Організація кредитних операцій комерційними банками фізичних осіб

За статею 1054 Цивільного кодексу[7], за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, предметом договору кредиту є грошові кошти, що на умовах повернення та платності передаються у власність позичальнику. Таким чином, договір кредиту, як і позики, настільки ж наближений до договору про надання послуг, як і до договору майнового найму (оренди).

Отже, зміст кредиту та кредитних відносин визначається як на рівні цивільного так і банківського законодавства.

Сутністю кредитних відносин, що і відрізняє їх від відносин позики, є та обставина, що банк надає в кредит не власні, а залучені кошти. Ще у 1914 р. відомий російський вчений Г. Ф. Шершеневич зазначав, що банки складають підприємства, які мають своїм завданням посередництво в кредиті. Їх основний промисел складає віддання в позику під відсотки капіталу, також запозиченого в осіб, які мають вільні кошти[9, с.112].

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обов'язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ. Ліцензуванню НБУ підлягають такі активні операції комерційних банків: надання кредитів банкам; надання кредитів юридичним особам; надання кредитів фізичним особам; придбання права вимоги щодо поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб.

Банківський кредит носить комерційний характер. Мета діяльності банку в процесі кредитування — отримання максимального прибутку. Спрямованістю на прибутки визначається головна лінія економічної поведінки комерційних банків як при купівлі кредитних ресурсів, так і при їх продажу клієнтам.

В умовах розвинутого ринкового господарства кредит є обов’язковим атрибутом механізму господарювання для всіх економічних суб’єктів. Кредит — це форма прояву кредитних відносин, які діють у системі економічних відносин. В свою чергу, кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин, пов’язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом із певним відсотком.

Кредитні відносини виникають і діють між двома суб’єктами: кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику. Рушійним мотивом надання позики у тимчасове користування є одержання доходу у формі позичкового відсотка. Метою кредитора є одержання прибутку (відсотка); метою позичальника — задоволення тимчасової потреби у додаткових грошових ресурсах. З боку кредитора позика є актом комерційного продажу на певний термін грошових коштів.

До групи кредиторів відносять, насамперед, кредитні установи, серед яких головне місце посідають банки.

Розвинуті кредитні відносини пов’язані зі створенням відповідного інституціонального середовища — мережі спеціальних кредитних інституцій, які спеціалізуються на здійсненні кредитних операцій. Кредитні установи організовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери народного господарства, де виникає дефіцит коштів.

Якщо кредитором є банк, то можна виокремити наступнi види економiчних вiдносин, пов'язаних iз кредитом:

1. Найпоширенiшi - кредитнi вiдносини  мiж банком з одного боку  та пiдприємствами, господарськими  органiзацiями i товариствами з iншого. Саме такi вiдносини найкраще вiдповiдають умовам розвинутих товарно-грошових вiдносин, що мають мiсце у ринковiй економiцi.

2. Кредитнi вiдносини мiж банками  та державою. У даний час комерцiйнi банки беруть непряму участь  у кредитуваннi держави, купуючи  облiгацiї державних позик у  її генерального агента - Нацiонального банку України, тобто шляхом iнвестування капiталу у державнi цiннi папери.

3. Кредитнi вiдносини мiж банком  та населенням для придбання  фiзичними особами споживчих товарiв  тривалого користування та послуг.

4. Мiжбанкiвськi кредитнi вiдносини. Зазвичай цей вид кредитних вiдносин використовується банками для пiдтримання необхiдних нормативiв та показникiв банкiвської дiяльностi, а також негайного виконання своїх зобов'язань перед iншими кредиторами.

Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:

учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися;

функціонувати на основі самодостатності та самоокупності;

нести економічну відповідальність за своїми зобов'язаннями;

кредитні відносини є добровільними та рівноправними;

кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають;

кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей) [27, с. 36].

Об’єктом кредитних відносин є вартість, яка надається в позику з метою отримання прибутку. Ще з часів командної економіки виділяються два об’єкти і відповідно методи кредитування:

1) за оборотом;

2) за залишком позички.

У процесі кредитування за оборотом позичка надається для оплати матеріальних цінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним проводяться. При кредитуванні за залишком позички надаються на покриття тимчасових залишків матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. У першому випадку об’єктом кредитних відносин є обіг вартості (матеріальних цінностей і витрат, які кредитуються), у другому залишок вартості на певну дату.

Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування, що представлені у додатку Г. Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні — принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Усі принципи кредитування тісно між собою пов'язані, оскільки випливають з сутності кредиту, і тільки в комплексі можуть забезпечити її реалізацію. Тому для ефективного кредитування дотримання всіх його принципів є обов'язковим.

Сутність кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, розкриття яких дозволяє встановити зв’язок даної категорії з системою економічних відносин. Втрата кредитом своїх функцій фактично означатиме зникнення самої цієї економічної категорії.

При розгляді функцій кредиту слід враховувати відмінність їх від ролі кредиту. Якщо функція — це прояв суті, вираження суспільного призначення кредиту, то через роль розкриваються результати його використання на основі виконуваних функцій. Але не дивлячись на відмінність понять функцій і ролі, вони взаємопов’язані. За допомогою використання функцій кредиту економічні суб’єкти і суспільство в цілому добиваються ефективності виробництва і зростання доходів. Через це з’ясування функцій кредиту має велике практичне значення для забезпечення таких умов, при яких вони виявлялися б найефективнішими.

У розвинутому ринковому господарстві кредит виконує такі основні функції, які утворюють конститутивні ознаки кредиту:

1) перерозподільча;

2) заміщення грошей в обігу;

3) стимулювальна;

4) контрольна.

Ці функції кредиту тісно зв’язані між собою, визначаючи в своїй сукупності певну економічну роль кредитних відносин.

Перерозподільча функція кредиту випливає із самої сутності і ролі кредитних відносин. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. При реалізації цієї функції кредиту перерозподіляються як грошові кошти, так і товарні ресурси.

Функція заміщення грошей кредитними інструментами пов’язана з антиципаційною властивістю кредиту, тобто його здатністю випереджати в часі процес нагромадження в товарній і грошовій формах.

Важливе значення в умовах ринкової економіки має стимулювальна функція кредиту. За своєю економічною сутністю процес кредитування не може не стимулювати ефективне використання позики з боку позичальника. Позичальники використовують кредит настільки повно, наскільки це їм дійсно необхідно для реалізації власних економічних інтересів. З боку кредитора стимулювальним чинником є позичковий відсоток. Кожний кредитор намагається постійно забезпечувати зростання своїх кредитних ресурсів[67, с. 44].

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і позичальника) за використанням і поверненням позики. В економічній літературі контрольна функція кредиту часто розглядається лише як контрольна діяльність кредитора (банку), що, на наш погляд, не зовсім правильно.

Завдяки реалізації своїх функцій, кредитні відносини активно впливають на процеси відтворення і нагромадження капіталу як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях. Проблема функцій кредиту є однією з найскладніших у теорії кредитних відносин. Дискусії точаться, насамперед, з питань щодо кількості та змісту функцій, що випливає з різних підходів до сутності кредиту.

  В сучасних умовах кредитні відносини набувають широкого розвитку відносини між банками та населенням. Банки надають населенню споживчі кредити, серед яких значний обсяг мають кредити на придбання, будівництво житла, на поліпшення житлових умов та створення підсобного домашнього господарства, а також на невідкладні потреби. Кредит стає інструментом, що забезпечує безперервність процесу кругообігу основного та оборотного капіталу у населення; прискорює процеси реалізації товарів і послуг; стимулює підвищення платоспроможного попиту на товари та послуги. Кредит зміцнює фінансову базу населення, сприяє досягненню вищої рентабельності виробництва і прибутковості капіталу. [5, с. 35].

Однією з характерних рис сучасного стану розвитку банківської системи України є інтенсивне опанування банками технологій споживчого кредитування. Споживчий кредит характеризує відносини між кредитором і позичальником з приводу фінансування кінцевого споживання.

Споживче кредитування населення почало розвиватися у 20-ті роки ХХ століття в США і одержало широке поширення в перше післявоєнне десятиліття у США, Канаді, Англії, Австралії, із середини 50-х років – у ФРН, Франції, Італії й інших європейських країнах, а трохи пізніше й у Японії під впливом посилення розриву між зростаючими можливостями виробництва й обмеженими рамками платоспроможного попиту населення. Проведений аналіз показав, що з розвитком суспільства роль споживчого кредиту у покритті споживчих витрат зростає, досягши в даний час відчутних значень у економічно розвинених країнах (від 80% у Франції до 133% річних споживчих витрат у Японії) [45]. Потрібно відмітити відчутну державну підтримку житлового кредитування через механізм важелів й процедур, що сприяють вступу у право власності на житло. Це – надання державою прямих субсидій чи премій; зменшення оподатковуваного доходу позичальника на суму відсотків по позичці; штучне зниження вартості позички шляхом часткової виплати державою відсотків за користування нею тощо. Наприклад, різного роду субсидії у загальному обсязі житлових кредитів у Франції склали 32%, у США – 29,8%, у Німеччині – 28%[66].

       Кредит фізичним особам - одна з найпоширеніших і затребуваних форм кредитування, оскільки фізичні особи є основними за чисельністю позичальниками банків. Як свідчить світовий досвід, банківські операції з фізичними особами становлять близько третини загального обсягу всіх операцій, які проводять фінансово-кредитні установи країн із ринковою економікою.

       Діяльність українських комерційних банків нині зосереджена переважно на роботі з юридичними особами, але у процесі подальшого розвитку ринкових відносин питома вага операцій із фізичними особами неодмінно зростатиме[7]. Багато вітчизняних банків приділяють дедалі більшу увагу споживчим та іпотечним кредитуванням з метою уникнути або послабити вплив економічних циклів, які призводять до періодичного зниження обсягів традиційного банківського кредитування підприємницької діяльності.

       Необхідність споживчого кредиту зумовлена тим, що в процесі

кругообігу індивідуальних капіталів одні суб`єкти господарювання

нагромаджують тимчасово вільні кошти, а інші – потребують цих коштів. Споживчий кредит сприяє розв’язанню суперечності між можливим тимчасовим «замороженням» коштів і необхідністю їх ефективного використання. За допомогою споживчого кредиту банки акумулюють тимчасово вільні кошти одних клієнтів з тим, щоб надати позику іншим клієнтам, залучені таким чином кошти становлять основу кредиту.