Інноваційні моделі сталого зростання. Виклики та можливості в умовах глобалізації економіки

Сьогодні в сфері інноваційної політики основною політичною стратегією Співтовариства є ― Загальна інноваційна стратегія для ЄС‖, запроваджена у 2006 р., яка вказує шляхи поєднання інновацій промислового походження та інновацій суспільного походження  з конкурентоздатністю та державною політикою на всіх рівнях як ключового елементу оновленої Лісабонської стратегії заради зростання та робочих місць. Стратегія виділяє десять пріоритетних дій у дорожню карту дій на національному та європейському рівнях.[4]

Більшість інструментів та механізмів також лежать в сфері  відповідальності  країн-членів, що ускладнює реалізацію та вимагає  механізмів вертикальної координації. Були запроваджені різноманітні механізми, такі як Національні програми реформ, Відкритий метод координації (ВМК), а також спільні фінансові  та регуляторні рамки.

В останній час здійснювалися спроби раціоналізувати інноваційну політику в ЄС. Одним з ключових кроків у цьому процесі стало призначення у листопаді 2009 р. (вперше в ЄС) комісара з питань інноваційної політики. Наступним великим кроком у цьому процесі стала нова основна стратегія досліджень та інновацій, оприлюднена під час саміту європейських лідерів восени 2010 р. Нова стратегія стала ключовим пунктом порядку денного цієї  зустрічі. Для підготовки переглянутої інноваційної політики була сформована нова підгрупа ― комісарів з питань інноваційної політики для забезпечення координації та проведення обговорень різних сфер цієї політики. Іншим інструментом встановлення пріоритетів високого рівня є Інноваційна стратегія ОЕСР,  спрямована на забезпечення взаємного посилення політик та рекомендацій для пожвавлення інноваційної діяльності як на загальноєвропейському, так і на національному рівні.

Політика ЄС щодо досліджень та інновацій має прямий вплив  на поведінку суб’єктів досліджень. Рамкові програми посилили  загальноєвропейську співпрацю. Важливо мати на увазі, що моделі співпраці в цій системі не відповідають моделям тематичної спеціалізації окремих країн, але є конвергентними щодо функціональних пріоритетів.

Встановлення пріоритетів  зазвичай є частиною більш загального процесу розроблення стратегії технологічної політики. Такий стратегічний процес став дуже популярним або навіть обов’язковим у багатьох країнах, де відбуваються реформи державного управління, що вимагають більшої відповідальності, а також регулярного моніторингу та оцінювання політики. Звичайними проблемами при цьому є існування великої кількості стратегічних документів, що дублюють один одного, та велика кількість координаційних органів. Таким чином, дуже важливо, щоб процес реалізації  стратегії регулювався організацією або органом, який має нормальні зв’язки з основними організаціями-виконавцями (міністерства, агенції), а також можливості впливати на їхню поведінку. Можливість не повинна розумітися як формальна влада, а має полягати у підтримці на високому рівні та/або надання ресурсів, які можуть бути використані для прискорення процесу реалізації. Оскільки встановлення пріоритетів відбувається на багатьох рівнях та в багатьох організаціях, дуже важливо мати можливість чіткого посилання на загальну стратегію інноваційної політики на кожному рівні.

3. Досвід ЄС та інших країн щодо сприяння дослідженням, розробкам та інноваціям: податкові пільги та послуги з підтримки.

Уряди протягом багатьох років  підтримували діяльність компаній та інших суб’єктів у сфері наукових досліджень і розробок (ДР) через різноманітні схеми. Однією з важливих відмінностей між цими схемами є  пріоритет попиту та  пріоритет пропозиції. Заходи, основані на пріоритеті пропозиції можуть в подальшому визначатись певними фінансовими інструментами та різноманітними схемами надання послуг.  Заходи, основані пріоритеті попиту  включають систематичні політичні заходи, регулювання та підтримку приватного попиту. Важливо  зауважити, що уряди  дедалі більше застосовують  широке поєднання підходів при визначенні  конкретної політики, що призводить до співіснування різних заходів на національному, локальному і секторальному рівні.

З погляду на перспективу  зникнення ринкових відносин у ― ідеальному світі, пряма підтримка буде найкращим заходом урядового регулювання ДР та інновацій. При цьому державна влада має визначати проекти, фінансування яких дає найбільш високий соціальний результат, а також проекти, за які компаніям доцільно братись лише за умови державної підтримки. Державну політику прямої підтримки  також  досить часто критикують через підхід ― обрання переможців за відсутності будь-якої інформації про те, які проекти, компанії чи галузі промисловості будуть ставати переможцями в майбутньому. Крім того, заходи з прямої підтримки включають різні рівні прийняття політичних рішень, що часто спричиняє виникнення бюрократії, складних схем оцінювання (з точки зору самих компаній) і це може призвести  до прийняття невірного рішення.

Пряма підтримка залишається основним політичним механізмом у більшості розвинених країн. Такий тип підтримки має підтверджений позитивний вплив на інтенсивність проведення ДР та  на  здатність компаній  освоювати і використовувати знання, яка формується завдяки здійсненню ДР у державних установах. Така пряма державна підтримка також допомогла промисловості  виконати важливе завдання у відповідності з політикою державних органів, пов’язане з посиленням державної безпеки, охорони здоров’я  та розвитком енергетичної галузі.

Використання податкового  стимулювання  істотно розширилось у країнах-членах ОЕСР протягом останніх 15 років. Одна з причин цього полягала у намаганні включення до сфери політики більш широкого кола компаній (особливо малих підприємств) та моделей інновацій. Глобалізація ДР та інновацій також призвела до формування політики залучення коштів до ДР, а податкове стимулювання стало важливою новою політичною схемою в багатьох країнах. [8]

В 1995 р. податкове стимулювання ДР використовували 12 країн-членів ОЕСР, а у 2010 р. кількість цих країн зросла до 21.  З усіх  країн-членів ОЕСР податкове стимулювання ще не впровадили  лише Фінляндія, Ісландія, Швейцарія, Люксембург та Словаччина, хоча дискусії щодо їх впровадження вже пожвавились, принаймні, у Швеції, Німеччині та Фінляндії. Таблиця 1.1 містить дані про ступінь та основні типи заходів з податкового стимулювання в  країнах-членах ОЕСР (використані абревіатури країн) станом на 2011 р.

Таблиця 1.1. Типи податкового стимулювання ДР в країнах-членах ОЕСР

Джерело [OECD]¹

Таблиця 1.1  визначає різницю між двома типами  податкового стимулювання, тобто : 1) надання кредитів чи списання податків на прибуток та  2) надання кредитів чи списання сплачуваних податків. Серед підвидів цих двох типів  податкового стимулювання  можливо виділити такі схеми як  база для зниження, законні витрати, які мають бути включені, спеціальні умови для досягнення визначених результатів зі спеціальною метою. Існує різниця і між підходами до стимулювання діяльності  неприбуткових компаній, субпідрядників, іноземних ДР, до визначення порогів для прийнятних кредитів чи списань, а також є різниця між тим, який тип ДР використано. Різниця між типами  податкового стимулювання в різних країнах  залежить від того, на які аспекти ДР та інновацій воно впливатиме, тобто на трансфер технологій та промислове застосування, дослідження, розроблення високотехнологічної продукції та інше.[10]

Податки на ДР можуть бути знижені через кредитування на основі абсолютних витрат на ДР та рівня їх зростання,  або цих двох  підстав для зниження податків.  При цьому найбільшого поширення набула схема, що передбачає зниження податків на підставі абсолютних витрат на ДР, а друге місце посідає поєднання цих двох схем.

І нарешті, підтримка  неприбутковим компаніям має надаватись на основі  їх окремого  розгляду. Компанії, які повністю орієнтовані на наукові ДР та інновації, можуть стабільно мати  низькі економічні показники і тому залежати від державної підтримки, якщо держава визначить, що можливості їх розвитку перевищують середній рівень.[9]

Але максимальне  податкове стимулювання не може застосовуватись до компаній, які, на думку урядів, в довготривалій перспективі здатні самі сформувати власний потенціал.  Аби запобігти цьому, країни значно удосконалили схеми оподаткування.  Наприклад,  податкові кредити чи списання можуть базуватись на розрахунках минулих  або, навпаки, майбутніх доходів або товарообігу. Однак тоді розбіжності між прямим субсидіями на ДР та податковим стимулюванням  проявляються все більше,  а схеми знову починають ускладнюватись та втрачати прозорість при регулюванні діяльності компаній.[10]

4. Аналіз поточних державних науково-дослідних та інноваційних програм в ЄС та Україні

Розроблення програми  –  це загальний метод, який використовується для визначення цільових дій.  Державні програми з наукових досліджень та інноваційного розвитку можуть передбачати  застосування будь-яких вище наведених  видів заходів, але типові програми складаються лише з тематичних та визначених заходів підтримки інноваційного  розвитку.

Під державною програмою  в країнах ЄС зазвичай розуміють  низку дій, спрямованих на досягнення конкретних стратегічних завдань уряду.  Іноді такі дії, що складають програму, є попередньо визначеними та деталізованими, але  найчастіше окреслюються лише головні завдання, а конкретні  заходи з лишаються відкритими (так  звані ― програми-парасольки).

Державна програма зазвичай має такі характеристики:

- вона має загальне попередньо визначене науково обґрунтоване стратегічне завдання (наприклад, підвищення конкурентних переваг певної галузі промисловості);

- вона є відкритою або частково відкритою платформою для співпраці, як правило  між науковцями, підприємцями та урядом;

- її основна функція полягає в створенні науково-дослідницьких та інноваційних проектів і співпраці у визначених пріоритетних галузях за допомогою урядових інструментів фінансування (грантів, кредитів, фондів тощо);

- вона складається з низки дій, зокрема поточних заходів, а також з науково-дослідницьких та інноваційних проектів, які здійснюються для досягнення стратегічних завдань;

- дії та заходи з її впровадження є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими, часто спільним, а також є керованими та узгодженими;

- вона обмежена в часі та має чітко визначений початок і кінець, а також бюджет.[9]

Процес впровадження програми перебуває під постійним моніторингом і контролем. Після завершення програми оцінюються її результати та вплив.

Державні програми з підтримки  наукових досліджень та інноваційного  розвитку  зазвичай тривають від 3 до 5 років. Невеликі програми мають бюджет в кілька мільйонів євро на десять проектів, а бюджет великих програм  може сягати мільярдів євро і складатись із сотень науково-дослідних та інноваційних проектів.

Ступінь інтернаціоналізації  дослідницьких програм в Європі значно зріс протягом останніх десяти років. Стає все більше передумов  для міжнародної співпраці у  рамках національних програм,  спільних проектів, двосторонніх угод з фінансування та багато інших форм діяльності з  міжнародними партнерами. Однак більшість  таких форм діяльності досі базується  переважно на партнерстві з іноземними фінансовими організаціями, а не на відкритті фінансових можливостей  для закордонних дослідників. 

Практика спільного фінансування також розвивається за межами програми  ERA-NET, як, наприклад, у рамках тристороннього договору між Німеччиною, Австрією та Швейцарією. Міжнародна відкритість  переважної більшості дослідницьких  проектів не обмежена лише країнами ЄС.  Логічним обґрунтуванням для сприяння такої відкритості є підвищення якості дослідницької роботи, і тому немає вагомих причин для обмеження  кількості обраних країн лише європейськими.  Існують і винятки, зокрема програма CIR-CE в Австрії, яка регулює діяльність дослідницьких  програм в країнах Центральної  та Східної Європи. Також існує  таке явище, як підтримка партнерів дослідницьких програм з країн, які не входять до ЄС, з метою доповнення дій за Рамковою програмою ЄС. Таке явище певним чином відображає поділ праці, в якій співпраця в рамках „типового‖ проекту ЄДП підтримується через рамкові програми ЄС та програми ERA-NET.