Асиміляція за дзвінкістю

[ред.]Фонетичні особливості

Звуки [mʲ bʲ pʲ wʲ fʲ d͡ʒʲ t͡ʃʲ ʒʲ ʃʲ ɡʲ kʲ xʲ ɦʲ] трапляються переважно перед голосним /i/. Проте деякі з них трапляються в таких українських словах, як свято, тьмяний тощо перед голосним /ɑ/, а /w/—/wʲ/ навіть розрізнює пару слів сват—свят ([swɑt] — [sʲwʲɑt]), а [t͡ʃʲː ʒʲː ʃʲː] є в таких іменниках як обличчя, збіжжя, затишшя. Також ці приголосні можуть траплятися перед іншими голосними в таких запозичених словах, як бюро, кювет, пюре тощо. Тому, з огляду на характер поширення цих приголосних в українській мові для них вводиться поняттяфонеми периферійної підсистеми, а в основній системі вони зараз класифікуються як алофони відповідних твердих фонем^[1].

У рядку зімкнених та зімкнено-щілинних ясенні та піднебінно-ясенні звуки — зімкнено-щілинні, а всі інші — зімкнені.

Дзвінкі й глухі звуки  утворюють надгрупу шумних приголосних. Однакові за місцем і способом творення дзвінкі й глухі звуки утворюють  фонологічні пари дзвінкий—глухий, таку саму пару утворюють і /ɦ/—/x/, винятком є глухий /f/, що такої пари не має. Сонорні звуки також подібних пар не мають, і в літературній вимові окрім деяких рідких випадків не знеголошуються.

Ясенні зімкнено-щілинні  та щілинні звуки відповідно до характеру  шуму називаються свистячими, а піднебінно-ясенні зімкнено-щілинні та щілинні звуки  відповідно до характеру шуму називаються  шиплячими.

• Фонема /j/ твориться як приголосний [j] у позиції перед голосними. У позиції перед приголосними та в кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [i̯].
• Фонема /w/ твориться як губно-губний [w] перед огубленими голосними /u ɔ/, часто й перед /ɑ/, а інколи й перед /ɛ ɪ/. Перед /i/, часто перед перед /ɪ ɛ/, а інколи й перед /ɑ/твориться як губно-зубний [ʋ]. А перед приголосними на початку слова, та після голосного в середині та кінці слова вона набуває більшої звучності й твориться як нескладотворчий голосний [u̯].
• Твердий /l/ може артикулюватися в будь-якому місці, властивому для передньоязикових приголосних. Перед /ɪ/ та /ɛ/, і в багатьох випадках перед м'якими, пом'якшеними, і шиплячими приголосними вимовляється як злегка пом'якшений заясенний боковий апроксимант [l̠].
• У лемківських діалектах шиплячі /ʃ/ і /ʒ/ стверділи сильніше ніж у літературній мові ([ʂ] і [ʐ]), через що впливають на наступний голосний /ɪ/, перетворюючи його на [ɨ].
• М'які /tʲ dʲ nʲ lʲ/ відзначається дуже високою м'якістю, і можуть вимовлятись по-різному: ламінальні ясенно-піднебінні [c̻ ɟ̻ ɲ̻ ʎ̻], апікально-альвеолярні [t̺ʲ d̺ʲ n̺ʲ l̺ʲ], дорсально-зубні [t̪ʲ d̪ʲ n̪ʲ l̪ʲ].
• Пом'якшені /d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ/ як правило повністю зберігають основну артикуляцію, властиву їх твердим відповідникам. У південно-західній діалектній групі трапляється значно м'якіша, трохи шепелювата вимова цих звуків [d͡ʑ t͡ɕ ʑ ɕ]^[2].
• Усі інші приголосні можуть бути напівпом'якшеними, при цьому ступінь палаталізації незначний. Серед них як окрему фонему основної системи виділяють лише /rʲ/.

Напівпом'якшені приголосні (крім /rʲ/) виступають здебільшого лише перед /i/ і /j/, і зрідка перед іншими голосними. /rʲ/ поширений перед усіма голосними. В інших позиціях напівпом'якшені приголосні не трапляються, окрім псевдоніма Горький /ˈɦɔrʲkɪj/.

Приголосний /ɦ/ деякі вчені описують як глотковий (фарингальний — /ʕ/)^[3][4]. Для його артикуляції є характерним звуження глотки та відтягування кореня язика назад.

[ред.]Довгі приголосні

В українській є довгі  приголосні звуки, що є реалізаторами  двох однакових приголосних фонем  і мають різне походження.

М'які подовжені приголосні в деяких формах іменників, прислівників і дієслова лити утворилися внаслідок асиміляції ними наступного /j/ після занепаду редукованого голосного ь. Така асиміляція відбулася для /nʲ dʲ tʲ lʲ t͡sʲ zʲ sʲ t͡ʃ ʒ ʃ/ між голосними, які на той момент мали високий ступінь палаталізації і були артикуляційно наближені до /j/. Коли поряд був іще один приголосний, та в деяких інших випадках асиміляція відбулася без подовження.

У непрямих відмінках перед /ɛ/ вони депалаталізувались: статтею [stɑ.ˈtːɛ.ju] [стат: е́йу], суддею [su.ˈdːɛ.ju] [суд: е́йу].

Губні й /rʲ/ не були сильно палаталізовані, і тому не асимілювали звук /j/. Однак у деяких південно-східних говірках /rʲ/ також асимілював наступний /j/ утворюючи м'який довгий [rʲː], наприклад пірря [ˈpirʲːɐ] [п'і́р´:а], літературне пір'я [ˈpirjɐ] [п'і́рйа].

Також подовжені приголосні утворилися внаслідок випадіння  слабкого зредукованого між двома  однаковими приголосними, і можуть утворюватись при збігу однакових  приголосних на межі морфем і слів, у тому числі внаслідок асимілятивних  змін.

[ред.]Уподібнення приголосних

У мовному потоці звуки  виступають не відокремлено, а разом, тому вони взаємодіють один з одним  і уподібнюються. При цьому в  деяких випадках звукові прояви однієї фонеми можуть повністю заступати звукові прояви іншої, завдяки чому усуваються деякі збіги важкі для вимови. Українській мові властиві уподібнення за дзвінкістю, м'якістю, місцем і способом творення в групах приголосних.

[ред.]Уподібнення за голосом

При збігах шумних приголосних  відбувається їх регресивна асиміляція за дзвінкістю, тобто попередній глухий приголосний під впливом наступного дзвінкого і сам перетворюється на відповідний парний дзвінкий звук, при цьому /x/ може вимовлятись як [ɣ]. Це явище відбувається переважно в середині слів, але в повільному мовленні може й не відбуватися зовсім. Трохи рідше це явище відбувається на межі частин складних слів та в сталих словосполученнях, а в інших випадках на межах слів відбувається переважно у швидкому мовленні.

Зворотний процес в усній  мові відбувається за певними закономірностями. Згідно з літературною нормою має  відбуватися лише в окремих випадках: у словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр і подібних звук /ɦ/ як правило знеголошується до [h], а нерідко й перетворюється на [x], наприклад [ˈlɛɦkɔ], [ˈlɛhkɔ] і [ˈlɛxkɔ]. Також перед глухими шумними як правило оглушуються префікс і прийменник |z|, при цьому дзвінкість прийменника може зберігатись якщо попереднє слово закінчується на голосний і вимовляється без паузи, а також префікс|roz| у швидкому та нормальному темпі мовлення, і префікс |bɛz| у швидкому мовленні. Також часто знеголошуються сонорні звуки поряд із глухими приголосними: театр [tɛ̝ˈɑtr̥], при цьому звук /w/ не перетворюється на [f]: лісництв [lʲiˈsnɪt͡stʍ]. У говорах південно-західного наріччя в кінці складу й слова дзвінкі приголосні оглушуються.

[ред.]Уподібнення за м'якістю

У середині слів перед м'якими  і пом'якшеними приголосними /dʲ tʲ d͡zʲ t͡sʲ zʲ sʲ lʲ nʲ/ тверді приголосні /d͡z t͡s z s nʲ/ пом'якшують, /d t/ вимовляють і твердо і м'яко. Звук /l/ асимілятивно пом'якшувано лише перед /t͡sʲ/ у скупченні /lt͡sʲ/, що постало з /lk/, в інших випадках зберігається історична м'якість (що її позначувано м'яким знаком) або твердість. Свистячі також пом'якшуються перед напівпом'якшеними. Приголосні зберігають твердість якщо наступний приголосний пом'якшується під дією /i/, що походить з o чи yjě.

[ред.]Уподібнення за місцем і способом творення

Серед передньоязикових шумних приголосних поширене явище регресивного уподібнення за місцем творення. Свистячі в позиції перед шиплячими  самі перетворюються на відповідні шиплячі, у більшості випадків така зміна  позначається на письмі. Шиплячі в  середині слів перед пом'якшеними свистячими також перетворюються на відповідні пом'якшені свистячі, така зміна на письмі звичайно не позначається. Проривні /d t/ перетворюються на відповідні африкати.

[ред.]Спрощення в групах приголосних

Після занепаду редукованих  голосних ъ, ь в українській мові деякі групи приголосних, які втрачають у вимові (і здебільшого на письмі) частину своїх елементів.

[ред.]Сполучення приголосних з голосними

Перед /i/ приголосні в середині слів зазвичай м'якшаться (ступінь м'якшення підпорядкований здатності приголосного до м'якшення). Але на межі слів, між частинами складних слів, а при повільній вимові й у кінці префіксів приголосні перед /i/ вимовляють твердо. Таксамо перед /i/, що постала з o та yjě, приголосні можуть вимовляти твердо, але таку вимову поволі витискає м'яка через постановлену за СРСР літературну норму.

Перед /ɪ/ приголосні в літературній мові завжди тверді, а морфонему |ɪ| після м'яких приголосних реалізовано фонемою /i/ з широкою вимовою [ı̽].

Перед /ɛ/ в середині слів більшість приголосних тверді. Серед м'яких у цій позиції трапляються лише /nʲ/ у прикметниках м'якої групи, /tʲ/ у числівнику третє, подовжені /lʲlʲ/ і /tʲtʲ/ та /j/.

Перед голосними заднього ряду поширені як тверді так і м'які  приголосні. В особливих фонетичних умовах у власнеукраїнських словах перед /ɑ/ трапляються пом'якшені губні [wʲ] і [mʲ], перед /ɑ/ і /u/ поширені подовжені пом'якшені шиплячі [ʃʲː], [ʒʲː], [t͡ʃʲː], хоча в цих позиціях їх можуть вимовляти й твердо. В іншомовних словах перед /ɑ/ і /u/ можуть м'якшитися губні [mʲ wʲ bʲ pʲ fʲ] і задньоротові [ɦʲ ɡʲ kʲ xʲ] після будь-якого звука. Орфоепічна норма — їхня напівпом'якшена вимова в такій позиції, але вимовляють їх здебільшого як м'які. Перед /ɔ/напівпом'якшені відміни твердих фонем не поширені.

Асиміляція за місцем і способом творення

Асиміляція за місцем і способом творення приголосних  звуків також частіше 
відбувається при швидкому темпі мовлення, здебільшого в межах слова-такту і (рід. 
ше) на межі тактів чи слів у такті. 
Прикладами асиміляції за місцем і способом творення приголосних у давньо 
українській мові є уподібнення м’яким приголосним дальшого Ц] (повна прогресивна 
асиміляція за способом творення): окитиЦе] —> жи[т'іе] -> ж и[т'т'е] —> [жит'.а]; ночью 
(фон. [ноч*ь]у]) -> [ноч’іу] -> [н'іч’ч ’у] -> [н 'і'ч ’іу] і под. Подовження приголосних у 
результаті названої асимілятивної зміни є однією з фонетичних особливостей укра 
їнської мови. 
До асиміляцій такого типу сучасного періоду, що спостерігаються в усному мов 
ленні, належать: 
а) зміни груп «свистячий і шиплячий» у групи «шиплячий і шиплячий» (регре 
сивна асиміляція): безшумно [беиш:у'мно], принісши [прин'і'ш:ис], через жито 
[че'ре"ж:ито], а також перехід свистячих у шиплячі перед африкатами [дж], [ч]: пісок 
- пісчаний -» [п’ішча'ниГ], ізджу —> Ці’жджу] тощо; 
б) зміни звукосполучень «шиплячий і свистячий» у сполучення «свистячий і 
свистячий» (регресивна асиміляція): б’єшся ^ е ‘с ‘:а ], зваж ся [зва’з'с'а], а також: 
книжці [кни'з’цуі], чашці [ча'с'ц'і]; 
в) перехід в африкати приголосних [д] і [т] у звукосполученнях «приголосний [т], 
М » [д]> М і свистячий (шиплячий, африката)», наприклад: Віт чизна [в’іч:и'зна], 
коритце [кори'ц:еи], коротший [коро'ч.иі], йдеться [іде'ц':а], радься [ра'дз'ц'а] і 
под.; 
г) переходи африкат у свистячі, шиплячі чи інші африкати перед свистячим, 
шиплячим або іншою африкатою: р ічці [р'і'ц':і], не морочся [неиморо‘ц':а]. 
Українською орфографією передаються тільки поодинокі наслідки асиміляції за 
місцем і способом творення: пишеться щ (фон. [шч]) на місці [сч] (щастя, ліщина, 
піщаний, дощаний), а також щ (фон. [шч]) і чч на місці [с'ч] і [ц'ч'] у словах типу 
Одещина, Вінниччина.

§ 13. Уподібнення  приголосних за місцем творення

 
Іноді при творенні або змінюванні слів виникає збіг двох приголосних, який важко вимовляється. Тоді, як правило, попередній приголосний уподібнюється  до наступного. Ці зміни іноді позначаються, а іноді не позначаються на письмі. 
 
1. Свистячі перед шиплячими переходять у відповідні шиплячі: сч — щ [шч], цч — чч, зч — жч, здж — ждж. Це відбивається і на письмі: козацький — козаччина (козацьк+ина), батьківський — батьківщина (батьківськ+ина), брязкати — бряжчати(брязк+ати), їздити — їжджу (їзд+у). 
 
Виняток на письмі становлять присвійні прикметники: Параска— Парасчин (хоч вимовляємо [парашчин]), Васька — Васьчин,Мотузка — Мотузчин [мотужчин]. За морфологічним принципом пишуться префікси: розжувати (хоч вимовляємо [рожжувати]), безшумний [бежшумний] (див. § 10, п. 1),— а також слово мисчина [мишчина] (від миска). 
 
1. Звенигородщина [звенигородськ+ина] — співучий куток України. (С.Васильченко.) 2. Дівчатка аж верещали [вереск+ати] від захоплення, стрибали навколо сосни. (Ю.Збанацький.) 3. На хмарах горбатих громи роз'їжджають [роз'їзд+ають] возами. (Є.Гуцало.) 4. Лежать по всьому світу вздовж і вшир дороги биті і неїжджені [неїзд+ені] шляхи. (Н.Забіла.) 5. Люди внесли в хату запах пасіки, старої вощини [воск+ина], меду. (В.Гжицький.) 6. Повз Мотузчин [присвійний прикметник] двір як проходив — і не глянув. (А. Головко.) 7. Із піщин [піск+ина] зростають гори, із краплин — могутнє море. (Н. Забіла.) 
 
2. Змінюються також шиплячі перед свистячими та зубні д, т перед свистячими і шиплячими. Але на письмі ці зміни не позначаються — такі слова пишемо за морфологічним принципом: дошка — на дошці [дос'ц'і], книжка — у книжці [книз'ц'і],дочка — дочці [доц'ц'і], вчиш — вчишся [учис'с'а], вчить — вчиться [учиц'ц'а], морочитися — не морочся [мороц'с'а], сусідка — сусідці [сус'ід͡з'ц'і] — сусідчин [сус'ід͡жчин], тітка — тітці [т'іц'ц'і] — тітчин [т'іччин]. 
 
1. Щасливі дні, щасливі ночі, коли при свічці [свічка] лойовій, хоч мерзли пальці, сліпли очі, я так над книжкою сидів. (І.Франко.) 2. У кімнатці [кімнатка] стривожена стоїть Оксана біля вікна. (А.Головко.) 3. На помості набито, мов оселедців [оселедець] у бочці [бочка], якихось людських [люд] істот. (І.Франко.) 4. Лице взялося смагою,— темне, як головешка, а на тій головешці [головешка] білий чуб, як льон. (С.Васильченко.) 5. На грядці [грядка] огірочки і кавуни в рябій сорочці [сорочка]. (М.Стельмах.) 6. Заєць сидів перед ними на стежці [стежка], виставивши вуха вгору, як свічки. (О.Гончар.) 7. Була колись шляхетчина [шляхта], вельможная пані... (Т.Шевченко.) 
 
38. Слова запишіть повністю буквами в дві колонки: 1) ті, у яких транскрибовані звуки позначаються за принципом «пиши, як чуєш»; 2) ті, у яких ці звуки позначаються за морфологічним принципом. 
 
Турецький — Туре [ч] чина, доріжка — (на) дорі[з']ці, очевидець— очеви[д͡з]ця, літає — льо[ч]чик, юшка — (в) ю[с']ці, дудка — ду[д͡ж]частий, оснастити — осна[шч]ений, ляск — ля[шч]ати, юнак+ський — юна[ц']кий, електричка— (в) електри[ц']ці, брязк — бря[ж]чати, об'їзд — об'ї[ж]джати, йдуть — йде[ц']ся, вереск — вере[шч]ати. 
 
Ключ. З перших букв прочитаєте до кінця вислів В.Сухомлинського «Найпрекрасніше почуття —...». 
 
39.  Чому подані тут у транскрипції слова можна розшифровувати двояко [кас'ц'і] — (в) касці і (в) кашці; [мис'ц'і] — (в) мисці і мишці; [кіс'ц'і] — (на) кісці і кішці? 
 
40. Перепишіть, замінюючи транскрибовані звуки відповідними буквами. 
 
1. Вечірнє небо закві[ч]чалось весняними хмарками. (С.Васильченко.) 2. Море забли[шч]ало, і вже виразно було видно під місяцем блискучу воду. (І.Нечуй-Левицький.) 3. Серцю ввижаю[ц']ся ті вечори, де я по сте[з']ці збігав із гори, босий, по першім моро[з']цю і глині. (Т.Масенко.) 4. Хвиля за хвилею накочується на низький пі[шч]аний берег. (О.Донченко.) 5. Я бачив на рі[ц']ці в прозорім льоду зернину пшениці. (Д.Павличко.) 6. В клі[ц']ці є пити, їсти і хороше сісти, та немає волі. (Народна творчість.) 7. Червона калино, чого в лузі гне[с']ся? (І.Франко.) 8. Козак од’ї[ж]джає, дівчинонька плаче. (Народна творчість.)