Поняття про анотації, їхні функції,види

В теорії та практиці згортання інформації найбільш важким питанням є типологія анотацій. Недивлячись на наявність ГОСТ 7.9-95. “Реферат и аннотация”, ще немає відповідної чіткості в методиках по складанню анотацій, хоча це питання багаторазово підіймалося на сторінках спеціальних видань [5, С. 212].

Значно полегшуе роботу анотатора при визначеннi iнформацiйної структури анотацiї наявнiсть загальких схем їхньої побудови для рiзних галузей знання та видiв документiв. У практицi анотування поширенi схеми, створенi на основi рiзних пiдходiв до структурування iнформацiйних елементiв. Так, широко вiдома й активно використовується структура анотацiї, запропонована Н.І. Гендiною, до якої входять: 1. Вiдомостi про автора твору. 2. Стисла довiдка про творчiсть автора. 3. Вiдомостi про змiст твору. 4. Оцiнка твору. 5. Стильовi особливостi твору. б. Характеристика художньо-полiграфiчного i редакцiйно-видавничого оформлення. 7. Читацька адреса.

У цiлому можна  сказати, що анотації на документи наукового характеру найчастiше подають вiдомостi про характер твору, основну тему, розглянутi проблеми, про об’єкти, мету дослiдження та одержанi результати, у них пiдкреслюється, що нового вносить твiр у розробку теми, чим вiн вiдрiзняється вiд iнших, близьких до нього за тематикою і призначенням, а якщо цей документ є перевиданням, то вказується на його вiдминностi вiд попереднiх видань. У разi необхiдностi можуть бути наданi вiдомостi про автора. В анотацiях на твори художньої лiтератури зазначається жанр твору, нацiональна належність автора, час його життя, тематика і проблематика твору, хронологiчна й територiальна ознаки змiсту.

Визначивши  тип та iнформацiйну структуру  анотації, переходять безпосередньо до процесу анотування [14]. Процес анотування можна подiлити на три етапи: підготовчий, основний і заключний. На пiдготовчому етапi приступають до аналiзу первинного документа, у ходi якого здiйснюють загальне ознайомлення з документом, виявляють фрагменти тексту, що вiдповiдають iнформацiйним елементам анотацiї, вiдокремлення i первинне осмислення цих фрагментiв. Аналiзуючи документ, передусiм ознайомлюють з його титульним аркушем, звертаючи увагу на формальнi ознаки: автора, назву, пiдназву, вихiднi данi, потiм переглядають видавничу анотацiю, змiст, передмову, вступну статтю, пiслямову, примітки, коментарi, резюме, побiжно переглядають текст твору. Особливу користь анотатору можуть дати висновки, зробленi автором у кiнцi твору, в кiнцi роздiлiв, глав, оскiльки в них зосереджено найголовнiшi його думки, результати роботи. Важливо розумiти, що не всi вiдомостi, одержанi на цьому етапi анотування, можуть входити до анотації адже цi вiдомостi можуть бути поверховими, недостатнiми для глибокого розкриття змiсту і значения документа. Навiть назна твору і назви окремих роздiлiв не завжди дають повне уявлення про його змiст. Тому важливо ознайомитися з повним текстом твору, особливо при складаннi рекомендацiйної анотацiї [2, С. 61]. Для цього звертають увагу на необхiднi змістовi елементи, цитати, осмислюють прочитане, з’ясовують iдейнi позицiї автора, головнi та побiчнi теми, логiчну структуру твору, його соцiальну цiннiсть і значення, типологiчнi, жанровi та стильовi особливостi, цiльове і читацьке призначення, якiсть полiграфiчного оформлення.

Одночасно з виявленням окремих iнформацiйних елементiв анотацiї вирiшують питания про доцiльнi засоби стимулювання до читання первинного документа [9, С. 225]. Її використовують, як правило, при складаннi рекомендацiйних анотацiй. Цi засоби подiляються на три групи: проблемні, аргументні й емоцiйні. До проблемних належать як постановка питань, що розкривають основнi iдеї, концепції, конфлiкти твору, наведення рiзних поглядiв на твiр, рiзних його оцiнок тощо. Використовуючи проблемнi засоби, намагаються немовби залучити користувача до процесу осмислення твору, до дискусiї з автором. До аргументних засобiв належать такi прийоми, як посилання на авторитетних дiячiв науки, культури, виробництва, фактичнi вiдомостi, що свiдчать про значення твору або його теми. В аргументних засобах широко застосовується цитування. До емоцiйних засобiв впливу належить лексика, що мiстить оцiнку твору, цiкавi художнi деталi й факти, iнформацiя, що має певну новину, iнтригу, являє iнтерес тощо.

Навiть глибоко  проаналiзувавши документ, не завжди можна виявити всi вiдомостi, необхiднi для його характеристики в анотацiї. Зазвичай це додатковi вiдомостi про автора, iсторико-лiтературнi довiдки про твiр, пояснения значения для науки чи технiки проблеми, якiй присвячено анотований твiр, рiзноманiтнi данi про конкретних осiб, країни, регiони, що розглядаються у творi, тощо [20, С. 229]. Такi вiдомостi анотатор може знайти в довiдкових виданнях, бiблiографiчних покажчиках, видавничих проспектах i т. iн. Щоб дати оцiнку твору, доводиться звертатися до критичних статей, рецензiй, вiдгукiв. Якi саме джерела доцiльно залучити, здiйснюючи загальний алалiз твору, залежить вiд складностi теми документа, цiльового i читацького призначення анотації.

На основному етапi складання анотацiї переходять до вивчення виявлених ключових фрагментiв тексту i бiльш глибокого осмислення їх. При цьому використовуються два види читання: вивчаюче і реферативне. У процесi вивчаючого читання запам’ятовують iнформацiю, що стосується змiсту тексту. Реферативне читання передбачає вилучення найбiльш суттевої iнформації з документа i її узагальнення. Вивчаючи фрагменти тексту, намагаються скласти загальне уявлення про нього. При цьому звертають увагу на особливостi тексту i логiку розкриття теми, структуру твору, форму, жанр, читацьке призначення, хронологiчнi й територiальнi межi змiсту, стильовi особливостi, вивчають вiдомостi про автора тощо. Усвiдомлення основних характеристик твору здiйснюється на рiвнi цiлого, формулюється його узагальнений образ.

Саме на цьому  етапi в процесi реферативного читання здiйснюється синтезування, згортання iнформації. Основними методами такого згортання i надання вiдомостей при анотуваннi є: цитування, перефразування, iнтерпретація [9, С. 226]. Цитуванна — це дослiвне вiдтворення фрагментiв, речень, абзацiв первинного документа. У межах цитування можна видiлити екстрагування, тобто вибiр з тексту найважливіших речень. Суть методу перефразування така сама, як і реферуваяня, тобто застосування прийомiв узагальнення й замiни термiнiв i понять, використаних у первинному документi, перефразування i вiдображення змiсту твору в максимально короткiй i загальнiй формі. При використаннi методу iнтерпретацiї характеристика документа здiйснюється, виходячи iз задуму анотатора, i може бути подана так, як уявляе i розумiе змiст документа анотатор. Такий пiдхiд дає змогу не тiльки подати стислу iнформацiю, а й переосмислити її. У таких випадках допускається певне коментування окремих аспектiв твору, задуму автора тощо. Слiд мати на увазi, що метод iнтерпретацiї широко використовується також у рецензуваннi, написаннi вiдгукiв, оглядiв, тому, вдаючись до нього, важливо бути обережним, щоб не порушити межi мiж анотацiєю та iншими жанрами критичної лiтератури.

Особливо  важливо, використовуючи методи перефразування та iнтерпретацiї, зберегти об’єктивнiсть у подачi вiдомостей про первинний документ, намагатися повно i максимально точно передати позицiю автора, змiст твору [2, С. 66]. Звернення до критичних матерiалiв, ознайомлення з фаховою оцiнкою твору сприяє формуванню бiльш вагомої й обгрунтованої думки про нього в анотатора, що обов’язково позначається i на анотацiї. За браком таких матерiалiв анотатор самостiйно дає оцiнку твору, розкриває його значення, що, звичайно, значно складнiше.

Досить часто рiзнi методи подачi матерiалу в анотацiях комбiнуються.

Здiйснивши  узагальнення ознак змiсту i формальних ознак первинного документа, доречно  зiставити одержанi результати з класифiкацiйними iндексами i предметними рубриками, якi надано документу на попереднiх етапах його опрацювання. Не має бути розбiжностей у характеристицi документа за допомогою рiзних видiв аналiтико-синтетичної                обробки [9, С. 227].

Повнiстю  усвiдомивши, що таке документ i якою має бути анотацiя на нього, складахоть її план. План анотацiї є схематичним, тезисним переказом майбутньої анотацiї, її iнформацiйним каркасом. Вiн може бути коротким або докладним, повним. Крiм iнформацiйних елементiв у планi вiдображаються основнi прийоми i методи надання iнформацiї про твiр. При складаннi плану анотацiї добирають словеснi клiше – маркери, що можуть бути використанi при складаннi її тексту [9, С. 227]. Так, наприклад, широко використовуються в практицi анотування такi словеснi клiше, ак: “видатний … письменник … ”,“iм’я автора широко вiдоме...”, “iдейнi переконання автора сформувалися пiд впливом...”, “творчість автора пронизана iдеею... i належить до перiоду...” або “головна (основна, генеральна) тема творчостi ...”, “роман присвячено...”, “оповідання i повiстi поєднуе тема...”, “повiсть (оповiдання, роман), що дала назву збiрцi...” тощо.

На заключному етапi процесу анотування текст анотацiї формулюється, редагується й остаточно оформляється. При складаннi тексту анотації отриманi на попереднiх етапах вiдомостi поєднуються у пов’язану єдиною думкою характеристику документа. Однак анотацiя не є конспектом твору, його переказом. У нiй слiд повно i всебiчно розкрити змiст документа. Спiввiдношення вiдомостей про рiзнi аспекти твору має бути пропорцiйним. Послiдовнiсть викладу може бути рiзною, наприклад, вiд загального до конкретного або навпаки — вiд конкретного до загального.

Анотацiя  має бути стислою, її обсяг становить приблизно 500 знакiв, це 70 слiв [4, С. 6]. Проте обсяг рекомендацiйних анотацiй не регламентується, вони бiльш розгорнутi. Лаконiчнiсть не може ставати на завадi розкриттю змiсту.

Текст анотацiї прагнуть зробити доступним, щоб його легко i правильно сприймали користувачi. Тому в анотацiї уникають надмiрних подробиць i деталей, вiдомостей, якi є в бiблiографiчному описi, використовують узагальненi формулюваюня. Мова анотацiї точна, конкретна i зрозумiла, образнi вирази, епiтети, стилiзовані та специфiчнi слова, якi надають тексту суб’єктивного характеру, вживати не рекомендується. Синтаксис анотацiї має бути простим, доцiльно використовувати короткi простi речення, якi складаються з 36—17 слiв. Не можна зловживати прикметниками і дiєприкметниками, складними граматичними зворотами. Бажано також обмежити використання iменникiв, оскiльки вважається, що чим бiльше в анотацiї понять, переданих iменниками, тим складнiша вона для розумiння. Якщо ж без iменникiв обiйтися не можна, слiд надати перевагу конкретним поняттям над абстрактними. Легше сприймаються в анотацiях дiєслова i дiєслiвна форма викладу.

Спочатку  складають чернетку тексту, для економiї часу скорочуючи слова. Уважно i критично перечитують її, а потiм переписують начисто, одночасно редагуючи, тобто переставляючи слова й речення, уточнюючи термiни, скорочуючи обсяг і т. iн. Потiм анотацiю остаточно редагують, звертаючи увагу головним чином на лiтературний бiк тексту. Текст анотації доповнює бібліографічний опис, починаючи з абзацу нової строки і може бути набраним іншим шрифтом [10, С. 227].

Бібліоргафічний опис являє собою досить пасивну  форму загальної характеристики документа і не завжди дає правильне  уявлення про зміст, характер і предмет  дослідження [3, С. 5]. Завдання розширення і поглиблення характеристики документа  вирішує анотація. В кожному конкретному  випадку анотації мають бути підпорядкованими меті анотування.

Оскiльки анотування найширше застосовується в процесi складання бiблiографiчних посiбникiв у бiблiографiчних та бiблiотечних установах, саме тут найкраще розроблена методика складання анотацiй, зокрема методика складання анотацiй рiзних типiв [17, С. 441]. Адже рiзнi типи анотацiй мають певнi особливостi в методицi складання.

Особливостi складання довiдкових анотацiй. Довiдковi анотації складаються переважно для бiблiографiчних посiбникiв пошуково-комунiкативного призначення, хоч їх використовують i в рекомендацiйних бiблiографiчних покажчиках для характеристики документiв довiдкового, навчально-методичного характеру, бiблiографiчних видань, iнструкцiй тощо.

Довiдковi анотації максимально стислi, вони уточнюють тему документа, визначають його проблематику, характеризують форму i читацьке призначення. Крiм того, вони можуть також подавати iнформацiю про територiальнi й хронологiчнi межi змiсту, якiсь додатковi вiдомостi про предмет твору. У деяких випадках додають вiдомостi про наукову й практичну цiннiсть твору, дiялынiсть автора з розробки певної теми, пробле- ми й т. iн. У довiдкових анотацiях може бути наведено iнформацiю про недолiки твору, помилки автора, причому ця iнформацiя стосується хиб документа, якi мають значения для того бiблiографiчного покажчика, у якому буде вмiщено анотацiю.

Для довiдкових анотацiй не характернi пряма рекомендацiя, конкретна оцiнка твору, але це не передбачає формального ставлення до анотованого документа, до того ж оцiнка анотованого твору може мати непрямий характер. Наприклад, сам факт умiщення анотації в бiблiографiчному покажчику може свiдчити про позитивну оцiнку документа [9, С. 229].

У довiдковому  анотуваннi застосовуються певнi особливi методичнi прийоми. Так, при складаннi довiдкових анотацiй загального характеру уточнення назви документа здiйснюється, якщо назву сформульовано нечiтко чи недостатньо повно. Якщо ж бiблiографiчний опис дає досить повне уявленнл про змiст документа, в анотацiї бiльше уваги придiляється вiдомостям про автора, обставинам написання твору, характеру викладу матерiалу. Саме такi анотацiї широко використовуються в покажчиках загальної бiбліографії.

Для бiблiографiчних видань спецiальної бiблiографiї важливим є вуисвiтлення проблематики анотованого твору, тому основним елементом цих анотацiй виступають вiдомостi, що розкривають, уточнюють             назву [8, С. 14]. Всi iншi ознаки твору подають, якщо без них неможливо зрозумiти його проблематику.

Аналiтичнi довiдковi анотацii використовуються в посiбниках загальної та науково-допоміжної бiблiографiї, а в рекомендацiйних покажчиках їх практично немає [11, С. 109]. Завданням анотатора, що складає такi анотацiї, є точне i лаконiчне формулювання проблематики анотованої частини документа або всього документа в певному аспектi.

Часто в довiдкових аналiтичних анотацiях подають перелiк питань, якi розглядаються в документi, або назви його структурних частин.

Груповi довiдковi анотації використовуються рiдко, оскiльки стисло охарактеризувати одночасно кiлька творiв, як того вимагае довiдкове анотування, дуже важко.

Особливостi складання рекомендацiйних анотацiй. Головне завдання рекомендацiйного анотування — активний вплив не тiльки на логiчне, а й на емоцiйне сприйняття користувача. Рекомендацiйна анотацiя не тiльки полегшує вибiр твору, а й зацiкавлює користувача, сприяє виникненню потреби у прочитаннi анотованого документа. Тому в нiй особлива увага придiляється зауваженням, що стосуються сутi питания, наданню iнформацiї про автора, характеристицi основних iдей i висновкiв, значенню i цiнностi твору, його своєрiдностi. Головною особливiстю рекомендацiйно анотацiї є наявнiсть яскраво вираженої оцiнки документа. Використовуються такi анотацiї здебiльшого у рекомендацiйнiй бiблiографії [12]. Важливо усвiдомлювати, що цiльове і читацьке призначення створюваного посiбника має першочергове значения в процесi рекомендацiйного анотування. Рекомендацiйнi анотацiї мають бути жвавими, цiкавими, простими за конструкцiєю i легкими для читання.