Інноваційні моделі сталого зростання. Виклики та можливості в умовах глобалізації економіки

 

Вступ

Аналізуючи економічне зростання  та вибір стратегій у країнах  Європи після Другої світової війни, можна чітко виявити різні  результати та підходи, характерні для  конкретних країн та адаптовані під  конкретні особливості та виклики  на національному рівні. Звісно, що внаслідок створення та розширення Європейського Союзу (ЄС) Європа поступово  втрачає свою неоднорідність, однак  зближення на рівні інституцій та стратегічних планів відбувається все  ще досить повільно. Якщо інтерпретувати таку ситуацію дещо узагальнено, то існуванням європейської моделі економічної стратегії  та її впровадженням можна просто знехтувати. [9]

Відповідно, запозичення  досвіду буде можливим лише на рівні  конкретної країни або навіть на нижчому  структурному рівні, наприклад, при  ухваленні конкретних політичних рішень. Перехід до нижчого структурного рівня суттєво збільшує обсяг  доступної інформації, однак потребує потужних засобів для оброблення інформації, щоб  робити реалістичні  висновки.

Тому метою цієї роботи є:

- узагальнення європейського досвіду формування та реалізації інноваційної політики та отримання найбільш інформативних оцінок у контексті проведення аналізу стану та перспектив реалізації науково-технічної та інноваційної політики в Україні.

- підтримка розробки інноваційної політики на державному та регіональному рівні в цілях посилення політики України у сфері науки та

інновацій відповідно до кращої практики Європейського Союзу.

 

 

 

 

 

 

 

1. Інноваційні моделі сталого зростання. Виклики та можливості в умовах глобалізації економіки

 

Аналізуючи економічне зростання  та вибір стратегій у країнах  Європи після Другої світової війни, можна чітко виявити різні  результати та підходи, характерні для  конкретних країн та адаптовані під  конкретні особливості та виклики  на національному рівні. Звісно, що внаслідок створення та розширення Європейського Союзу (ЄС) Європа поступово  втрачає свою неоднорідність, однак  зближення на рівні інституцій та стратегічних планів відбувається все  ще досить повільно. Якщо інтерпретувати таку ситуацію дещо узагальнено, то існуванням європейської моделі економічної стратегії  та її впровадженням можна просто знехтувати. Відповідно, запозичення  досвіду буде можливим лише на рівні  конкретної країни або навіть на нижчому  структурному рівні, наприклад, при  ухваленні конкретних політичних рішень. Перехід до нижчого структурного рівня суттєво збільшує обсяг  доступної інформації, однак потребує потужних засобів для оброблення інформації, щоб  робити реалістичні  висновки. Наприклад,ініціатива  з  підготовки Європейського  інноваційного  табло (ЄІТ) зібрала дані (наприклад, в рамках ініціативи з підготовки Європейського інноваційного табло  було зібрано дані) про понад 1400 інноваційних заходів по всій Європі. Попри такі величезні зусилля досить складно  уявити повну картину, яка б містила  усі заходи.

Країни ЄС значно різняться  за рівнем продуктивності. Для економік Болгарії та Румунії цей рівень досягає  навіть 40%  від середньоєвропейського, а в Люксембурзі – перевищує  його на 80%.  Динаміка  продуктивності у Європі постійно порівнюється з  відповідним  показником для США, і порівняння постійно виявляло істотні відмінності незалежно від того, який показник продуктивності застосовувався. Так, розрив між США та ЄС зараз становить приблизно 50% за показником ВВП на душу населення, 42% – за показником ВВП на одного зайнятого, 28% – за показником ВВП на відпрацьовану робочу годину (Звіт про конкурентоспроможність, 2011).

Здатність до інновацій є  однією з основних  сильних сторін  успішних компаній, організацій та країн. Велика кількість досліджень підтвердила, що інновації мають  помітний позитивний вплив на зміну  продуктивності, а отже сприяють зростанню (Ромер (1990), Ґроссман та Гелпман (1991), Агіон та Говітт (1992), Коу та Гелпман (1995), огляд емпіричної літератури див. Кемерон (1998). Такий погляд також був підтверджений емпіричними дослідженнями, незалежно від рівня структурної організації,  аналізованого часового періоду або країн (Ґуллек та ван Поттельсберге (2003)). Якщо інновація працює як  ―двигун зростання‖  і якщо зростання було основною метою певної стратегії, тоді доречним буде запровадження відповідних стратегій для розвитку інноваційних можливостей.[7]

Економісти вже протягом кількох десятиліть обговорюють  зв’язок між інноваціями та конкуренцією. Деякі з них стверджують, що інновації  є формою конкуренції, відповідно, ринкова  структура, яка стимулює цінову конкуренцію, також стимулюватиме інновації. Інші економісти, часто цитуючи ранні  роботи Йозефа Шумпетера (1942), наполягають, що великі компанії, ймовірно, на насичених ринках, більш схильні підтримувати інновації, ніж малі компанії. Відповідно до існуючого спільного погляду, перевагу надають перевернутому U-подібному зв’язку між інноваціями та конкуренцією: занадто низька конкуренція стримує інновації, так само як і занадто висока. У той же час існує оптимальний взаємозв’язок між інноваціями та конкуренцією.

Більш ніж 50-відсоткове підвищення інтенсивності науково-дослідницької  діяльності (згідно з Лісабонською стратегією) стане реальністю лише в разі докорінних змін промислових  структур. Новим компаніям, які багато витрачають на високотехнологічні розробки та на сучасну науково-дослідну діяльність, необхідно дозволяти використовувати  існуючі технологічні можливості, і  таким чином збільшувати свій капітал, а компаніям у традиційних галузях треба давати можливість для скорочення діяльності. Цей іноді болісний процес відбувається або шляхом бізнес-диверсифікації старих і нових компаній, або шляхом переміщення компаній  за межі Європи. Це є вагомим свідченням того, що створення нових компаній у Європі відбувається менш динамічно, ніж у США. Громіздкі промислові структури країн Європи обмежують потенційне підвищення продуктивності шляхом ліквідації найменш продуктивних компаній, знижують стимули для існуючих компаній до збільшення власної продуктивності та нехтують можливостями  щодо створення нових галузей. Є також свідчення, що  повільний розвиток внутрішнього ринку та відсутність гнучкості на ринку товарів та робочої сили уповільнює динаміку економіки. Експерименти з моделлю QUEST для обчислення великомасштабного впливу реформ товарного ринку в період 1995-2003 рр. свідчать про  позитивний вплив на ВВП у розмірі 1,5%, з якого 1%  припадає на збільшення зайнятості і 0,5% на підвищення продуктивності праці.[8]

Моделі розвитку

1. Європейська модель (моделі)

На перший погляд Європа здається однорідною економічною зоною, яка розробила спільні інституції та принципи управління економічною  діяльністю на  дедалі більш інтегрованому  спільному ринку, що стає. Відповідно, багато оглядачів говорять про існування  європейської економічної та соціальної моделі, для якої характерні:

- відносно високий рівень податків, державної діяльності, перерозподілу та соціальної цілісності;

- універсальні служби суспільних послуг (охорони здоров’я та освіти), комплексний соціальний захист (для хворих, літніх та безробітних, тощо);

- широкі права робітників та соціальний діалог;

- дотримання макроекономічній стабільності шляхом грошової та фіскальної політики.

Багато дослідників критикували  такі особливості європейської  моделі за дещо повільніше економічне зростання у порівнянні зі США  починаючи з середини 1990-х рр., навіть попри те, що після Другої  світової війни європейська економічна та соціальна модель забезпечувала  успішний процес надолужування, в ході якого Європа  скоротила відставання  від США.

Згідно з іншою думкою, така однорідність  не спостерігається  на національному рівні, внаслідок  чого формуються національні системи  з глибоко вкоріненими моделями і поведінковими особливостями, що складалися протягом тривалого часу, руйнувалися війнами, революціями та іншими подіями. Про доволі помітні  національні  відмінності свідчить  суттєва відмінність  у економічних показниках внаслідок неоднорідності  інституційної організації, політики та стратегії, галузевої спеціалізації тощо.

Хоча чіткі національні  відмінності існуватимуть завжди,  результатом намагань щодо визначення типології країн Європи  стали (щонайменше) 4 різні європейські економічні та соціальні моделі, які можна охарактеризувати таким чином:

Скандинавська модель: Швеція, Норвегія, Данія, Фінляндія

Базується на рівності, комплексному підході, соціальній інтеграції, універсальності:

- велика інфраструктура соціальних служб, які надають високоякісні послуги за доступною ціною;

- високий рівень зайнятості та дотримання гендерній рівності;

- податкові джерела фінансування допомоги по безробіттю та медичного забезпечення;

- прогресивна система оподаткування, податки на майно та на спадок;

- низькі податки на бізнес;

- доволі високі мінімальні зарплати, високі ставки заміщення, пенсії зі щедрими

- мінімальними стандартами та пов’язаними з прибутками елементами;

- соціальне партнерство;

- відповідальність профспілок за страхування по безробіттю та підготовку кадрів.

Континентальна модель: Німеччина, Франція, Бельгія, Нідерланди, Австрія, Швейцарія

Базується на збереженні соціального  статусу та переважанні грошових виплат:

- залежність соціальних грошових трансфертів від прибутків  при низьких мінімальних стандартах;

- система соціального забезпечення, основана на розмірі внесків/відрахувань;

- незначний ступінь перерозподілу, регресивна податкова структура (низькі податки на багатство, високі податки на працю та споживання);

- кооперативні міжгалузеві відносини та узгоджений рівень зарплати.

Англосаксонська модель: англо-американська модель у Європі (Велика Б Англосаксонська модель: англо-американська модель у Європі (Велика Британія, Ірландія) та у світі (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія);

- переважна роль ринків, мінімальна роль держави;

- низький рівень регулювання;

- висока конкуренція, складна структура регулювання систем забезпечення;

- вибірковість соціальних виплат;

- стратегії ― від соціального забезпечення до праці‖;

- система державного медичного забезпечення (Велика Британія, у США лише для бідних)

- та (частково) державне фінансування шкіл (Велика Британія, але не США)

Середземноморська модель: Італія, Іспанія, Португалія, Греція

- важлива роль родинних зв’язків;

- низький рівень соціальних трансфертів;

- високий ступінь гендерної нерівності, низька частка робочої сили у всіх вікових групах;

- збереження окремих рис аграрного патріархального суспільства.

Ці типології одночасно  ускладнюють і полегшують питання, оскільки вони є набагато більш диференційованими, ніж (неіснуюча)  європейська модель, яку часто використовують у порівняннях  між Європою та США, але вони суттєво  спрощують підходи для аналізу  показників на рівні окремої країни. Крім того, таку типологію можна  використовувати для аналізу  показників зростання в Європі, аби  з’ясувати, який з цих типів європейської економічної та соціальної моделі найкраще підходить для протидії теперішнім економічним викликам і, отже, зможе  стати альтернативою орієнтованому  суто на ринок підходу англосаксонської моделі, яка натикається на великий  опір у багатьох країнах Європи.[8]

 

2. Досвід ЄС та інших країн щодо встановлення пріоритетів інноваційного і технологічного розвитку

 

Встановлення пріоритетів  – це питання не лише на рівні  загальної інноваційної політики держави, а насамперед завдання, яке однаково непокоїть окремі органи, що надають  фінансування, наукові організації, університети та інших ключових дійових  осіб в інноваційній системі. Це ускладнює координацію між різними стратегічними рівнями та між учасниками цього процесу. Тому потрібен мати чіткий та прозорий  розподіл праці між різними організаціями. Хоча стосовно доречного рівня централізації або децентралізації процесів встановлення пріоритетів не існує єдиної моделі або гарної практики, але можна виділити деякі загальні настанови. На національному рівні слід залишити  визначення загального рівня пріоритетності інновацій в контексті загальнодержавної політики, який також відображається в видатках бюджету на ДР. Національний рівень також найкраще підходить для визначення загальносистемних проблем, таких як ПІВ, підтримка малих та середніх підприємств та регуляторна діяльність; для встановлення загальних функціональних та тематичних пріоритетних сфер, таких як соціальні питання (наприклад, довкілля, охорона здоров’я), а також відповідних ринкових механізмів. А виконавцям ДР (університети, дослідницькі центри, підприємства) доручити переформулювати ці стратегічні пріоритети у більш конкретні дії та робочі пріоритети.[7]

Сьогодні в інноваційній політиці існують різні види пріоритетів:

- цільові пріоритети;

- функціональні пріоритети;

- тематичні пріоритети.

На рівні ЄС тривалий час  існувало занепокоєння  з приводу  зниження міжнародної конкурентоздатності, що частково пов’язувалось із недостатньою інноваційною діяльністю. В результаті у 2000 р. Європейський Союз сам встановив амбіційну ціль – стати ― найбільш конкурентоздатною та динамічною економікою в світі, що ґрунтується на знаннях до 2010 р. Ця політична установка стала відомою як Лісабонська стратегія (ЛС). Підтримка інноваційної діяльності, зокрема стимулювання інвестицій у ДР, стало ключовим елементом цієї стратегії після мети, визначеної у Барселоні, що полягала у збільшені сукупних інвестицій у ДР до рівня 3 % від ВВП до 2011 р. Шляхи та засоби досягнення цієї мети були спершу визначені у 2002 р. Комісією в Повідомлені ― Більше досліджень для Європи – у напрямку до 3 % від ВВП‖ та призвели до укладання Плану дій ― Інвестиції у дослідження, ухваленого Комісією у 2003 р. Переглянута Лісабонська стратегія була запроваджена у 2005 р. разом із щодо Європейського партнерства заради зростання та робочих місць. Знання та інновації були виокремленні Європейською Радою як однин із трьох стовпів Партнерства заради зростання та робочих місць. Це відображено в Інтегрованих настановах для країн-членів, які впроваджуються ними відповідно до ― Національних програм реформ, що вийшли в світ восени.[9]