi iсторичного краєзнавства, Державна бiблiотека для дiтей — дитячої лiтератури, Державна бiблiотека для юнацтва — лiтератури для пiдлiткiв. Видавничi та книготорговельнi установи й органiзацiї здiйснюють анотування друкованої продукцiї з метою її реклами, поширення серед зацiкавлених користувачiв [9, С. 235].

Такий подiл працi забезпечує високу якiсть анотацiй, про що свiдчить їхнiй аналiз, насамперед завдяки досягненню анотаторами високого професiоналiзму. Проте анотування, яке здiйснюється в публiчних, дитячих, невеликих спецiальних бiблiотеках, деяких видавництвах i книготорговельних органiзацiях, ще не завжди вiдповiдає бажаному рiвню.

Таким чином, можна вважати, що елементи анотування виникли в глибоку давнину і продовжували вдосконалюватися протягом наступних століть, коли використовували розгорнутi назви творiв, що містили певну характеристику їх. Багато книг мали передмови й пiслямови, в яких часто подавали детальну характеристику змiсту, причини написання, призначення, розповiдалося про авторiв.

Анотування в сучасному розумiннi виникло з потреб бiблiографiчної дiяльностi. З появою значної кiлькостi видань, щоб полегшити орiєнтацiю читачiв у їхньому потоцi, виникла необхiднiсть здiйснювати квалiфiкований аналiз, короткий переказ, авторитетну оцiнку лублiкацiй.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

Методика анотування документiв.

Процес анотування, один з найскладнiших і найбiльш трудомiстких в обробцi документiв, потребує не лише вiдповiдних знань і навичок, а й творчого пiдходу. Загальна методика анотування мiстить основнi положення щодо здiйснення процесу анотування i головнi вимоги до тексту анотацiї, якi слiд ураховувати, формуючи його. Оскiльки загальна методика не може передбачити всiх можливих варiантiв, що потребують у кожному окремому випадку конкретних рiшень, розробляють спецiальнi методики анотування. Вони розглядають рiзноманiтнi методичнi прийоми, якi доцiльно використовувати, складаючи анотацiї на документи рiзних видiв, з рiзних галузей знання, документи, що мають рiзне громадське й читацьке призначення [9, С. 223]. Проте неможливо передбачити всi можливi й найкращi способи викладу iнформацiї при анотуваннi конкретного документа, тому не може бути жорстких однозначних правил, i спецiальна методика здебiльшого є рекомендацiю щодо таких способiв, аналiзом накопиченого досвiду.

Перш нiж  розпочати складання анотацiї, вирiшуються питання про її тип, читацьке призначення, мету створення [2, С. 63]. Це необхiдно для забезпечення єдностi обробки однорiдних документiв, що особливо важливо, якщо анотацiї складаються для вiдображення в бiблiографiчних покажчиках. Лише маючи вiдовiдi на цi запитання, можна визначатися з iнформацiйною структурою анотацiї. Iнформацiйну структуру розумiють як набiр iнформацiйних елементiв, що характеризують первинний документ. Інформацiйна структура анотацiї залежить вiд типу, змiсту і форми первинного документа, його цiльового й читацького призначення, мети анотування. Якщо анотацiя готується для бiблiографiчного покажчика, враховуються цiльове призначення, тематика, ступiнь охоплення матерiалу, форма цього покажчика.