Організація кредитних операцій комерційними банками фізичних осіб

банки - це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту», творці капіталу;

активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган[86, с. 34].

Й. Шумпетер у своїй книжці «Теорія господарського розвитку» дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко застосовують у своїх теоретичних побудовах представники нео-кейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки[86, с. 56].

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що в тривалому спорі представників натуралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Банки виявилися і посередниками, і «фабриками» грошового капіталу, їх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім відірватися від реального капіталу і самостійність його має відносний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається теж по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.

Термін “кредит” походить від латинського “сreditum”, що означає “позика”, “борг”, дехто пов'язує його із “credos”, тобто “вірю”[35, с. 18].

В сучасній економічній літературі зустрічається багато різних визначень поняття кредиту. Так, кредит визначається як надання грошей або товарів у борг на визначений строк на умовах відплатності та повернення. Теоретики економічної науки визначають кредит як рух позичкового капіталу, що здійснюється на засадах строковості, повернення та платності. Звичайно, останнє визначення щонайменше може бути використане для аналізу правової сутності кредиту та його форм.

Інші автори, виходячи з вузького розуміння кредиту, зазначають, що кредит — це грошові кошти або майно, що надаються однією стороною (кредитором) іншій стороні (позичальнику) в розмірі та на умовах, передбачених договором.

Таким чином, кредит здебільшого розуміється у двох значеннях:

вузькому — як сума коштів, що отримує позичальник від кредитора;

широкому — як сукупність суспільних правовідносин, що виникають, здійснюються та припиняються в процесі надання залучених раніше кредитором коштів у борг позичальнику.

В практичній діяльності він використовується для позначення товарного кредиту (надання в позику речей), комерційного кредиту (надання в позику грошей або речей у вигляді авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочки платежу за товари, роботи, послуги), бюджетного кредиту (надання бюджетних коштів юридичним особам на поворотній і відшкодувальній основі) і податкового кредиту (відстрочення сплати частини податку на прибуток або іншого податку). Принциповий момент — визначення кредиту як банківського продукту (результату діяльності співробітників банку).

Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з іншими економічними категоріями — грошима, фінансами, торгівлею, капіталом та ін. Зокрема, всі вони є вартісними категоріями, обслуговують рух вартості в процесі відтворення. Вони тісно переплітаються між собою функціонально. Так, гроші як засіб платежу з'явилися на грунті кредитних відносин. Вони успішно обслуговують їх і нині. Кредит у функції перерозподілу вартості обслуговує рух капіталу, сприяє формуванню фінансових ресурсів, розвитку торгівлі. Особливо тісно пов'язаний кредит з грошима, і цей зв'язок дедалі посилюється в міру розвитку суспільного виробництва й ускладнення економічних відносин[54, с. 10].

Водночас кредит — це цілком самостійна категорія, що функціонує поряд з іншими категоріями, не замінюючи жодної з них і не поступаючись їм сферою свого призначення.

Вивчення сучасних поглядів на сутність категорії «кредит» дозволяє визначити такі його характерні ознаки:

кредит – це економічні відносини між юридичними та фізичними особами та державою з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процентів;

кредит – це форма перерозподілу тимчасово вільних коштів з метою їх ефективного використання;

кредит – це форма прояву кредитних відносин, форма руху позичкового капіталу [84, с. 50].

Узагальнення сучасних поглядів на види кредиту дозволило виділити їх з урахуванням поділу за суттєвими ознаками, що відображені у додатку А.

У сучасній літературі обгрунтовуються два взаємозв’язані підходи до вирішення даного питання. З одного боку, сам кредит пропонується розуміти на двох рівнях — як певну грошову суму, що виділяється банком на відому мету, і як певну технологію задоволення заявленої позичальником фінансової потреби, з іншого боку, пропонується розрізняти вказану технологію і результати її вживання. Скориставшись цим підходом, можна стверджувати, що кредит як продукт діяльності банку є:

по-перше, сумою грошей, що надається банком позичальникові і що задовольняє викладені вище базові ознаки кредиту, що відображає його специфічну економічну і правову природу;

по-друге, кредитний продукт глибшого рівня, а саме конкретний чин, яким банк надає або готовий надати кредитну послугу клієнтові, що потребує її, тобто впорядкований, внутрішньо - погоджений і документально оформлений комплекс взаємозв’язаних організаційних, технико-технологічніх, інформаційних, фінансових, юридичних і інших дій (процедур).

У банківському законодавстві немає визначення кредиту як правової категорії. Так чи інакше, кредит є настільки широким поняттям, а його окремі прояви набувають подекуди таких незвичних форм, що визначити його сутність та основні ознаки вбачається можливим шляхом аналізу окремих видів та форм кредиту. Так, згідно зі статтею 347 Господарського кодексу України[6], кредити, які надаються банками, розрізняються за окремими ознаками: строками користування, способом забезпечення; ступенем ризику; методами надання; строками погашення; іншими умовами надання, користування або погашення.

Кредит здійснюється у конкретних формах, які виступають способами існування процесу кредитування. Форма кредиту відображає зовнішній прояв та організацію кредитних відносин. У ринковій економіці мають місце різні форми кредиту. У кожній із них є свої різновидності (види). Форми кредиту відрізняються одна від одної суб'єктами та об'єктом позики, джерелом сплати відсотка, конкретним змістом кредитної угоди тощо. При цьому форми кредиту постійно розвиваються, змінюється і їхнє місце в структурі економічних відносин.

Питання про форми та види кредиту в економічній науці є дискусійним. Відмінності у підходах економістів випливають в основному з різного розуміння критеріїв, принципів і ознак виділення форм кредиту. Найбільш поширеними є такі форми кредиту:

1) банкiвський кредит - основна форма кредиту, що надається суб'єктам кредитування усiх форм власностi на певний строк, пiд забезпечення, з нарахуванням процентiв за користування кредитом;

2) комерцiйний кредит - характеризує  кредитну угоду мiж двома суб'єктами  господарської дiяльностi щодо реалiзацiї товарiв та послуг з вiдстрочкою їх оплати. Банк приймає участь у данiй угодi шляхом надання кредиту векселедержателю пiд акцептованi платником векселi;

3) лiзинговий кредит - вiдносини, якi виникають у випадку оренди  майна (форма майнового кредиту). Банк придбаває певне майно та згiдно договору оренди передає його клiєнту (з можливим наступним викупом клiєнтом цього майна). Орендна плата складається з двох величин: вартостi майна та комiсiйної винагороди банку за лiзинговi послуги, котра дорiвнює проценту за кредит;

4) iпотечний кредит - надається пiд  заставу нерухомого майна;

5) споживчий кредит - його можуть  отримати фiзичнi особи тiльки  у нацiональнiй грошовiй одиницi на придбання товарiв тривалого  користування та повертати банку у розстрочку;

6) бланковий кредит - винятковий  вид кредиту, що надається особливо  надiйним позичальникам без забезпечення  кредиту пiд вищу процентну  ставку;

7) консорцiумний кредит - надається  кiлькома банками.

Основною формою кредиту є банківський (фінансовий) кредит, на сутність якого у сучасній економічній літературі існують деякі розбіжності, представлені у додатку Б.

Банківський кредит — це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками. Банківські кредити сприяють появі нових підприємств, збільшенню кількості робочих місць, будівництву об'єктів соціального і культурного призначення, а також забезпечують економічну стабільність [12,.с. 25].

В свою чергу, у законодавстві України існує декілька визначень фінансового кредиту. Так, відповідно до закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»[2], фінансовий кредит — це кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процента згідно до закону України «Про банки і банківську діяльність»[1], банківський кредит — це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Специфіка предмету банківського кредиту зумовлює особливі вимоги до банку, що існують у банківському законодавстві відносно кредитної діяльності. Йдеться насамперед про фінансово-правові норми, адже саме вони складають основу інституту фінансового (банківського) кредитування, на відміну від кредиту комерційного (товарного). Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал, який значно меншою мірою обмежений щодо напряму, строків і величини кредитних угод порівняно з комерційним кредитом. Ознаки, за якими існують означені розбіжності, можна спостерігати у додатку В.

Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником — юридичні та фізичні особи. При переході до ринкової економіки принципово змінюється об'єктно-суб'єктний механізм організації банківського кредитування. Відбувся перехід від пооб'єктного до прямого кредитування господарських суб'єктів. Головне значення в механізмі банківського кредиту має вже не вибір об'єкта, а оцінка суб'єкта кредитної угоди.

Поряд з поняттям кредиту в банківському законодавстві широко вживається термін «кредитна операція».

Відповідно до статті 345 Господарського кодексу[6]України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»[1] визначають як кредитні такі банківські операції:

розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андерайтинг);

надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

лізинг.

Банківська операція — це правомірна дія, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів, які здійснюються банком відповідно до ліцензії на підставі правочину або рішення суду. Зіставлення понять фінансового кредиту та банківської (кредитної) операції дає змогу зробити висновок про співвідношення цих понять як форми (фінансовий кредит) та змісту (кредитна операція). При цьому, категорії співвідносяться як ціле та окреме, адже кредитні відносини реалізуються через кредитні операції.

Термін «кредитодавець» є новим для банківського права України. Він був введений із набуттям чинності Цивільним кодексом[7] у 2004 р. Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України, кредитодавцем є банк або інша фінансова установа.

Поняття фінансової установи розкривається в законі «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг»[2], згідно з яким фінансова установа (в т.ч. і кредитна установа) — це юридична особа, яка, відповідно до закону, надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.