Асиміляція за дзвінкістю

Асиміляція за дзвінкістю 
Дзвінкий шумний приголосний, впливаючи на попередній глухий, що стоїть з ним поряд, перетворює його на відповідний дзвінкий: боротьба - [б о р о д´ б á]. 
 
Асиміляція за глухістю 
Дзвінкі приголосні звуки перед глухими в середині слова не уподібнюються до глухих. Лише звук г перед глухими звуками вимовляється так, як парний йому глухий х у п’яти словах: легко – [л é х к о], вогко – [в ó х к о], нігті – [н' í х т 'і], кігті – [к’ í х т' і], дьогтю – [д'ó х т' у]. 
Асиміляція приголосних за глухістю найсильніше виступає на межі префікса й кореня. 
Префікс і прийменник [з] повнюстю знеголошується, змінюючись на глухий [с], наприклад: [с п]ечі, [с т]обою, [с:]обою, [с´ц´]ідити. 
Кінцевий приголосний [з], що закінчує префікси та прийменники, також здебільшого переходить у глухий: ро[с х]итати, бе[с п]еречний, крі[с´:]тіну. 
Кінцевий приголосний [ж] у префіксі й прийменнику між та частці аж зберігає дзвінку вимову:  
мі[ж п]ланетний, а[ж п]оки. 
Приголосні [д], [б] на кінці префіксів від-, над-, перед-, під-, об- і тих же прийменників найбільше з усіх приголосних здатні зберігати дзвінкість у позиції перед наступними глухими, наприклад:  
ві[д п]устка, пі[д п]ерезати, о[б т]рушувати, о[б ш]ивати. 
 
Асиміляція за місцем і способом творення приголосних 
За місцем і способом творення найбільш поширена асиміляція при збігові приголосних свистячих і шиплячих. 
Свистячі повністю уподібнюються наступними шиплячими, наприклад: безжурний - бе[ж:]урний, через жито - чере[ж:]ито, безшумний - бе[ш:]умний, без шапки - бе[ш:]апки, з шухляди - [ш:]ухляди, принісши - прині[ш:]и. 
Ряд орфоепічних норм випливає із змін у групах приголосних: 
-жц-і (запоріжці) – [з'ц']; 
-шц-і (комашці) – [с'ц']; 
-чц-і (в обручці) – [ц':]; 
-тц-і (на нитці) – [ц':]; 
-зч- (розчистити) – [жч]; 
-зж- (розжився) – [ж:]; 
-зш- (злитий) – [жш]; 
-ться (бореться) – [ц':]; 
-шся (смієшся) – [с':]; 
-жся (намажся) – [з'с']; 
-чся (морочся) – [ц':]; 
-здж- (їзджу) - [ждж]; 
-сч- (пісчаний) - [шч]; 
-зч- (зчистити) - [шч]. 
 
Звуки с, ц, з перед ш, ч, ж, дж переходять у відповідні шиплячі: с – ш, ц – ч, з – ж: брязк – бряжчати, пісок – піщаний, козацький – козаччина; сч – щ, цч – чч, зч – жч, здж – ждж: батьківський – батьківщина, їздити – їжджу. 
 
Виняток на письмі становлять прикметники: Параска – Парасчин, Васька – Васчин, Мотузка – Мотузчин. За морфологічним принципом пишуться префікси: розжувати (вимовляєморожжувати), безшумний (вимовляємо бежшумний), розписка (вимовляємо росписка), розсада (вимовляємо росада), розчистити (вимовляємо рошчистити), безхмарний (вимовляємобесхмарний). 
 
Змінюються також ж, ч, ш перед з, с, дз та д, т перед ж, ч, ш, дж, з, с, дз. Але на письмі ці зміни не позначаються: дошка – на дошці [д ó с'ц'і], книжка – у книжці [к н ú з'ц'і], дочка – дочці [д о ц':í], вчиш – вчишся [в ч ú с':a], вчить – вчиться [в ч ú ц':а], морочитися – не морочся [м о р ó ц'с'а], сусідка – сусідці [с у с'í дз'ц'і] – сусідчин [с у с'í д͡ж ч и н], тітка – тітці [т'í ц':і] – тітчин  
[т'í ч:и^е н]. 
 
Асиміляція за м'якістю 
Перед наступними м’якими або пом’якшеними приголосними у вимові виступають м’які [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [н']: [р á д' і с'т']. 
Але перед приголосними  [р’], [к’], [г’], [м’], [б’], [в’], [ф’], [ш’], [ч’], [ш’], що стоять на початку кореня, приголосні [д], [з] в кінці префікса звичайно не помякшуються: відвіку - [в’ і д в’í к у], звідкіля[з в’ і д к’ і л´ á]. 
 
Асиміляція щодо участі носового резонатора 
Асиміляція за носовим резонатором не властива сучасній українській літературній мові, але вона відома багатьом українським діалектам. Така асиміляція проявляється у впливі носового приголосного [н] на попередні губні [б], [в] та пердньоязиковий [д], наприклад: рівний - рі[м н]ий, давно - да[м н]о, бідний - бі[н:]ий, спідниця - спі[н:]иця. 

Українська фонетика

Матеріал з Вікіпедії  — вільної енциклопедії.

Неперевірена версія

У цій статті описується фонетична  система сучасної української мови, включаючи літературні норми й деякі діалектні особливості. В українській мові 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних, додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі, але існують інші погляди на фонемний склад української мови. У поданих нижче таблицях у скісних дужках подані основні фонеми, а у квадратових — їх алофони засобами міжнародного фонетичного алфавіту, також подані символи, якими ці звуки звичайно позначаються засобами кирилиці в україномовній літературі, зокрема орфоепічних словниках (у круглих дужках у таблицях, і курсивом у квадратних у прикладах). Милозвучність української мови створюється багатьма компонентами, вона потребує належної фонетичної організації. Милозвучність вимагає свідомого уникання незграбності в поєднанні звуків, послідовного й неухильного дотримання норм правильної вимови. Серед необмеженої кількості звуків, які існують у природі, невелику групу становлять звуки людської мови. У їх творенні беруть участь органи мовлення, дія яких характеризується цілеспрямованістю, а отже, осмисленістю. Кожен звук має свої акустично-артикуляційні особливості, що залежать від мовленнєвого апарату людини. Місце фонетики та орфоепії в національно-мовному просторі особистості. Звук мовлення і фонема. Рух і положення мовних органів при вимові певних звуків. Правила фонетичного та орфографічного складоподілу. Основні фонетичні одиниці української мови. Будь-яке слово, фраза, розмова складаються із звуків. В процесі їхнього утворення задіяні ряд органів нашого тіла, починаючи від легень і закінчуючи язиком і зубами. В кожної мови свій набір звуків, які часто не співпадають. Наприклад в японській мові не розрізняються українські «р» та «л», а в російській — «г» та «ґ». (Маленька підказка для тих, хто в побуті користується російською — український «ґ» ближчий до російського «г» за вимовою, однаково звучать російське «говорить» і українське «ґанок». Щодо вимови українського «г» — то цей звук м'якший) Певні складнощі з цими явищами виникають лише при вивченні іноземної мови, адже вимову звуків своєї рідної ми засвоюємо не усвідомлено починаючи від кількамісячного віку. Однак правильна вимова звуків (розділ мовознавства, що займається вивченням цієї теми називається орфоепією) — це одна із вимог літературності мови. Адже не слід забувати про певну відмінність у вимові однакових слів в різних регіонах України.

Звук — це найменша одиниця мовлення, це та цеглинка, з якої складаються усе багатство мови. Однак самостійного значення звуки не мають. Лише у поєднанні одне з одним вони допомагають нам розрізняти і створювати слова.

[ред.]Голосні

Діаграма основних проявів  українських голосних та їх алофонів. Більшими точками та шрифтом позначені  основні прояви (коли вони під наголосом  та не йдуть за м'якими приголосними). Червоні лінії пов'язують основний прояв з нескладотворчим алофоном, сині лінії пов'язують основний прояв  з ненаголошеними алофонами, а зелені пов'язують прояви не після м'яких приголосних  з проявами після м'яких приголосних.

Українські голосні — повного творення. Вони вимовляються чітко й виразно як у наголошеній позиції, так і в ненаголошеній, але в ненаголошеній позиції вимовляються приблизно в два рази коротше, і, як наслідок, у якості, що найбільш помітно для голосних з дуже подібними артикуляційними параметрами. Проте в українській мові немає коротких зредукованих голосних, ненаголошені голосні, так само як і наголошені є звуками повного творення.

Голосний /i/ — переднього ряду високого піднесення. Куточки губ розтягнуті, утворюючи вузьку щілину. Цей звук напружений, що надає йому більшої чіткості й виразності. Під час вимови ненаголошеного /i/ губи розтягнуті трохи менше, він стає нижчим, заднішим, та менш напруженим. Звук /i/ вимовляється без помітного наближення до /ɪ/ у більшості як наголошених, так і ненаголошених позицій. У словах інде, іноді, інколи, інший і подібних початковий наголошений /i/ може частково або повністю набувати ознак звука /ɪ/ і вимовлятися як [ ı̽ ], або [ɪ]. Також звук /i/ вимовляється як [ ı̽ ] після /j/ у багатьох суфіксах, основна форма яких зі звуком /ɪ/, а також після /nʲ/ та /j/у закінченнях форм називного й орудного відмінків однини й усіх непрямих відмінків множини присвійних прийменників, числівника третій, та прикметників м'якої групи, тобто відповідно до морфонем з |ɪ|.

Голосний /ɪ/ — переднього ряду високого піднесення, але трохи нижчий і задніший за /i/, ненапружений, куточки губ розтягнуті трохи менше. Під час вимови ненаголошеного /ɪ/ він стає дещо нижчим, його вимова наближається до вимови звука /ɛ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний відносно низького підняття /ɛ ɑ/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний відносно високого підняття /i ɪ ɔ u/, особливо коли цей голосний наголошений.

Голосний /ɛ/ — переднього ряду низько-середнього піднесення, ненапружений, куточки губ трохи розтягнуті, але ще менше ніж при вимові /ɪ/. Під час вимови ненаголошеного /ɛ/ він стає вищим, його вимова наближається до вимови звука /ɪ/. Ці зміни більші й помітніші коли в наступному складі йде голосний вищого підняття /i ɪ u/, і менш помітні коли в наступному складі йде голосний нижчого підняття /ɑ/, особливо коли цей голосний наголошений. Також на вимову ненаголошеного /ɛ/ впливає сусідство м'яких приголосних, в цьому випадку звук ще переднішає й вищає. Але ненаголошений /ɛ/ майже не втрачає своєї якості коли він стоїть на початку слова, є сполучним у складному слові, або ж є закінченням слова.

Голосний /ɑ/ — заднього ряду низького піднесення, ненапружений, губи в його творенні участі не беруть. Під час вимови ненаголошеного /ɑ/ він трохи вищає та переднішає.

Голосний /ɔ/ — заднього ряду середнього піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й трохи випинаються наперед. Під час вимови ненаголошеного /ɔ/ він трохи вищає. За винятком іншомовних слів та коли звук /ɔ/ сполучний у складних словах, у ненаголошеній позиції він ще вищає перед складом з /i u/, а особливо перед складом з наголошеним /u/.

Голосний /u/ — заднього ряду високого піднесення, ненапружений, губи заокруглюються й випинаються наперед значно більше ніж при вимові /ɔ/. Під час вимови ненаголошеного /u/він частково знегублюється, незначною мірою переднішає та нижчає.

Голосні заднього ряду /ɑ ɔ u/ після м'яких приголосних отримують додатковий і-подібний сегмент у початковій фазі, а перед м'якими приголосними — у кінцевій фазі. При цьому як правило зберігається довжина основної фази, і відповідно зростає довжина звучання всього голосного. При швидшому темпі мовлення цей сегмент поширюється й на основну фазу голосного, особливо ненаголошеного, через що голосний стає переднішим і вищим. Найбільш чуттєвим до таких змін є /ɑ/, а найменш чуттєвим — /ɔ/.

Сплутування ненаголошених /ɪ/ та /ɛ/ — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Деякі слова можуть вимовлятись абсолютно однаково: мине́—мене́ [mɛ̝ˈnɛ] [ме^ине́], наведу́—на виду́ [nɑ̽wɪ̞ˈdu] [нави^еду́]. Загалом українському вокалізму властива регресивна дистантна гармонійна асиміляція голосних, у якій голосні в деякій мірі уподібнюються до голосних наступного складу за рядом, піднесенням і огубленістю.

[ред.]Приголосні