Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Тому класичний підхід до опрацювання і підготовки відповідей респондента у формі газетно-журнального інтерв’ю є одночасно і перевіркою професійної етики.

Звіривши відповіді у блокноті з магнітофонними записами, журналіст, з огляду на певні об’єктивні  та суб’єктивні чинники, має дати матеріал на вичитку респонденту. Здебільшого у респондента спрацьовує ефект домислення, згадки, і він може дописати до тексту інформацію, про яку забув або не встиг сказати під час інтерв’ю. У свою чергу журналіст має виявити максимум тактовності, щоб остаточна перевірка не переінакшила задуму інтерв’ю, його концепцію і стилістику.

Французька школа журналістики щодо візування інтерв’ю не дає однозначної відповіді. Як і в Україні, деякі редакції наполягають на візуванні, аби “надалі уникнути можливих проблем з інтерв’юйованим” [88, 5–6]. Зазначається також, що безперечно слід візувати інтерв’ю, якщо йдеться про гострий політичний конфлікт або суто наукову розробку, коли в тексті трапляються визначення і терміни невідомі самому журналісту і потенційному читачу. Характерний факт: французькі фахівці застерігають проти того, щоб показувати респонденту текст коментарю або іншої інформації, що має розміщуватися за межами інтерв’ю на  газетній шпальті. Вище вже згадувалося про подібну практику українських видавців.

Американські фахівці зокрема виділяють таку форму інтерв’ю, як розмова по телефону. Телефонне інтерв’ю, на думку автора дослідження, в Україні де-юре не прийнято, хоча існує де-факто. Йдеться про телефонний дзвінок журналіста до добре знайомого фахівця чи експерта з проханням прокоментувати ту чи іншу подію саме у формі бліцінтерв’ю. Запис проводиться на магнітофон. Саме інтерв’ю, як правило, має характер інтерв’ю-монологу.  Тривалість його обмежується кількома хвилинами люб’язної розмови і, за умови хороших стосунків з респондентом, журналіст не завіряє текстовий матеріал. Такі інтерв’ю часто практикуються в політичній журналістиці з політтехнологами, експертами, різноманітними фахівцями, яким періодично слід “засвічуватися” на шпальтах газет, аби підтримати свій імідж. Задумані редакцією саме у стилі бліцматеріалу, ці інтерв’ю зазвичай починаються зі слів: “Скажіть кілька слів... ”; “Коротко висловіть Вашу думку ...”; “Стисло поясніть...”.

Практично жодне спеціальне дослідження, підручник або посібник із журналістики не розглядає проблем, що виникають після публікації інтерв’ю. А вони, ці проблеми, часом перевершують усі сподівання, оскільки суспільний резонанс після виходу матеріалу може  бути як відверто позитивний, так і вороже негативний.  Останній випадок: серія гучних інтерв’ю, де колишні прихильники ідеї “Помаранчевої революції”, не поділивши влади, звинуватили одне одного в некомпетенції, корупції, навіть криміналі. Країна, що була збурена, одухотворена Майданом, відчула себе зрадженою і скривдженою.  За аналогією з американською журналістикою, скандальні виступи на прес-конференціях колишніх революціонерів нагадували історію Моніки Левінські, викладену в прямому ефірі провідних американських телекомпаній. Причому, як і в останньому випадку, українські читачі та глядачі були шоковані не відвертими обвинуваченнями колишніх вождів Майдану, а саме фактом їх зради ідеям свободи і протистояння злу. У випадку з американськими громадянами, численні соціологічні опитування з’ясували пізніше, що американці були більше шоковані не фактом подружньої зради у сім’ї президента, а тим, що він до останнього заперечував свій зв’язок з практиканткою, збрехавши у прямому ефірі всьому народу.

Отже, інтерв’ю часто виступає не лише як жанровий матеріал. Воно служить лакмусовим папірцем, іспитом на етичну категорію правди, поняття добра і зла, що реалізуються у відповідях респондента в розмові з журналістом.

Найменш поширений у сучасній пресі в групі інформаційних жанрів – звіт. За авторським визначенням, сформульованим у період значної активізації і функціонування звіту (післявоєнний період у радянських ЗМІ – до 1995 р. включно), звіт – це вдумливий журналістський виклад обміну думками між людьми під час нарад, з’їздів, конференцій тощо з метою найбільш повного відображення суспільно-політичного значення події, що описується. У характері, стилістиці звіту, глибині суджень і узагальнень виражається позиція не тільки автора, а й засобу масової інформації, його видавця чи інвестора [62, 23]. 

На відміну від замітки, яка, наприклад, про збори політичної партії чи руху повідомляє лише, де і коли вони відбулися, звіт оперативно і дуже детально розповідає про цю подію, зазначає досягнення, зосереджує увагу на причинах хиб і упущень, пропонує шляхи оптимізації стану справ. Звіт є також важливою формою не тільки інформування про соціально значущі події, а й аналізу, узагальнень пропаганди передового досвіду. У звіті, зокрема політичному звіті, спостерігаємо яскраво виявлені елементи полеміки з представниками інших партій, їх ідеологій, утвердження принципів критичного аналізу. Останнє, проте, існує більше у плані побажання при написанні звіту про перебіг політичних явищ, насамперед, коли вони надруковані у партійних виданнях, тяжіють все ж до самокритики поміркованої, перевага надається дошкульним зауваженням у бік політичних супротивників.

Традиції звіту в сучасній пресі, як взагалі й сам факт поодинокої появи матеріалів у формі звіту на сторінках друкованих видань України початку третього тисячоліття, – не данина пам’яті, а скоріше інерція мислення, що притаманна деяким видавцям ще з доби тоталітарної держави. У радянських підручниках з журналістики звітом починався розділ “Інформаційні жанри”, оскільки сам звіт домінував на шпальтах партійно-радянської періодики під час багатоденних з’їздів, коротких конференцій, розширених нарад.

Звіт як жанр виник у ХІХ столітті, коли друковані видання були єдиною можливістю інформувати суспільство про якусь важливу новину. Зокрема, це були звіти з парламентських засідань  в Англії, Національних зборів в Німеччині. Не маючи змоги побачити і почути виступи державних діячів, делегатів через аудіовізуальні ЗМІ, обиватель, як правило, представник середнього класу, ознайомлювався з детальним описом події і майже протокольним текстом виступів у газеті, журналі.

Класичним для радянських підручників був ретельний опис Фрідріхом  Енгельсом у “Новій Рейнській газеті” звіту про діяльність Берлінських і Франкфуртських національних зборів [37, 10]. Менше поміченими для радянських істориків журналістики виявилися добірки найпопулярнішого і наймасовішого на початку минулого сторіччя щотижневика Російської імперії “Нива”, де майже в кожному номері вміщувалися короткі, але змістовні звіти, присвячені різноманітним акціям, з’їздам актуальним подіям, що відбулися на території величезної країни. На сторінках “Нивы” знаходимо звіт про “Съезд попечителей учебных округов” (1904. – № 36); матеріал у формі звіту про відкриття пам’ятника О. С. Пушкіну в Харкові (1904. – № 24); політичний звіт про реакцію зарубіжних держав на перебіг російсько-японської кампанії “Державы и русско-японская война” (1904. – № 10).

Таким чином, звіт у ХІХ столітті мав значною мірою характер універсального комплексного інформування про певну глобальну подію. У газетах чи журналах того історичного періоду він займав місце, адекватне обсягу видання. Ознайомлення з історією звіту свідчить, що він був досить популярним, бо значною мірою задовольняв потреби споживачів інформації і робив це ґрунтовно, розлого, не поспішаючи – згідно з вимогами часу.

За звітом Ульянова-Леніна у газетах “Правда”, “Волна”, “Эхо”, “Пролетарий” можна мати уявлення про перебіг класової і партійної боротьби на початку минулого століття. Традиції Леніна-публіциста згодом широко використовувалися при написанні звітів радянськими журналістами після приходу партії більшовиків до влади.

Проте звіт, навіть в умовах тоталітарної системи (за винятком, зрозуміло, партійних звітів), уже мав ознаки регулятивної функції. Редакція, сам журналіст подекуди дістали хоч і незначну, але певну можливість виявити у звіті ставлення до події вже через інтерпретацію факту. У звітах з партійно-господарських активів редакція мала право замінити “ліберальний” вступ на більш критичний, наголосити в матеріалах звіту на певній ваді, обминаючи увагою інші.

Ця практика набула досить широкого поширення в умовах багатопартійної системи, коли з метою максимально ефективного впливу на читацьку підсвідомість партійна преса у звітних матеріалах загострює увагу на дрібних негативах, уникаючи згадки про більш істотні вади.

Прийнято вважати, що чим старанніше реалізував журналіст свої творчі здібності у звітному матеріалі, чим ефективніше подала цей звіт газета на своїх шпальтах, тим ширше використані можливості цього конкретного друкованого ЗМІ. Проте теорія страждає від практики втручання в редакційну політику власників газети чи журналу, чиї економічні та політичні інтереси дуже часто не мають нічого спільного з правдивою інтерпретацією подій.

Видова характеристика звітів, їх різновиди зумовлені творчим, редакційним завданням, задумом автора і характерними особливостями об’єкта чи події, що підлягає аналізу в звіті. Залежно від теми, яку ставить перед редакцією інвестор, звіт може мати суто інформаційний або аналітичний характер.

Найбільш оперативно, лаконічно повідомляє про подію стислий хронікальний звіт. Насправді він мало в чому відрізняється від розширеної інформаційної замітки або короткої кореспонденції. Такий звіт зазвичай відповідає на запитання: хто (що)? де? коли? яким чином?

Виграючи в оперативності, стислий хронікальний звіт розкриває суть, політичну чи соціальну спрямованість події, але не дає повного, детального уявлення про неї. Часто такий звіт передує розгорнутому звітові, самою своєю появою викликаючи у читача бажання більш повно дізнатися про те, що сталося.

Точне і якнайповніше відтворення події з усіма її подробицями у відповідній часовій послідовності дає прямий інформаційний (загальний, розгорнутий) звіт.

У прямих інформаційних звітах, як правило, з протокольною точністю розповідається про визначні події у житті суспільства: інавгурація Президента, урочисте відкриття сесії парламенту нового скликання і т. ін. Ці звіти характеризуються детальним описом подій, часовим хронометражем, великою кількістю світлин. При цьому передбачається робота не одного, а цілої бригади журналістів, кожний з яких відповідає за свою ділянку роботи, висвітлюючи об’єкт чи подію з необхідного ракурсу. В інформаційному звіті обмежується застосування переказу слів учасників події, небажане цитування уривків доповідей чи діалогів. Заохочуються пряма мова, адекватно записане інтерв’ю.

Такі звіти, як правило, займають велику газетну площу  і практикуються урядовими виданнями “Голос України”, “Урядовий кур’єр”.

У приватних виданнях набула популярності аналітична форма звіту. Часом за обсягом вона нагадує розширену кореспонденцію, але відрізняється від неї принаймні прагненням автора чи редакції загалом дотримуватися документально засвідчених фактів, не проводити широких масштабних порівнянь. Автор аналітичного звіту прагне не тільки переповісти суть того, що сталося, а й  зробити власні узагальнення, висновки.

Аналітичні звіти поділяються на тематичні та проблемні. У тематичному звіті журналіст виділяє із усієї інформації головну тему, яка становить основу, лейтмотив події. Для підготовки тематичного звіту  до уваги може братися кілька виступів або навіть один. Це дає можливість вводити в матеріал елементи власного аналізу, додаткові факти, найповніше використовувати особисті враження. Практикується розгляд кількох питань, здебільшого пов’язаних між собою. Висвітлення перебігу подій  у тематичному звіті може не відповідати справжньому її розвитку в часі й максимальній повноті. Така форма звіту більшою мірою суб’єктивна. Адже, починаючи з теми і закінчуючи узагальненнями, – це результат журналістського бачення події [62, 33]. Тематичний звіт якнайповніше відповідає політичним орієнтаціям сучасних видань і є спробою певним чином вплинути на економічні стосунки в інтересах інвестора.

Проблемний звіт у самій своїй основі передбачає порушення проблеми, водночас пропонуючи варіант її вирішення. Подія у проблемному звіті, на відміну від інформаційного, є лише приводом для написання матеріалу. Журналіст бере до уваги  лише окремі думки, вислови, судження, почуті й усвідомлені під час перебігу події. Для висвітлення проблеми залучається велика кількість фактів, проводяться паралелі, часто – історичні екскурси, глобальні узагальнення. Аналіз у проблемному звіті виходить, таким чином, за межі опису самої події, але сам факт аналізу сприяє розв’язанню проблеми.

Проблемний звіт через полемічну загостреність, критичний елемент є найбільш читабельним серед інших варіантів звіту. Часто використовується у міжпартійній боротьбі, при з'ясуванні економічних суперечок.

Таким чином, група інформаційних жанрів у сучасній друкованій журналістиці має тенденцію до надзвичайно швидкого і динамічного розвитку. Відбувається взаємоперехід жанрів у межах самої інформаційної системи, що свідчить про підвищення професійного рівня українських журналістів, які вчасно реагують на запити читацької аудиторії.

Серед інформаційних жанрів найбільш вживаними у друкованих ЗМІ є репортаж та інтерв’ю. Форми та інваріантність цих жанрів малорозроблені українською журналістикознавчою наукою і тому журналісти-практики часто діють навмання, інтуїтивно шукаючи найоптимальніші методи подання матеріалу. Відставання національної репортерської школи від західних і північноамериканських стандартів зумовлено десятиріччями фактичного занепаду системи інформаційних жанрів, що підлягала суворій цензурі в умовах однопартійної системи і державної власності на ЗМІ.

Проте система інформаційних жанрів, діючи в нових соціально-економічних умовах, швидко відновлюється, відповідаючи на суспільні запити читачів.     

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1989.
2. Апифанов В. В прорубь за счастьем // Газета по-киевски. – 2006. – № 12 (512).
3. Бабашин И. Шахтеры умерли дважды // Газета по-киевски. – 2006. – № 2 (502).
4. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М., 1972.
5. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. – М.: Худож. лит., 1990. – 478 с.
6. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М., 1986.
7. Биографический метод: История. Методология. Практика. – М., 1994.
8. Білошапка М. Місто з чорним небом // ЕКО. – 2003. – Груд.
9. Бочаров Г. Что человек может. Тринадцать историй о мужестве. – М.: Правда, 1983. – 384 c.
10. Бредбери Р. Память человечества. – М.: Книга, 1981. – 239 с.
11. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості. – Д: Вид-во Дніпропетров. ун-ту, 2001.
12. Вайшенберг З. Новинна журналістика. – К.: Академія української преси; Центр вільної преси, 2004. – 260 с.
13. Вакуров В. Н., Кохтев Н. Н., Солганик Г. Я. Стилистика газетных жанров. – М.: Высш. шк., 1978.
14. Вальо П. Гибель 31-го отдела. – М.: Правда, 1989.
15. Вальраф Г. Репортер обвиняет. – М.: Прогресс, 1988. – 399 с.
16. Василенко М. К. Історичний репортаж, парадокси жанру, методика підготовки і написання // Наукові записки Інституту журналістики. – 2001. – Т. 3.
17. Василенко М. К. Особливості підготовки репортерів для жанру репортаж-розслідування // Актуальні питання масової комунікації. – К., 2002. – Вип. 3. – Ч. 1.
18. Василенко М. К. Підготовка репортерів до збирання фактажу методом “журналіст змінює професію” // Наукові записки Інституту журналістики. – 2003. – Т. 12.
19. Василенко М. К. Принцип “дзеркала” як заповідь професійного журналіста // Актуальні питання масової комунікації. – К., 2000. – Вип. 1.
20. Василенко М. К. Про ефективність підготовки репортерів за оновленою програмою в Інституті журналістки // Наукові записки Інституту журналістики – 2001. – Т. 2.
21. Василенко М. К. Развитие информационных жанров  в  современных СМИ // Современная журналистика: Учебник для студентов институтов и факультетов журналистики. – К.: Центр свободной прессы, 1999.
22. Василенко М. К. Репортаж-застереження // Українське журналістикознавство.– К., 2001.– Вип. 2.
23. Василенко Н. Мироздание по Владимиру Кулебе // Волонтер. –2000. – № 1 (15).
24. Вахович Т. Общественное слушание? Нет, общественное кричание // Газета по-киевски. – 2005. – № 135 (369).
25. Вержбицкий Н. Встречи с Куприным // Звезда. – 1967. – № 5.
26.   Газетные жанры. – 2-е изд., перераб. – М.: Изд-во полит. лит., 1976. – 176 с.
27. Гід журналіста: Збірка навчальних матеріалів. – К., 1999. – 96 с.
28. Гол Дж. Онлайнова журналістика. – К.: К.І.С., 2005.
29. Голубев В. Проблемная статья в газете // Газетные жанры. – М.: Изд-во полит. лит., 1976. – 176 с.
30. Гольденвейзер А. Вблизи Толстого. Воспоминания. – М., 2002. – 653 с.
31. Гончаренко А. Спогади. – Чикаго: Вільна друкарня, 1982. – 48 с.
32. Горохов В. М. Закономерности журналистского творчества. – М., 1975.
33. Гудинов А. Тайна чужой профессии. – М., 1967.
34. Данилюк П. Город пушкинской любви и десяти церквей // Газета по-киевски. – 2005. – № 255 (489).
35. Джонсон П. Что стало с социализмом? / Ответ. за русский вариант К. Гальской. – Ридерз Дайджест, 1988.
36. ЕКО: Всеукраїнська газета екологічної громадськості / Відп. за вип. М. Василенко. – К., 2004–2006.
37. Енгельс Ф. Франкфуртські збори // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 5.
38. Жанры советской газеты: Учебное пособие для факультетов журналистики университетов. – М.: Высш. шк., 1972. – 424 с.
39. Завтра (Tomorrow): Щотижневик / Відп. за вип. М. Василенко. – 1993. – № 1.
40. Закон України “Про інформацію” // Збірник України: інформація і  свобода слова. – К.: Молодь, 1997.
41. Здоровега В. И. Слово тоже есть дело. Некоторые проблемы теории публицистики. – М. 1979.
42. Здоровеги В. Теорія і методика журналістської творчості: Підручник. – 2-ге вид. – Л.: Таіс, 2004.
43. Информационные жанры газетной публицистики / Под. ред. В. Д. Пельта. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1976.
44. Информационные жанры газетной публицистики: Хрестоматия. – М.: Изд-во Москов. ун-та, 1986. – 296 с.
45. Каппон Р. Настанови журналістам Ассошіейтед Пресс. – К.: Видавничий дім Києво-Могилянської академії, 2005.
46. Ким М. Н. Жанры современной журналистики. – Санкт-Петербург: Изд-во Михайлова В. А., 2004.
47. Кокотюха А. Земля, пропитанная литературой // Газета по-киевски. – 2005. – № 136 (370).
48. Кольцов М. Избранные произведения: В 3 т. – М., 1967. – Т. 1.
49. Константинов А. Журналистское расследование. – Санкт-Петербург: Издательский дом “Нево”, 2001. – 383 с.
50. Краткая литературная энциклопедия / Главред. А. А. Сурков. – М.: Сов. энциклопедия, 1972. – Т. 7.
51. Кройчик Л. Е. Система журналистских жанров // Основы творческой деятельности журналиста / Под. ред. С. Корконосенко. – СПб., 2000.
52. Лазутина Г. В. Технология и методика журналистского творчества. – М., 1988.
53. Лем С. Библиотека ХХІ века. – М.: АСТ Ермак, 2003.
54. Лем С. Фантастика и футурология. – М.: АСТ Ермак, 2004.
55. Лубкович І. М. Соціологія і журналістика. – Л.: Паіс, 2003.
56. Ляскало Н. Місто, що “сповзає” // ЕКО. – 2005. – Січ.
57. Марк Твен. Американский президент. Роман. Очерки и рассказы. Публицистика. – М.: Худ. лит., 1984. –   365 с.
58. Меженцев М. Т. Публицистический прогноз. – Ростов н/Д, 1983.
59. Михайлин І. А. Основи журналістики: Підручник. – 3-тє вид. – Л.,  2003. – 283 с.
60. Михайлин І. Нарис з історіографії історії української журналістики: Методологічні уроки Івана Франка // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. Сьомої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 17–18 травня 2002 р. – Л., 2002.
61. Москаленко А. Вступ до журналістики. <span class="dash041e_0431_044b_0447_043d_044b_0439__Char" style="